Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 32

Намащене траном тіло вислизнуло з моїх рук, а потім вона вчепилась обома руками мені в ногу, скувавши мої рухи. Плюскіт води віддавав мені в вухах криком натовпу, свистінням пари з хлипавки, а на мить мені вчулась навіть пароплавна сирена. Повз мене ковзнув примарний човен, повний людей. Видно, (то були вже галюцинації з перевтоми. Подвиг рятування перетворився на якусь безглузду боротьбу, я був уже напівнепритомний і потопав сам, коли нагло, поринувши разом із дівчиною під воду, торкнувся ногами дна. Ми прибились до берега. Вода була там усього по шию. Останнім відчайдушним зусиллям я звільнився від дівчини, що впевнилася в мене, став на ноги, вивергнув із себе цілий струмінь води, наче тритон на якомусь римському водограї, перевів дух, тоді вхопив дівчину за плече й підтяг до себе.

Ми стояли по груди в воді. Приголомшена, вона відкинула. назад мокрі чорні коси, безтямно подивилась на мене й упала непритомна мені на руки.

— Швидше геть із води! — захеканий, пробурмотів я й поніс її до берега.

Нелегко було винести з води те безвладне тіло, бо берег був крутий, але я зопалу, видершись нагору, ще проніс її кілька ярдів схилом, порослим пахучими травами. Тоді кинув її додолу, мов лантух, і сам важко сів поруч, засапаний, зовсім знеможений. Мене нудило; я вдихав повітря, а воно наче оберталося в легенях на каламутну болотяну воду.

— Ху, чорт! — видихнув із себе я.— В книжках то воно легко виходить! ■

Мене охопило якесь химерне відчуття, ніби ми вже не там, де були, а десь-інде. Я протер очі, оглянувся довкола, але побачив перед собою тільки зелений схил, озеро, а за ним кам’яну стіну урвища. Я відкашлявся й виплюнув воду. Помалу я відсапався, й сила повернулась до мене. Але що ж мені робити з зомлілою?

Я вже не пригадую виразно, що саме я зробив. Пам’ятаю тільки, що в голові моїй зринули слова: "способи відживлення", і я заходився робити дівчині штучне дихання, піднімаючи й опускаючи її руки — та й гарні ж вони в неї були! Потім, нарвавши трави, став розтирати їй огруддя й усе тіло, щоб відновити кровообіг. Весь тран стерся з її шкіри; від трави йшов міцний дух, схожий на пахощі вербени.

— Дай мені вмерти! — нарешті промовила вона.— Ох, дай мені вмерти!

— Мовчи! — гримнув я.

— Вони ж мене знову спіймають!

— А дідька! — відказав я.— Я тебе вирятую.

— Навіщо тобі той клопіт! Однаково я пропаща.

Дівчина пояснила мені, що їй не дає жити своїми

домаганнями Ардам.

— А я не можу полюбити його. Я його боюся. Ну як я його любитиму, коли я не тямлюся зі страху перед ним!

Тут я помітив на руці в неї синці, а на спині басама-ни від дубця.

— Він мене вб’є,— не втихала дівчина, й з очей її промовляв такий жах, що я підняв її на руки й відніс далі в кущі, в безпечніше місце. Там я дуже обережно поклав її долі й сам сів поряд. Спершу я ще розтирав її, тоді помалу почав ніжно, заспокійливо гладити. Я побачив, що вона дуже вродлива.

Вона тулилась до мене і, здавалося, зовсім не хотіла, щоб я її відпустив. Зблизька мене просто вразила її лагідна врода. В неї були рівні брови й гарні, ніжно окреслені уста. Раптом яскраве сонячне проміння пробилось в ущелину й залило сліпучим сяйвом нашу схованку. Ту ж мить наші погляди стрілися, ніби безмовно питаючи, чого ж ми хочемо одне від одного.

Колись давно, в далекому Оксфорді, я одного разу вже. бачив такий самий вираз у дівочих очах. Та цього разу я не злякався того заклику.

УТІКАЧІ

Відтак життя моє повернуло в нове річище.

