Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 39

із таким самим невблаганним обличчям, як у старого капітана — бог звірячого тріумфу й нещадної впертості. Замордувати до смерті беззахисного юнгу це було б якраз у дусі

такого бога. І ось під владою того бога, що не знав жалю, під владою бога зненависті я мусив залишити свою кохану й наше маленьке, кволе дитя, а сам мав, наче віл під обух, їхати на фронт до Франції.

Отак думаючи, плентавсь я до своєї в’язниці. Раптом забахкали ракети, попереджаючи про повітряний наліт. Спершу десь далеко на сході залящали постріли зенітних гармат; скоро те лящання огорнуло мене кругом, аж у голові гуло, і врешті все довкола, вся земля до самого неба наче сповнилася того грізного грому.

Людей кудись наче вітром позмітало з хідників, а я йшов собі далі, не поспішаючи й не шукаючи, де б сховатися, і розмовляв із якимсь уявним супротивником.

— Доведеться тобі вбити мене,— казав я,— бо сам я вмирати не збираюсь! Я буду триматися за життя зубами, тварюко! Триматися до останку! А коли ти зважишся доторкнутись до Ровени — ти ж її раз уже мало не довів до смерті,— коли хоч на волосинку покривдиш ЇЇ або нашу дитину, я тобі...

Я зупинивсь, не знаючи, чим йому погрозити, й посваривсь кулаком на мерехтливі зорі.

Лише три години тому Ровенина рука обіймала мене, ми сиділи й шепотілися про своє. Не йнялося віри, що десь у цьому гримучому, ревучому, злостивому світі спить Ровена, ще зі сльозами розлуки на віях, така тендітна й така відважна, а в обіймах у неї безтурботно заснуло наше дитя.

8

МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В БОЮ

І ось настав день, коли я написав Ровені останнього нецензурованого листа, і наш загін помарширував вулицями до вокзалу Вікторія. Гримів міддю духовий оркестр, жінки та дівчата вбігали з хідників у наші лави, прощалися з синами, братами, чоловіками, нареченими. Мене не проводжав ніхто, але загальне зворушення перейняло й мене, я махав рукою чужісіньким людям, кричав "зоставайтеся здорові" разом із товаришами; якась незнайома жінка несподівано поцілувала мене. Далі перон, причал, пароплав, напханий, як бляшанка з сардинами,

громохкі трапи, стукіт коліс по рейках, тиловий табір, довгий піший перехід до фронту.

По фронті нас розвезли в темних бліндированих вагонах — вікна з них було повиймано й позабивано бляхою. Врешті ми, як горох, висипали з вагонів під дощ і отаборились на голій рівнині — слухати глухий гуркіт гармат, що їм на поталу скоро мали нас віддати. Ардам таки запопав мене! Я був переможений, і він тепер міг пересувати мене, як пішака, на свій розсуд у божевільній шаховій партії сучасної війни.

Повільно й неухильно мене гнали вперед, до фронту, дедалі страшніше спустошеним краєм. Ми зупинялись, перепочивали, рушали далі.

Із дерев, будинків, церков, фабрик у тій країні найвищих людських досягнень лишились тільки пні, тріски та купи битої цегли. Раз у раз нам траплялись понаривані мовби в гарячці окопи, понаплутувані загорожі з колючого дроту; земля була дедалі більше порита вирвами від гарматних набоїв, усипана іржавою, понівеченою, покиданою зброєю. І тією страшною пустелею тяглись валки ваговозів та підвід із бойовим припасом та продовольством, безперестану сунуло військо. А назустріч їхали санітарні повози, несли на ношах тяжкопоранених, ішли легкопоранені, плентались колони полонених.

Нас спинили перепочити й звільнили від зайвого спорядження. Ми наближались до передової лінії.

Скоро ми опинились у зоні обстрілу, і хто хотів, міг досхочу вивчати різноманітні відтінки свисту й завивання гарматних набоїв та загадувати — влучить чи не влучить. Набої вибухали навколо, викидаючи вгору грубі стовпи чорно-червоного диму, що довгу хвилю наче стояли непорушно — тільки всередині в них клубочилося,— а тоді помалу розпливалися в повітрі. Ми відчули солодкавий запах газу й понатягали протигазові маски. Дихати в них було важко: обличчя наші під сталевими пофарбованими шоломами нагадували в тих масках свинячі рила. Тоді задзижчав над головою літак і почав поливати нас із кулеметів. Двох солдатів поряд мене вбило, ще трьох поранило. Один із них корчився й огидно верещав, і раптом якісь темні сили ворухнулись у моїй душі, мене пройняла гостра ненависть до нього. Бо всесвітня жорстокість була не тільки довкола мене, а й у мені самому; та ненависть була самозахистом.

Дочекавшися смерку, ми рушили далі до передових позицій. Важкі гармати бухали все гучніше. Ми спотикалися на нерівній поритій землі, сипали прокльони. Раз несподівано наткнулись на свою батарею і трохи не поглухли, коли залп із гармат гримнув зовсім близько. Німецькі набої летіли на нас, просто на нас, потемки вони так само легко знаходили нас, як і вдень. Червоні спалахи вибухів зловісно осявали страшну пустку довкола, зраджуючи нас ворожим кулеметникам; а ми в тих спалахах бачили скрізь навкруги покорчені трупи.

Ми наблизилися до місця найзапекліших боїв. Усе частіше в ніс било смородом гнилих людських трупів. Потім нам довелось пробиратись поміж навалених купами тіл непохованих ворожих солдатів і ледь прикиданих землею наших.

