Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 33

І водночас, виходить, це була кімната!

— А що це з моїм плечем? — спитав я.

— Ти попав під таксі на вулиці.

— Таксі? Мене ж стрілою поранило!

— Та ні, ти попав під таксі. Тебе збило, ти впав у риштак, і я витягла тебе звідти.

Я провів рукою по своєму чубові. Ту мить мене вразило ще одне:

— Ти зодягнена! По-європейському!

— Ну аякже! Не можу ж я весь час бути гола, на кохання є ніч!

— Але ж ти та сама жінка, що я її кохаю?

— Авжеж!

Я напружив свою бідну, затьмарену пам’ять.

— Я врятував тебе з води? Ти тонула?

— Так, у Гудзоні.

— В Гудзоні? Та й важко ж мені довелось тебе витягати... Але ти була варта того.

— Бідолашний ти мій, зовсім збився з пантелику! — і вона поцілувала мою руку, як цілувала сотні разів доти, віддано й жалісливо.

Я зчудовано розглядався по кімнаті.

— Як падає світло з вікна на стелю... То ж була вапнякова брила. А оті бескиди за вікном, оті високі сірі скелі... Виходить, то будинки!

У кімнаті чимсь пахло.

— Десь тут...— почав я, озираючись. Справді, на підвіконні стояло три вазони, як я й сподівався, з вербеною.

Я встав: вона підтримала мене, бо мені ще підгинались коліна. Ми перейшли через кімнату до вікна, і я побачив водночас дивну й знайому картину. По річці снували судна, а над нею здіймалися могутні хмарочоси до-

літнього Нью-Йорка, якісь легкі в теплому надвечірньому світлі. Ровена обіймала мої плечі, ніби захищала й підтримувала мене.

— То я марив? — спитав я.— Чи мені сон снився?

Вона не відповіла, тільки пригорнула мене ще міцніше.

— Це Нью-Йорк. Авжеж, це Нью-Йорк.

— А онде Бруклінський міст.

— То це не острів Ремпол?

Ровена мовчки похитала головою.

— Це мій давній, рідний цивілізований світ!

— Коханий мій! — прошепотіла вона.

— І острів Ремпол із усією своєю жорстокістю, дикунством та безнадійною тупістю — то був тільки сон, сонне марення?

Ровена заплакала. Мабуть, від щастя, що я прийшов до тями.

2

ДОКТОРОВІ МІНЧІТОВІ ПОЯСНЕННЯ

Мій віднайдений світ, такий яскравий і виразний у першу мить, знову неначе оповило тонким серпанком сумніву. Я відвернувся від вікна, бо ще почувався досить кволий. Ровена помогла мені сісти в кріселко, що в ньому, відчув я, одна ніжка була коротша.

— То все оте страхіття,— промовив я,— і війна, й звірства, і Ардам,— усе те мені тільки снилося?

Ровена не відповіла. Вона дивилась на двері, наче когось чекаючи. У двері хтось постукав.

— Увійдіть! — гукнула вона, й на порозі став чоловік із широким засмаглим обличчям, дуже схожий на віщуна Чіта, однак чисто вмитий, зачесаний і вбраний, як годиться в Брукліні. Він зупинився на дверях, дивлячись на нас. Це був Чіт — і водночас не Чіт. Я знав, що зараз почую знайомий глухуватий Чітів басок.

Ровена радісно обізвалася до нього:

Йому вже багато ліпше! Ми вже не в печері. Уявіть собі, він виглядав у вікно й упізнав Нью-Йорк!

Гість, присадкуватий і широкоплечий, підійшов і пильно подививсь на мене Чітовими очима.

— Ви тепер у Брукліні.

— Я тепер... трохи розгублений.

— А ви знаєте, хто я такий?

— Я називав вас Чітом.

