Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 2

Мені не дуже хотілося лишатись у тітки, зате не терпілося швидше розпрощатися з молодим пастором, отож я палко бажав йому успіху в його намаганні здихатись мене й зрадів з його перемоги.

Пастор був гладкий, білявий, кругловидий молодик із високим хрипкуватим тенорком, більше підхожим до проказування молитов, аніж до звичайної розмови. Побачивши мене вперше, він просто засипав мене ласкавими словами, а на кораблі спочатку навіть клав спати біля себе. Та моя нездатність гідно терпіти хитавицю, а також невміння щоразу вчасно попроситися "надвір" помалу зіпсували наші взаємини, що були склалися спершу так ідеально. Поки ми прибули до Саутгемптона, в нас розвинулась обопільна неприязнь, що її пом’якшувала тільки надія на близьку й тривалу розлуку.

Коротше кажучи, він хотів якнайшвидше спекатися мене...

І я лишився в тітки.

Челтнем виявився не дуже щасливим притулком для мене. П’ятирічний хлопчак — створіння непосидюще, не дуже розбірливе в своїх розвагах і часом небезпечне в своїх спробах познайомитися з цікавими, але ламкими речами, що їх так багато в довколишньому світі. Тітка моя була завзята колекціонерка челсійських статуеток і взагалі старої англійської порцеляни; вона любила ці химерні дрібнички, однак нездатна була зрозуміти мою не меншу пристрасть до них — пристрасть, що так часто мала трагічні наслідки для її скарбів. Не подобались їй і мої спроби погратися з двома розкоханими сивими перськими кицьками — окрасою її дому — та внести якесь пожвавлення в їхнє життя. Я ж не знав, що, коли хочеш

погратися з кицькою, не слід надто докучати їй, і що навіть твої найвлучніші штурхани дуже рідко тішать її так само, як тебе. Мої геройські подвиги в садку, де я воював із тітчиними жоржинами та айстрами, немовби то були ворожі лицарі чи полки вояків, теж нітрохи не захоплювали її.

Двоє літніх слуг та скоцюрблений садівник, що дбали про вигоди та гідність моєї тітки та її компаньйонки, поділяли думку своєї господині, що виховання дітей повинне мати виключно репресивний характер; отож я змушений був надалі поводитись якомога нечутніше. Пригадую, мені найняли молодого вчителя й доручили йому водити мене гуляти якомога довше й навчати мене якомога тихіше. Однак я зовсім забув його, пам’ятаю хіба, що на ньому вперше зроду побачив пристібні манжети. А Челтнем запав мені в пам’ять широкими, нескінченно довгими вулицями, шерегами блідо-сірих будинків під блідо-блакитним небом, курзалом, курортними кріслами на коліщатках та своєю безбарвністю й нудьгою, такими незвичними після Мадейри.

Ті місяці, що їх я прожив у Челтнемі — чи, може, то були тільки тижні, хоч у моїй пам’яті вони відбилися нескінченно довгими місяцями,— видаються мені наче якимсь безцарів’ям у порожнечі, що передувало початкові мого справжнього життя. А десь за межами мого поля зору тітка зі своєю компаньйонкою, напевне, докладали якнайревніших зусиль, щоб перенести мене кудись в інше оточення, бо на невиразному тлі моїх челт-немських споминів з’являлись і зникали ще невиразніші постаті — все Блетсуорсі, — розглядали мене без будь-якої прихильності чи ворожості і, видно, зразу ж вирішували не мати більш ніякого діла зі мною. їхні поради міс Констанції, по-моєму, зводилися до трьох основних: по-перше, що я — велике добро для моєї тітоньки, бо відвертатиму її думки від власної особи, — хоч вона видимо не хотіла, аби хтось відвертав її думки від власної особи, та й хто цього хоче? — по-друге, що мене слід відіслати назад до батька — однак це була неможлива річ, бо він переїхав із Мадейри до Родезії, не повідомивши точно своєї нової адреси, а наша імперська пошта не приймає маленьких хлопчиків, адресованих до запитання у віддалені країни; і, по-третє, що всю цю "справу", себто мене, треба. віддати на розсуд моєму дядькові, велебному

Рупертові Блетсуорсі, гароу-говардському священикові. І всі вони погоджувались в одному: як на Блетсуорсі, з мене має вийти недоросток.

Дядько мій на той час виїхав із кількома англіканськими епіскопами до Росії, де обговорювали питання про об’єднання англіканської та православної церкви — діялося те ще задовго до Великої війни та до більшовицької революції. Тітчині листи летіли йому навздогін, але запізнювалися й так і не наздогнали його. І раптом, коли я вже почав був змирятися зі своїм безрадісним життям у челтнемському тітчиному домі, під наглядом вихователя з пристібними манжетами, дядько з’явився.

Він був досить подібний до батька, але нижчий, рум’яніший на виду й гладший, та й убраний, як годиться заможному й життєрадісному священикові, а не в мішкуватий, праний-перепраний фланелевий костюм, як батько. В його житті було теж немало такого, що потребувало пояснення, однак не так пильно. І чуб у нього був зовсім сивий. Він з’явився в домі якось несподівано й невимушено і зразу мені сподобався. Начепив на носа окуляри без оправи й почав мене розглядати, осміхаючись ледь-ледь, але, як мені здалося, дуже приємно.

— Иу, що, хлопче? —промовив він майже батьковим голосом. — Тут, здається, не знають, що з тобою робити? А хочеш поїхати зі мною та жити в мене?

— Хочу, аякже! — бовкнув я, збагнувши, про що йдеться.