Я спіткнувся й упав на труп, що в ньому так і кишіли черви. Коліно моє вгрузло в те моторошне тісто. Далі нам усім довелося просто ступати по трупах наших вояків. Коли ми врешті дістались отак до окопів, мені дали в руки гранату й сказали чекати світанку й командирового сигналу до атаки. Поприсідавши в багнюці на дні окопу, ми через силу їли консервоване м’ясо та повидло, курили, здригалися, зачувши виття та вибух набою, й думали про життя.

"Острів Ремпол,— казав я собі,^=— то ще справжня ідилія проти оцього божевілля".

І раптом мені стало ясно, як білий день, що мене неодмінно вб’ють і Ровена лишиться сама на поталу людській підступності та жорстокості. Адже така витівка цілком у дусі Старого Капітана! То я тільки здуру міг вірити, що повернусь додому живий і цілий.

Я зірвавсь на рівні.

— Боже мій! — вирвалося з моїх уст.— Що це я тут роблю! Ні, я йду назад, додому, подалі від цієї проклятої божевільні. В мене дома є поважніші справи.

Наш ротний командир був невисокий, схожий на крамаря чоловічок — "джентльмен на годину", як ми називали таких,—— приблизно мого віку й статури. Він стискав у руці голого револьвера, але й не подумав мені погрожувати. Він і так знав, як мене втихомирити.

— Правду кажеш, справдешня божевільня,^ погодився він,—= але втікати з неї зараз я тобі не раджу.

Шлях додому у всіх нас тепер один — он тудою, на схід. Коли спробуєш зараз вилізти з окопу й піти назад, не проживеш і хвилини. Це чисте самогубство.

— Ну, то ведіть швидше,— сказав я й знову присів.

Чеканню, здавалося, кінця не буде.

"І навіщо я повертався з Америки?" — примовляв я сам до себе.

Командир стояв біля мене й не спускав із ока свого годинника.

Ну, готові? — спитав він нарешті.

Я поправив на собі патронташ.

— Уже час,— сказав командир, і ми разом видерлися з окопу. Було вже досить видно, небо на сході червоніло. Поле довкола не мало неначе ні кінця ні краю. На обрії попереду в синій імлі заблискали рясні вогники ракет та гарматних пострілів. Наші набої здіймали в тій імлі стовпи диму й пилюки. Згинаючись під тягарем спорядження, ми насилу йшли по поритій землі вперед, на невидимого ворога. Це й називалось атакою, хоч ми скорше скидались на носіїв, ніж на вояків, що йдуть в атаку. Згорблені, понурі, ми ніби втікали від чогось, а не наступали. Фігурки кольору хакі, освітлені холодно-синявим пораннім світлом, розсипались по полю нескінченним рухомим візерунком. Обминаючи вирви та калюжі, солдати порушували шикування, подекуди збивалися в купки.

Наш маленький крамар-капітан, що спершу йшов поруч мене, раптом побіг уперед, до одної такої купки. З його жестів я зрозумів, що він наказує їм розсипатись. Якусь хвилину я бачив п’ятьох солдатів, що повільно йшли вперед, і офіцера, що тюпав поруч, махаючи рукою. Потім серед них неначе щось звідкись упало й сліпуче спалахнуло. Розітнувся оглушливий вибух.

Мене вдарило чимсь мокрим. П’ятеро солдатів щезли. На тому місці не було нічого, тільки клубочився й ріс угору чорний стовп диму й землі. А довкола розкидало криваве лахміття, уламки зброї, тремтливі шматки людського м’яса, що якусь мить іще ворушились, мовби живі. Я спинився, ноги мені враз замліли. Я захитався, мене нудило.

Оглушений, розгублений, стояв я на бойовиську й плакав. У голові невиразно зринули капітанові слова, що єдиний шлях звідси — на схід, через ворожі позиції.

І— я пішов далі. Не знаю, чи довго ще я йшов. Здається, я хлипав, наче перелякана дитина.

Раптом мені щось підбило ноги, і я впав. Мене наче вдарило по ногах залізним ломом.

— Прокляття! — вигукнув я.— Мене вбито!

Отже, наші надії одурили нас...

Мій дитячий розпач змінився на лють. Кленучи бога й свою долю, я покотився кудись униз і опинивсь на дні круглої ями. Над її краєм пропливли голови в шоломах. То були солдати з нашої четвертої роти, що наступали другою лінією. Вони проминули мене й щезли з очей.

Напевне, я на якийсь час знепритомнів, тоді знову очуняв. У тій ямі я був неначе зовсім безпечний, хоч бій кипів за якийсь фут над моєю головою. Раз у раз по краях моєї вирви злітали вгору фонтанчики пилюки. Я перевернувся на спину, тоді, обдивившись довкола й переконавшися, що моя схованка досить глибока, сів і став розглядати свої поранення. З одної литки сочилася кров, зате друга нога була перебита. Але все ж мене не вбило.

Я задумався над своїм становищем, а по суті — над усім своїм життям.

Отже, я пішов до війська задля цієї однієї хвилини. Служба моя скінчилася. Задля цього мене везли з Америки, навчали, опоряджували. От безглуздя!

Високо-високо над бойовищем рожевіло передсвітнє небо, й рівна смужка хмар блищала розтопленим золотом.

Ніщо мені спершу не боліло, тільки як ворушив перебитою ногою, то аж млосно ставало. А серце горіло обуренням. Оце задля такого народитися на світ! Задля такого жити!

— О глупото! — вигукнув я, звертаючись до цілого всесвіту.— Чим іще ти мене почастуєш, перше ніж зовсім доб’єш?

9

МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВТРАЧАЄ НОГУ

А ось чим: я пролежав у тій ямі півтори доби, потерпаючи зі страху та муки. Я майже нічого не пам’ятаю з тих нескінченних годин спраги, болю та гарячки.