— Це скорочене Мінчіт. Доктор Елойс Мінчіт. Будьмо знайомі.— Він підійшов до вікна й став там, дивлячись надвір. Він говорив, не обертаючись, наче не хотів бентежити мене, дивлячись мені в обличчя.— Скільки разів тлумачив я вам, що це й є справжній світ! І скільки разів ви мені відповідали, що це острів Ремпол! Признаюся, я вже був зовсім утратив надію. І тоді оця панна зробила те, на що не спромоглися ні я, ні всі нью-йоркські психіатри. Вона привела вас до тями, плигнувши з високого берега в Гудзон, саме коли ви там поблизу прогулювалися. І ось ви тут — цебто ви обоє,— коли дозволите так сказати, при повному туалеті й здоровому глузді.

З цими словами доктор Мінчіт обернувсь, усміхнувся до Ровени, тоді глянув мені просто в обличчя.

— Ну, то як? — промовив він, заохочуючи мене говорити, й сів на краєчку столу з міною людини, що їй нікуди поспішати.

— Пробачте, коли я говоритиму недоладно,— врешті озвався я повільно, зважуючи слова.— Я не знаю, як я попав сюди. Я хочу знати, як це вийшло, що я сиджу тут і дивлюсь у вікно на острів Манхеттен; адже я весь час був певен, що перебуваю казна-де, в страшній пустелі, на зовсім іншому острові біля південноамериканського узбережжя. Я знаю, що мій розум часом витинає химерні коники. То що це за коник?

— Більше ніяких коників не буде,— відказав Мінчіт.

— Я був... ненормальний?

— Ненормальність,— сказав Мінчіт точнісінько як ремпольський віщун,— це тільки трохи зрушена нормальність.

— І те зрушення доходило до... божевілля?

— Ні, не... як це вам сказати... не органічного. Ніякого ушкодження мозку в вас не було й нема. Просто ваша психіка... незвичайна. Дуже вразлива й схильна до деякого роздвоєння. А я якраз проваджу дослідження в цій царині. Ви були мені прекрасним об’єктом для вивчення.

Я оглянувся на Ровену. Вона всміхалась до мене:

розпитуй, мовляв, далі. Я знову обернувся до лікаря й спитав:

— То я був ваш Священний Безумець?

— Ви були до певної міри під моєю опікою.

— А де ж це я був під вашою опікою?

— Тут, у штаті Нью-Йорку. Після того, як вас привезли сюди. Переважно в Йонкерсі, в психіатричній клініці Квіна.

— А як же острів Ремпол?

— Такий острів справді існує. Ви, певно, зачули ту назву, коли вас урятували.

— І я був там?

— Може, й були — годину чи дві. Той човен, що зняв вас із "Золотого лева", здається, приставав до острова.

— А ви цілком певні, що ми зараз не на Ремполі?

— Ні, ні,— докинула Ровена.— Це реальний світ. Найсправжнісінька реальність.

Я обернувся й подививсь на неї. Яка ж вона тендітна й гарна!

— І цей світ ти будь-що прагнула покинути! — промовив я, силкуючись якось звести все докупи.— Ти хотіла втопитися. Чому ти хотіла втопитися?

Вона підійшла до мене, сіла збоку на бильце крісла й пригорнула мою голову до своїх грудей.

— Ти врятував мене,— прошепотіла вона.— Ти стрибнув у річку й урятував мене з води. Ти стрибнув у моє життя і взагалі врятував мене.

На мить мені наче щось проясніло в голові, але тільки на мить. Я нічого не розумів, був зовсім безпорадний перед цілою купою загадок.

Я знову повернувся до доктора Мінчіта й, вибачившись за свою нетямущість, попросив його пояснити мені все детальніше. Мені раптом запаморочилось у голові, я встав із крісла й пересів на ліжко.

— Я, виходить, ваш пацієнт. То розкажіть мені історію моєї хвороби. Поясніть, як це я несподівано перелетів із острова Ремполу до Нью-Йорка.

Мінчіт помовчав хвилинку, обмірковуючи, з чого ж почати. Тоді сказав:

Як це добре — нарешті розмовляти з вами отак просто... Справді, мабуть, найкраще розповісти вам усе.

Однак почав розповідати не зразу. Зіскочивши зі столу, він пройшов кілька разів туди й сюди по кімнаті.

