Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 31

Виходило, отже, що він дотеперішньої млявої війни не схвалює, тож і зрозуміло, що Ардам зустрів його пропозицію дуже неприязно. Але Чіт палко обстоював свою улюблену ідею, кепкуючи з Ардамової стратегії, чим і зовсім розгнівив Ардама. Суперечка дуже швидко розгорілась у галасливу сварку. В неї було втягнено й лисих дідів, хоч як їм, видно, не хотілось відверто ставати на чий-небудь бік.

Мені серце завмерло, коли Ардам спитав Чіта, чому ні він, ні я не йдемо на війну, а тільки чинимо всілякі перешкоди військовій владі, та де ми були торік, коли ходили буцімто на нагір’я подивитись на мегатеріїв.

— Де ви були? — кричав він, гепаючи кулаком по столі.— Може, ви з ворогами знюхалися?

Кощавий дід обурено загукав на Ардама: це вже, мовляв, занадто; а слинявий прогугнявив: "Панове, панове!" — і Ардамові довелось пом’якшити свої звинувачення. Далі він уже закидав нам тільки брак патріотичного запалу. Але він таки добре нагнав на нас холоду.

Нам стало ясно, що розмови про похід через нагір’я доведеться облишити і що справді треба буде виявляти більше войовничості. Чіт простромив крізь пипки своїх вух по акулячому зубові, та розмалював свою корону з листка страхітливими малюнками, а я пофарбував череп лінивця на червоне, наліпив на ньому з глини двоє люто перекошених очей і став повсюди носити з собою свою священну патерицю.

Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? їхні лучники влучають у ціль —не так-то й часто.

Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку.

Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад.

— По-моєму, їхні вояки такі самі дурні, як і наші,— понуро промовив Чіт.— Вони б так самісінько не послухалися розумного слова... Всі вояки однакові,— зробив він висновок із свого небагатого досвіду.— Що ж ти вдієш... Якби ми напали на них із нагір’я, ми б закінчили всю війну днів за шість... і добряче втерли б носа Ар-дамові...

Навіть тепер, як згадаю про ту дикунську війну, мене охоплює почуття тривоги й безвиході і я знову немов блукаю серед бескеття безмежно самотній, із тугою за цивілізованим світом у серці; мені здається, що за мною стежать, що мені загрожує щось, і пекельний безглуздий гуркіт барабанів невгавуче гуде у мене в вухах.

, "Чим я завинив? — питав я себе.— Що я накоїв такого, що моє життя, таке коротке, має спливти так марно в оцьому дикунському краю? Адже ж не для того я народився на світ, наділений якоюсь, хай невеликою, снагою, якимись бажаннями, щоб стати забавкою в руках Ардамових та його недоумкуватих приятелів! Невже я маю отут і пропасти серед оцих войовничих йолопів, засуджений на мовчанку, не давши нікому ніякої користі? Невже я так і не побачу ніколи тих великих міст, що до них вирушив у подорож, і не додам чесною працею своєї крихти до загального поступу? Невже мені так і не судилося спізнати справжнє кохання й дружбу, невже я довіку муситиму прикидатись і дотримуватись огидних, ненависних мені законів і звичаїв, бути якоюсь пародією на людину? Навіщо ж я народився, навіщо з’я-вивсь у цей світ?"

Не знав я тоді, які химерні несподіванки ще готує мені доля.

9

ПЕЧЕРА Й ДІВЧИНА

Обвалище, де я самотньо блукав у ті дні, його каміння, озерця, порослі квітами болітця були гарні своєрідною дикою красою. Там було дуже багато одної рослини, подібної до нашої англійської росянки, тільки значно більшої й рухливішої. Вона стелилася килимами по вологіших місцях, і я ні разу не наважувався ступати на її чіпке, жадібно розтепірчене листя. Липке* схоже формою на людську руку, воно ловило не тільки комашок, як наша росянка, але й ящірок, тритонів і навіть невеличких пташок. Скрізь по болоті валялися висхлі шкурки та кісточки тих малих жертв. Де-не-де видніли ясно-сині конуси великих будяків; росла там і ожина, всипана дуже великими ягодами, і багато всяких запашних трав та квітів. Віддалік здіймалась гола кам’яна стіна урвища, то чітка, виразна, то повита легенькою імлою. Коли десь пополудні до ущелини на коротку часину падало сонце, той краєвид нагадував мені купу барвистого шовку при стіні гігантського готичного собору. Там, у глибоких, чистих озерцях, я часто купався.

Одного разу мені пощастило зробити відкриття, що на кілька днів надихнуло мене і Чіта новою надією, бо нам спершу ввижалася нова можливість швидко закінчити ту нещасну війну.

