Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 38

Називався той ресторан "Рінальдо"; не знаю, чи існує він і досі. Вся та частина Лондона, по-моєму, геть перебудовується. Там ми займали окремий столик на двох у куточку, з лампою під червоним дашком, букетом квітів та всією шаблонною, але приємною ресторанною розкішшю, і там мені іноді щастило майже зовсім забути плац і муштру, а Ровені — війну.

Я таки діждався в Лондоні народження нашої дитини;

але за три дні по тому мені нашили на плече червону стрічечку. Це означало, що я їду на фронт. Пологи в Ро-вени були досить легкі, але вона дуже знесиліла, і я тільки на третій день зважився їй сказати, що від’їжджаю. Я сходив до Ферндайка й віддав усі необхідні розпорядження, щоб забезпечити її. Медична комісія визнала мене придатним до фронтової служби, і я одержав нове обмундирування. Ровена, що напівлежала в подушках, мужньо сприйняла новину й міцно стисла мою руку.

— Серденько,— сказав я,— ось побачиш, я вернуся.

— Та я знаю,— відказала вона,— але не можу не плакати, бо я така квола, коханий, і так тебе люблю...

Не годилося залишати її з малою дитиною в похмурому, туманному старому Пімліко, під загрозою німецьких нальотів; мені пощастило виклопотати собі відпустку, і я відвіз Ровену на село. Дружина мого родича Ромера підшукала їй помешкання недалеко від себе, біля Чол-фонта, в дуже гарній і здоровій місцевості. Сам Ромер служив тоді в Єгипті, а в місіс Ромер також була мала дитина; вони з моєю жінкою сприязнилися з першої зустрічі. Я був дуже радий, що вони житимуть у сусідстві.

Залізничний розклад був не дуже зручний для мене, і я повернувся до Лондона за півтори години до того, як мусив з’явитися в свою клітку. Мені раптом захотілося посидіти в нашому старому "Рінальдо"; я поїхав туди й тихенько пройшов у свій завсідний куток. За нашим столиком сидів і їв якийсь чоловік, та що ресторан був переповнений, я сів навпроти нього, вибачившись тим, що це, мовляв, моє постійне місце. Я ще ні разу не бував тут в уніформі, але господар упізнав мене, привітався приязно й ні слова не сказав про те, що я раптом став рядовим солдатом.

Я замовив такий самий обід, як ми завше їли тут із Ровеною. І аж тоді глянув на чоловіка навпроти мене, що вже наминав закуску.

7

НЕВЧАСНА ЗУСТРІЧ

Я впізнав його не відразу. Де це я бачив цю кремезну постать, оцю квадратову голову з рудуватим чубом, і чому вигляд його так дивно схвилював мене?

— Він був у мундирі морського офіцера, але не з рівними нашивками, як у кадрових моряків, а з хвилястими. Видно, служив на якомусь допоміжному судні.

І раптом мене всього струсонуло! Я враз забув і про Ровену. Ось вона, та нагода, що колись — як же ж давно те було! — видавалась мені головною метою життя. Саме в ту годину, що призначалася для найніжніших думок, на мене звалилась нагода помсти! Переді мною, на Ро-вениному стільці, сидів капітан "Золотого лева". У мене в голові неначе все закрутилось. І поки те не минуло, я не міг поворухнутись, не міг вимовити й слова.

Капітан немовби й не бачив мене. Всю його увагу поглинули редиска й маслини. Потім він узявся до картопляної салати.

Ну як мені з ним поквитатися?

Здивовано я відзначив, що мені зовсім не хочеться квитатися з ним. Я хотів думати про Ровену, а не про ту чортзна-колишню історію. Де він у дідька взявся тут із своєю гидкою пикою! Та й що я можу з ним зробити? Не можу ж я отак із доброго дива вбити його на оцьому стільці, де так недавно, заледве місяць тому, сиділа Ровена й любов до мене світилась у кожному погляді її карих очей! Але ж і не можна так ганебно зрадити своє минуле, пропустивши цю нагоду зовсім.

Мені принесли першу страву, суп, саме коли офіціант прибирав зі столу тарілочки від капітанової закуски. Я повільно налив собі в тарілку супу. А йому подали на перше якесь густе жирне вариво. Капітан добре знайомим мені рухом заткнув серветку за комір і взяв ложку веснянкуватою рукою. Мені раптом шибнула до голови одна думка. Цікаво, чи він чогось навчився відтоді, коли ми пливли на "Золотому леві"?

Ні! Він сьорбав суп так само гучно. Я взяв ложку й теж сьорбнув точнісінько як він. Мені ту мить майже в’явки привиділись за столом старший помічник і механік. Капітан поклав ложку і втупився в мене так самі-сінько, як тоді, багато років тому. Придивившись, він начебто почав мене впізнавати.

— Дивне місце для зустрічі,промовив я, насилу стримуючи недоречний сміх.

— З біса дивне,— погодився він.

‘ — Ви мене впізнаєте?

Він замислився. Видно, спогад був іще невиразний.

— Десь я вас, здається, зустрічав,— визнав він, пильно дивлячись на мене.

— Ще б пак! — сказав я, стукаючи пальцем по столі.— Ви ж мене хотіли відпровадити на той світ!

— А!..— вирвалось у нього. Він знову взяв ложку й зразу ж поклав її. По скатерці розпливлася пляма.— Так. Тепер я вас упізнав. Ну, не гадав я, що побачу вас іще.