Я розповів вам про свої пригоди так, як вони вклалися в моїй пам’яті. Я описав весь свій шлях із людного й безпечного світу до цілковитої самотності в світі дикунському, повному небезпек. Далі шляхи мої круто звертають в інший бік. Плигнувши в воду, я ніби прийняв хрещення і вступив у нове життя.

На тій галявині, в сяйві сонця й пахощах трав, я знайшов другу плоть, що стала плоттю від плоті моєї, знайшов друге серце, що билося влад із моїм, і в тому серці радощі й тривоги ті самі, що й у моєму; знайшов подругу, чиї очі з живим співчуттям стежили за кожним моїм рухом, чиї страхи, й надії, й тіло були мої. Ми з нею прийшли до того озерця поодинці; ми пішли від нього, з’єднані навік. І кожному з нас таки прикро потрібна була підтримка другого, бо тепер нам загрожували жорстокі тортури й смерть. Вена — так звали мою подругу— була Ардамовою власністю, і за ремпольськими законами він міг зробити з нею все, що йому заманеться. Та й я вчинив непрощенний злочин проти диктатора. Вена квапила мене тікати, сховатися десь чи разом відібрати собі життя, але нове щастя збудило таку відвагу й гнів у моїй душі, що я спершу ладен був відверто повстати проти воєначальника.

— Ні,— сказав я,— ніде ми не ховатимемося! Ти ввійдеш до мого куреня як моя дружина. Я Священний Безумець, І все, що мені належить,— священне, табу.

Я наклав на голову череп лінивця, на плечі накинув шкуру і з патерицею в руці попрямував до селища. Вена йшла за мною, тремтячи від жаху й захоплення.

Вийшовши на второвану стежку, що вела від селища до водоспаду, ми за хвилину зустріли Чіта. Він остовпів, побачивши нас. Владним, рішучим тоном я повідомив його про свої наміри та про нову мету мого життя. Він жахнувся й почав мене відраджувати: Ардам, мовляв, підніме все плем’я проти мене. На те я йому відказав, що сам підніму все плем’я проти Ардама. Але Чіт краще за мене знав свій народ і благав мене бути обережним.

— Вона сховається в моєму курені,— заявив я.

— То йдіть туди швидше! — порадив Чіт.

Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на "велике виття", й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам.

— Увійди до мого куреня, це твій дім,— сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища.

Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні?

Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий.

— Вони шукають зниклу Ардамову дівчину,— повідомив він.— Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути?

І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу.

— Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше.

Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна.

— Я хочу жити, о пане мій! — каже вона.—> Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт.

Я нараз відчув, що теж хочу жити.

І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чіто-вої піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплює-

гься вперед. Здається, кінця не буде.цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові.

— В печеру! — гукаю я.— Швидше!

Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок.

Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно.

— Іди по дні,— ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю.

Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка.

Наші погляди зустрічаються.

— З’їж іще ложку,— каже вона.— Тобі корисно.

Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить.

— Де це ми? — питаю я.

— Та вдома ж,— відказує Вена.— Ти...— Вона кладе мені на чоло холодну руку.— Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде?

— Таж ти Ровена,— відповідаю я.— Але скажи мені, де це я?

— На Бруклін-Гейтс... Із’їж іще ложку.

— У Нью-Йорку?

— Авжеж, у Нью-Йорку!

Розділ четвертий,

де розповідається про дивовижну зміну, що сталася з островом Рем-полом, про те, як містер Блетсуорсі повернувся до цивілізованого світу; як він мужньо виконав свій обов’язок, був поранений і трохи не поліг геройською смертю у всесвітній війні за цивілізацію; про його дружину Ровену та про їхніх дітей; про те, як він знайшов собі діло до мислі; про його розмови з давнім приятелем. А. на закінчення в ній висловлюються міркування про життя людське, обіцяні ще на першій сторінці цієї книжки

РОВЕНА

Я кинув розпитувати й доїв суп.

Ровена поклала свою руку на мою й знову сказала:

— Гарячки вже нема!

Я мовчки спробував підвестися, вона так само мовчки помогла мені. Я сів на краю ліжка, зовсім спантеличений: адже це була безперечно та сама печера, де вона вже кілька тижнів годувала, доглядала й охороняла мене.