Тітка з компаньйонкою відразу аж засвітилися любов’ю до мене. Вони дали волю своїм почуттям. Я доти й гадки не мав, якої вони гарної про мене думки.

— Він такий жвавий, такий розумний,— казали вони, — такий допитливий! Коли його доглядати та годува* ти як слід, із нього вийде чудовий хлопчик!

І мою долю було вирішено.

2

ВІЛЬНОДУМНИЙ СВЯЩЕНИК

Я вважаю, що моє справжнє життя почалося з переїзду до Гароу-Говарда. Моя пам’ять, що зберегла від давнішого часу тільки уривки та відблиски подій, стає

напрочуд ясна з того самого дня, коли я прибув у той найзатишніший у світі дім. Здається, я міг би накреслити точний план усієї пасторської оселі і, звичайно ж, садка; я можу пригадати характерний запах вільготи біля помпи в дворику за повітками; ніби зараз бачу дев’ять кущиків чорнобривців, висаджених рівним рядком попід сірим муром. Старий Блеквел, садівник, рік у рік саджав їх там. Я міг би написати хроніку тамтешніх котів із начерками їхніх характерів. За садком був вигін, за вигоном — канава, а далі круто спинався голий пагорок. Бувало, сніжної зими або жаркого літа я спускався з того пагорка на дошці, бо суха трава влітку була ще слизькіша за лід. Перед оселею стелився рівненький дер-ник, обсаджений тисовим живоплотом; по ліву руку від нас тягся ряд однакових домочків, а далі, над майданчиком, стояли пошта й крамниця. По другий бік наша садиба межувала з церквою й цвинтарем.

Дядько взяв мене до себе ще зовсім малим, ^сформованим, піддатливим створінням, із якого можна було виліпити що завгодно. Але там із мене вийшов неминуче той Блетсуорсі, що ним я лишаюся й досі.

З першої хвилини нашого знайомства дядько став найреальнішою й найнадійнішою істотою в моєму житті. Неначе я прокинувся одного ясного ранку лише на те, щоб побачити його. До його появи все в моєму житті було хистке, загрозливе, непевне. Я відчував невиразно, що зі мною щось не гаразд, що становище моє нетривке, що довкола мене панують якісь таємничі й грізні сили і що мої нестримані поривання можуть довести мене до біди. Під машкарою повсякденного життя причаїлася буря. А відтак оте почуття сну наяву, що до нього можуть будь-коли вдертися страшні привиддя,— і вони вже справді вдиралися в моє дитинство, хоч як уперто я від них боронився, — на багато років зникло з моєї уяви.

"Життя повелося з тобою трошечки круто,— сказав він тоді, в Челтнемі, у тітчиній вітальні,— але насправді, по суті своїй, воно непогане".

І дійсно, поки він жив на світі, чи то й справді воно було по суті своїй непогане, чи принаймні здавалося таке при ньому. Навіть тепер я не можу сказати, як же воно було.

Тітки Доркас я не пам’ятаю так виразно, як дядечка.

Справді, я пам’ятаю її навіть гірше, ніж старого Блекве-ла чи куховарку. А дивно, бо вона, либонь, чимало наморочилась зі мною. Але вона була завше заклопотана, скромна, аж надміру, жінка і робила все так управно, що воно виходило ніби само собою, від природи. їй напевне завжди хотілося мати своїх дітей, і спочатку було, мабуть, гірко усвідомити, що їй судилось виховувати тільки небожа-напівчужоземця, вже не немовля, дикувате й непосидюще створіння, що й по-англійському як слід не вміло, а збивалось весь час на химерну португальщизну. Деяка відчуженість, мабуть, лишилась між нами назавше. Тітка Доркас ніколи не дала взнаки, що не любить мене; вона весь час дбала про мене якнайсумлінніше, та тепер, кидаючи погляд у минуле, я бачу, що вона не стала мені справжньою матір’ю, ані я їй сином. Не посів я великого місця в її житті. Та тим дужче прихилилось моє серце до дядечка, що, здавалося, розливав довкола себе доброту, як погожого дня розливає свої пахощі свіже сіно. В моїй дитячій уяві він панував не тільки над домом, церквою та своїми гароу-говардськими парафіянами, а й над усією широкою рівниною й навіть над самим сонячним світлом. Просто диво, як швидко він витіснив із моєї голови батьків образ.

Мої уявлення про бога й досі тісно поєднані з дядьком. На Мадейрі мені часто доводилося чути про діоса в клятьбах та молитвах, але то був темпераментний субтропічний бог, запальний і грізний; і я ніколи не пов’язував тих двох божеств одного з одним, поки не дійшов свідомого віку. В Англії бог з’явився переді мною зовсім наново як дружня тінь мого дядечка — милий англійський бог-джентльмен, якийсь поставлений при владі над Блетсуорсі, бог, осяйний, як росявий чи паморозний ранок, бог лагідний і поблажливий; його улюблені свята були Великдень, різдво та день урожаю. Він панував у світі добробуту й супився тільки, щоб знов усміхнутись, і навіть крізь урочистість та суворість страсної п’ятниці проглядала дядечкова певність, що розіп’ятий юнак у неділю повернеться до нас цілий і неушкоджений. День, звісно, повалений, нагода до благочестивих роздумів, але те не вадило нам їсти гарячі булочки з хрестиком.

У дядьковій церкві були хрести, але не було ні розп’ять, ні тернових вінців, ані цвяхів.

Дядько відгорне, бувало, рукава стихаря на своїх гар-

них руках, нахилиться над поруччям амвона та й починає ласкаво промовляти до парафіян про ту ласкаву верховну силу, що керує світом.