— Розповідайте ж,— нагадав я.

— Дай йому подумати,— оступилась за нього Ровена,

— Ви пам’ятаєте, що ви були на покинутому пароплаві "Золотий лев"? Хоч це збереглося в вашій пам’яті?

— Дуже добре. Капітан покинув мене там на смерть.

*— Покинув?

— Він замкнув мене в комірчині, коли човни відпливали від судна.

— Гм... цього я не знав. Замкнув, кажете, в комірчині! Ви мені про те колись розповісте! Ну, хай там як, а вас знайшли на тому пароплаві люди з парової яхти "Смітсон". На тій яхті плавала експедиція, що досліджувала Південну Атлантику й Вогненну Землю. Двоє наших матросів знайшли вас за пароплавним димарем; ви спали, а коли вас розбудили, ви закричали несамовито й кинулися на них із тесаком. Ви були, сказати вам правду, зовсім як навісний.

— Але ж...— озвався я й затнувся.— Розповідайте далі.

— Як наукова знахідка ви були трохи завеликий і заважкий для "Смітсона".

— Стривайте,—* перебив його я,— а коли ж це все було?

Він прикинув у голові дати.

— Майже п’ять років тому.

— Господи! — вжахнувся я, й Ровена співчутливо обняла мене.

Доктор Мінчіт провадив далі;

— Отже, сказати відверто, ви були не вельми зручною знахідкою. Начальник нашої експедиції припоручив вас мені, бо я з фаху лікар-психіатр, і я робив усе, що міг, аби якось пристосувати вас до наших умов. Треба вам пояснити, що я їздив у експедицію як етнолог. У мене були деякі неприємності перед тим, і я вирішив відпочити в експедиції. Начальник був мій знайомий...

Він знову замислився, видно обмірковуючи, що найважливіше розповісти мені.

— Та й морока ж була з вами... Човен, що забрав вас, спершу заїхав на часинку до річки на острові Рем-полі, і ото звідти він у вашій пам’яті. Ви маячили, кричали, що загубили свій світ, узивали нас кровожерними дикунами, розмальованими людожерами. Вас привезли на "Смітсон" і сказали мені або ж якось угамувати вас,

або замикати в каюті. Я з самого початку зацікавився вами як фахівець-психіатр. Я вирішив, що божевілля ваше не органічне, тканина мозку, його клітини у вас не ушкоджені. Просто щось вас тяжко вразило, перелякало. Звідси й ваш розумовий розлад. Боюся, що якби я їх послухався та замкнув вас у каюті, вас би те й справді доконало. Ви до нестями боялися сидіти під замком у каюті. Пам’ятаєте ви те?

Я спробував пригадати.

— Ні,— потім, подумавши, додав уже менш упевнено: — Ні, не пам’ятаю...

Якийсь невиразний спогад про те, як я силкувався видобутися з каюти, зринув у мене в голові. Але то, певно, було ще на "Золотому леві"...

— Доводилось мені вас утихомирювати,— вів далі Мінчіт.— Не можу сказати, щоб вас полюбили на судні. Ви ненавиділи весь рід людський, узивали нас зграєю брудних дикунів і... одно слово, не дуже з нами церемонилися. Вас були б ізсадили з яхти в першому ж порту, здали б до шпиталю, коли б не я; але я сказав, що ви не просто неспокійний суб’єкт, а єдина моя наукова знахідка, і це примусило всіх миритися з вашою присутністю. Отак ми й возили вас із собою, поки вернулись додому. Я вирішив ретельно дослідити вашу хворобу в клініці Фредеріка Квіна в Йонкерсі. В Європі ще й гадки не мають, як добре поставлено в нас психіатричні дослідження. У нас є зразки найрізноманітніших захворювань. Деякі труднощі вийшли в мене з імміграційними органами та з вашим лондонським опікуном, але мені пощастило все сяк-так уладнати, і відтоді ви перебували під моїм наглядом спершу в Йонкерсі, далі тут, у Нью-Йорку.