Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 19

Та скоро мені здалося, що каюта надто вже пропахла капітаном. До того ж я стомився й на мене налягав сон. Кинувши свою скаргу недописану, я пішов шукати місця, де б вигідно поспати. Після довгих днів негоди мені хотілося погрітись на сонечку. Я переніс свою постіль із каюти на палубу, поклав її коло димаря й ліг на осонні. Корабль обертався, сонце ніби креслило на небі спіраль, і я

подумав, що мене пригріватиме весь час. Тінь від димаря повільно пересувалась наді мною. Непомітно я заснув глибоким сном.

Прокинувсь я, весь тремтячи з ляку. Мені приверзлось, ніби капітан десь тут, близько, в човні, й хоче якось потопити пароплав. Іще мені здалося, що чайки більше не літають над пароплавом і що він усе віддаляється від суходолу. Мабуть, я марив. Сонце схилилось на захід. Я підвівся й потягнувся. Та частина палуби, де я лежав, підіймалась над водою найвище, і я вирішив принести ще кілька ковдр і переночувати тут.

Я зійшов на місток, тоді спустився на палубу — глянути, чи не осів пароплав дужче. Пам’ятаю, я довго стояв біля борту. Спостереження мої привели мене до невтішних висновків. Безперечно,'судно тепер сиділо в воді глибше, ніж досі, і до того злегка погойдувалось. Вода заливала палубу, і аби я схотів дістатися на бак, то мусив би брести в ній по коліна. Чи я того раніше не помічав, чи води й справді прибуло? Коли судно нахилялося, вода, клекочучи, вливалася крізь шпігати, тоді виливалась назад. Я спустився трапом у трюм, там було темно й моторошно. Зазирнув до машинного відділення — там теж блищала вода.

Вже почало сутеніти, коли я згадав про Ветів ліхтар і про сірники. Коли висипали на небі зорі й похолоднішало, я з ліхтарем розшукав іще кілька ковдр. Однак вода на палубі непокоїла мене. Я довго не міг заснути й лежав із розплющеними очима, дивлячись на зорі.

ІЗ

РОЗДУМИ ПОКИНУТОГО

Тільки вночі я почав розуміти, в якому жахливому становищі опинився.

Я, власне, вже давно збагнув, що відрізаний від усього світу, але гнав ту думку від себе. Надто багато звичок і уявлень тяжіло наді мною, щоб я міг так швидко усвідомити свою цілковиту безпорадність. Досі я поводивсь як людина, що має намір притягти до суду іншу,

котра хотіла її вбити,— хоч і бачить перед собою певні труднощі й перешкоди. Вдень усе мало інакший вигляд, і я ще козирився. А тепер мені заповзла в голову думка, що я фактично вже вбитий і ніколи нікого не зможу притягти до суду.

Які мої шанси знову опинитися серед людей? З холодним відчаєм у серці зважив я ті шанси. Я жив, дихав, їв, фізично почував себе набагато краще, ніж перше, та чи могло все те хоч трохи зменшити мою самотність і безпорадність? Я опинився так далеко від людей, від світу, наче мене викинуло кудись за межі земної кулі. Я не знав напевно, де перебуваю, та, в кожному разі, "Золотий лев" дрейфував десь багато південніше Байя-Бланки, останнього значного аргентінського порту. Надія на те, що на мене натрапить яке-небудь каботажне судно, була мізерна. А ті, що пливуть у Тихий океан, повз мис Горн, проходять багато східніше. То буде справжнє чудо, коли мене підберуть, перше ніж налетить шторм та доконає "Золотого лева". А він його доконає напевне! Не треба навіть, щоб з’явилась іще де теча або луснула перебірка, судно вже й тепер осіло так глибоко, що висока хвиля заллє й затопить середній відсік.

За цими думками мені зовсім вилетів з голови мій ворог — капітан. Я бачив, що я тепер відрізаний від усього світу, й самотність ця може скінчитись тільки моєю смертю. І все ж я помітив, що осягти розумом цього факту я не здатен. Я думав про своє становище так, наче збирався про нього комусь розповідати. Може, людський розум взагалі не пристосований до того, щоб осягти цілковиту самотність? Може, справді, як запевняють новітні вчені, ми не можемо думати, не ворушачи непомітно губами, немов розмовляючи хоча б із кимсь уявним?

Я почав розмовляти сам з собою, не можучи подолати химерного відчуття роздвоєності: наче той, хто говорить, і той, хто слухає,— різні люди.

"А що ж це, властиво, таке — життя? — спитав я сам себе вголос. — Життя, що починається так таємниче в теплі й темряві, а закінчується ось як? Мені здається дивним, неймовірним те, що я мушу плавати по морю, поки не потону; але що тут, властиво, дивного й неймовірного? Я не бачу підстав уважати це за дивне й

неймовірне, бо я взагалі не маю ніяких підстав оцінювати цей факт, крім суб’єктивних. Певно, він здається мені такий дивний тому, що я досі уявляв собі життя зовсім не таким, яке воно є. А які я мав підстави уявляти його не таким? Ніякісіньких. У дитинстві, щоб ми не плакали та щоб росли чемні, доброзвичайні й упевнені в собі, нам прищеплюють усякі ілюзії, що не мають під собою ніякого грунту. А коли ми пізнаємо правду, буває вже запізно викривати ту облуду. Мене навчили думати, що коли я буду чесний, працьовитий і запобігливий, то на віддяку за те матиму щастя, веселощі, безпеку і постійне, тривке, щодалі більше задоволення життям. А тепер маєш! Після таких сподівань я немовби став жертвою брутального жарту. І ось, на сонечку, ситий і безтурботний — хоч і востаннє в житті,— я можу навіть посміятися з цього жарту, себто сам із себе".