Я знайшов величезну розпадину в скелях. Я вже кілька разів проходив крізь склеписту діру в кручі, звідки витікав невеличкий прозорий струмочок, але мені не спадало на думку, що там можна ховатися. Та ось одного дня, коли мене дужче, ніж звичайно, гнітили Арда-мові погрози, я знов заблукав туди, і раптом мені сяйнуло в голові: яка гарна схованка! Я забрів у струмок, по коліна в воді проліз отвором і на свою втіху знайшов далі велику печеру. Обережно ступаючи вперед, я скоро відчув, що опинивсь у великій порожнині, хоч поночі нічого не бачив. Щоб не впасти в яке-небудь провалля, я весь час брів струмком: адже де тече вода, там є й дно. Витерши сірника, я сполохав цілу хмару кажанів, що спали між вапняковими бурульками вгорі, під склепінням печери. Скільки я міг побачити крізь ту хуртовину чорних крил, печера була дуже велика й пишно прикрашена вапняковими колонами-сталагмітами та напливами.

Мені не хотілось марно витрачати сірники, а якої-небудь гілляки замість смолоскипа я прихопити не здогадався. Отож я досліджував печеру далі помацки, бредучи весь час струмком і знаючи, що його плюскіт завше попередить мене про якийсь поріг чи водоспад. Незабаром я побачив далеко попереду якесь тьмяне світло й повільно рушив до нього. Світло сочилося згори, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що печеру утворює величезна розколина, виходячи подекуди аж на нагір’я. А дно її, де тік струмок, положисто піднімалось угору, наче залізничне полотно в горах, що то ховається в тунелі, то знову вибігає у глибоку виїмку. Треба, правда, зазначити, що глибина тієї розпадини набагато перевищувала її ширину. Чистого неба над собою я так і не побачив, його закривали численні виступи кам’яних стій, що заходили один за один, і світло, що просочувалось донизу, багато разів відбившись від тих стін, було якесь мертве, схоже скорше на місячне. Скрізь, навіть у найсвітліших місцях, панувала якась примарна сутінь; по каменю стін повільно спливала вода з якихсь невидимих джерел. У тій сутіні камінь світився мармуровою білістю.

Другого дня я повів Чіта показати йому свою знахідку. Ми наламали сухих гілок, щоб палити їх як смолоскипи, і пройшли в глиб печери, наскільки пощастило. Але виходу ні до горішнього селища, ні на рівнину, де паслись мегатерії, не знайшли. Ми лазили там кілька днів підряд, бо нам важко було змиритися з думкою, що ця розпадина не виправдала наших сподівань. Ми натрапили там іще кілька цікавих гротів і багато досить смачних грибів, а на найвищих прискалках, що на них нам пощастило видертись,— гнізда морських птахів і чимало яєць. І якщо ми навіть не знайшли виходу з печери, вона все ж могла стати нам досить зручною схованкою на той випадок, коли воєнне божевілля надто вже нам загрожуватиме небезпекою.

Я не можу тепер сказати, скільки часу ще минуло по тому, поки щасливий випадок звільнив мене з острова Ремполу, бо спогади мої про ті страшні дні війни зовсім безладні, так би мовити, звалені в одну купу. Якось надвечір я блукав серед своїх обвалищ, потім сів відпочити на кам’янистому березі одного з найбільших і найглибших озерець. Я сидів у якійсь тупій задумі, як людина, що не має чого робити й не знає, чого хотіти. І раптом я помітив відбиту в воді чиюсь постать. Підвівши голову, я побачив одну дівчину з нашого племені, що брела другим берегом по коліна в високій зеленій траві. Я замилувався її лиснючим, струнким смаглявим тілом і стежив за її нерішучою ходою дедалі зацікавле-ніше. Та дівчина збудила в мені цілий рій думок не тільки про любовні розкоші, а й про щиру дружбу та душевний спокій. От якби, мріяв я, це створіння раптом виявилося не смердючою дикункою, а дівчиною моєї раси, якимсь чудом перенесеного сюди зі світу моєї юності й надій! Мої спраглі душа й тіло могли тішити себе навіть такими нездійсненними мріями.

Дівчина, видно, шукала на березі якогось підхожого місця. І ось вона його знайшла. Вона зійшла на вершечок великого уламка скелі, що висувавсь далеко в озеро, постояла хвилинку замислено, а тоді, сплеснувши руками, кинулась у воду.

Одну мить я сидів нерухомо, ніби глядач у кіно, та враз у мені прокинулися всі спадкові традиції роду Блетсуорсі; я скинув із себе череп та шкуру й стрімголов помчав до води. Рятувати потопельника треба, навіть

ризикуючи власним життям: це наш найсвященніший обов’язок. Мені ніколи не доводилося витягати людину з води чи хоча б бачити, як те робиться, але я плигнув у озеро й поплив до дівчини.

Витягати з глибокої води перелякану, сильну молоду жінку, що відбивається несамовито,— справді нелегка й небезпечна справа. Я відчайдушно намагався втримати те сильне, гнучке тіло; вона хапалась руками за мене й тягла кудись у глибінь, я захлинавсь водою, борсався, молов ногами — і гарячково силкувався пригадати, що мені доводилося читати або чути про рятування потопельників. Мені спало на думку, що треба її приголомшити, і я націлився кулаком їй у тім’я, але влучив у обличчя.