Отак я просторікав, звертаючись до свого слухача, та мій слухач не відповів нічого.

— Жарт? — промовив я вголос і замислився.

— А коли це не жарт, то що ж це таке? Навіщо ця вся комедія, ця жахлива підмана, коли з неї нема кому й посміятися?

Якусь хвилю я сидів, нічого не думаючи, потім зайшов з іншого боку:

— Підманюємо ми самі себе, — відповів я своєму уявному співрозмовникові. — Природа не ошукує, бо вона нічого не обіцяє. Просто ми самі хибно розуміємо її. Оце моє смертне ложе на напівзатопленому судні — просто кінець самовпевненості. Доля завше була суворіша й жорстокіша, ніж ми гадали, тільки ми не мали відваги побачити те. Життя — нерозумніша й тендітніша дитина, ніж здається батькам. Воно ловить гави, падає, забивається. Та яке право має воно потім нарікати та скиглити?

На кожну пилиночку, що запліднює квітку, припадає десять тисяч пилиночок, що летять за вітром і гинуть; так улаштоване життя, І чом би я мав бути винятком?

Ось до чого я дофілософувався тієї ночі. Пам’ятаю невиразно: я сидів навпочіпки й глибокодумно розмірковував про свою схожість із квітковою пилиночкою. По всій землі розсіяні отакі пропащі пилиночки, що дізнаються про свою гірку долю, коли вже запізно скаржитись.

Природа, розсипавши їх навмання, простує далі своїм шляхом.

Або ж я забув, про що міркував далі, або ж умостився на постелі й заснув.

14

ТЕРПЛЯЧИЙ СУПУТНИК

Другого ранку мої думки знову спустились від високої філософії до капітана. Я прокинувся в поганому настрої, а наморочившись із кавою, поки її приготував,— розлютився ще дужче. Я заприсягся сам собі, що капітан мені за все дорого заплатить. Після кави я зразу взявся до діла: тричі переписав свою скаргу, знайшов три пляшки з-під вина чи оцту, з міцними корками (бо на пивні корки боявся покластися), вклав у них свої заяви й добре закоркував. Тоді підійшов до борту й жбурнув усі три пляшки одну за одною чимдалі від судна. Кожна спершу пірнула й зразу ж виринула шийкою догори. І лишилася на місці! Пам’ятаю, мені трохи прикро стало, що ті мої посланці не попливли негайно, та ще й швидко, на північ до цивілізованого світу. Мені, мабуть, уявлялося, що буде саме так. Але вони лишилися на місці й весь час, скільки я був іще на судні, пливли поряд, повільно наближаючись, аж поки прибилися до борту.

Мене пойняло розчарування. Але ще прикріше був я вражений, коли слідом за третьою пляшкою вигулькнула з води лиснюча темна спина, ледь вигнута, з довгим плавцем. Якась рибина — я не мав сумніву, що то акула,— виринула глянути, що ж то впало в воду.

Я вже був змирився зовсім із думкою, що незабаром — не зараз, але дуже скоро —= муситиму потонути, але сподівався принаймні потонути гідно. Мене зовсім не вабила перспектива опинитися в воді безпорадною здобиччю для акули. Яка гидота! На якусь хвилю я навіть відкинув думку про неминучу загибель і почав знову сподіватися, що зрештою мене хтось таки врятує. А тим часом я знепокоєно, невідривно дививсь у воду — чи не побачу акули ще раз.

Мені стало ясно, що до акул у мене якась особлива відраза — така, як ото буває в декого, скажімо, до

котів. Тільки-но побачивши, що поблизу є акули, я вже не міг прогнати їх із думки. Вони так непокоїли мене, що по обіді я пожертвував цілий качан капусти, аби переконатися, що я помилився. Мені привиділась у воді за кормою якась застигла темна тінь; я взяв капустину —> круглий, червоний качан, із тих, що вживають для засолу,— й кинув ним у ту тінь. По капустину мені, певно, довелося спускатися в камбуз, але я того вже не пригадую.

Коли качан плюснув у воду, тінь ворухнулася, зникла й знову з’явилась, описуючи півколо. Хапаючи капусту, хижак блиснув білим черевом. Сумнівів більше не було: тільки акула, хапаючи здобич, перевертається на спину.

Результат мого досліду виявився дуже переконливий і не дуже втішний.

15

ПОГАНСЬКІ ЗОРІ

Аби не думати про акул, я знову згадав капітана й почав мріяти, як я з ним поквитаюся. Я уявляв собі, як зустрінуся з ним, вимальовував в уяві розмаїті сцени зустрічі — в місті на суді, на безлюдному острові, на пустельному узбережжі. "От ми й зустрілись нарешті!" А коли мені набридло те марення, бо в глибині душі я весь час розумів його цілковиту нереальність,— я примусив себе дискутувати з собою про філософські та релігійні проблеми й довго сидів, заглиблений у них, зусиллям волі женучи з думки той факт, що, так би мовити, стіни в приміщенні, де відбувались ті дискусії, були обклеєні шпалерами з зображеннями акул та капітанів.

Я все міркував про те, чи справедлива та доля, що мені судилася. І не тільки мені самому, а й усім подібним до мене людям. Свої юнацькі великі сподівання я пов’язував не тільки з самопевністю молодості, а й з усією системою релігійних вірувань та ілюзій, що переконує людей коритися своїй долі. Ще студентом я випадково, під час однієї дискусії в курильні, почув про книжку Вінвуда Ріда "Мартиролог людини" й поквапився прочитати її.