— Он як! — озвавсь я.

— Ви ж той самий хлопчина, еге?

— Той, що ви його втопили,— відповів я якомога холодніше, суворіше й злостивіше.

Він скривив уста й похитав повільно головою:

— Е, ні. Я не вірю в привиди. Та ще й такі, що перекривляють старших. Але як же ви видобулись із тієї комірчини? Ви, певно, ще встигли сісти в другий човен, еге?

Я покрутив головою. Неначе слід було б сподіватися, що те його спантеличить, та де там!

— € такі типи,— сказав він,— що їх нізащо на світі не втопиш. Уже чого-чого, а цього мене війна навчила.

— Однак ви старалися з усієї сили...

— Та, знаєте, бувають такі антипатії,— промовив він, ніби виправдуючись. Тоді похмуро засміявся й знову взявся за ложку.— Господи боже! Як мені остогидло тоді ваше обличчя за столом! Та що там остогидло! Мене з душі вернуло від вас!

От я цього разу таки спантеличився.

А він крутнув ложкою: їжте, їжте, мовляв, не соромтесь, потім додав:

— Та цього разу вже якось витерплю,— і спокійнісінько доїв свій суп.

— Ах ви, старий душогубе! — не стримавшись, вигукнув я й зразу засоромився.

— Ет, облиште,— буркнув він, смачно плямкаючи. Тоді відсунув тарілку, старанно витер губи серветкою й звернувся до мене несподівано приязно:— Ви, я бачу, в хакі, як і всі. Отже, минулося ваше панство? Тільки чого це вас не зробили офіцером, містере Блетсуорсі?

<— Я сам не схотів.

— Ну, це як на чий смак... І, я бачу, в вас уже й квиток — червона нашивочка...

— На тому тижні їду.

— Я б не витримав у окопах,— признався він.— Я радий, що туди не попав.

Бог зна, де поділася наша ворожнеча. Розвіялась нінащо. Ми розмовляли, як давні знайомі, що випадково зустрілися після довгої розлуки. Його нехіть ворушити минуле перемогла.

— Що ж ви тепер робите? — спитав я.

— Секретне завдання,— відповів він.— Судно-пастка. Ловимо підводні човни, часом міни тралимо. Непогано виходить.

— І вам подобається така служба?

— Іще б пак не подобалась! Я полюбив її! Пробувши стільки, можна сказати, на побігеньках, розвозивши ті проклятущі пакунки по всьому світу... Про мене, хай би ця війна ніколи не кінчалася! Чи хоч доти, поки вони мене на дно пустять... О, я б міг вам дещо розказати! Та тільки не вільно, військова таємниця.

Повагавшись хвилинку, він наважився мені довіритись. Перехилившись до мене через стіл, він хрипко прошепотів мені в обличчя:

— Одного запопав на тім тижні...— Потім знову випростався й закивав головою, всміхаючись добродушно й приязно.— Зринув ярдів за півста від нас. Добру годину гнався за нами, вистромивши перископа, та сигналив нам. Ми стріляли в нього зі старої рушниці, мовби знавісніли з переляку, потім таки спустили прапора. Він двічі обійшов довкола, обдивився нас гаразд, тоді зринув. Шмаркачі зелені! Але в нас таки справді був зовсім невинний вигляд. У нас є гармата, але люк перед нею затягнено брезентом, пофарбованим на колір борту. Ми його й не знімаємо, стріляємо просто крізь брезент, а потім щоразу затягаємо люк новим. Німець і незчується, як уже бульби пускає. Ми стріляємо такими невеличкими суцільними набоїками, вони пробивають обшивку, як папір. Господи! Як той німак сторопів! Допіру був цар і бог, тільки-но підняв рупора щось нам скомандувати, коли ж раптом човен під ним каменюкою йде вниз, а він у воді тріпонеться! Той брезент у нас на люкові щоразу спалахує від пострілу, і те, мабуть, збило його з пантелику. Певне, подумав, що в нас щось вибух-ло або ж загорілося. Човен його тоне, а він на нас витріщається. Вже поринає, а вода кругом так і кипить —

повітря з човна булькотить... Сміхота! Я давно вже так не сміявся!

Він вимовив ті слова навіть не всміхнувшись, але видно було, що він дуже задоволений із себе.

— О, я б вам міг багато дечого розповісти,— сказав він. І почалося!

Я, видно, цікавив його виключно як слухач. Він розказував мені про всілякі хитрощі та підступи, що на них зійшла війна з підводними човнами. Спершись ліктями на стіл, він вимахував ножем та виделкою. А я, слухаючи його, бачив, як ніколи виразно, що острів Ремпол справді розповзся по всій земній кулі, поглинув її. Перед лицем такої самовдоволеної кровожерності я не міг ні слова сказати на захист цивілізації. Я бачив перед собою істоту, чиє єдине світле відчуття була радість перемоги — брутальної перемоги самця над покірливою купленою жінкою або ж перемоги над ошуканим, піддуреним ворогом, що гине перед очима. Хто ж із пас справжня людина — він чи я? Хто з нас божевільний — я чи він?

На вулиці ми попрощались удавано тепло.

— Бувайте! — сказав він.

— Бувайте! — відказав я.

— Щасти вам! — побажав мені він.

— Хай бог щастить,— відповів і я, не дуже задумуючись, чи зичу того йому, чи першій міні, що на неї він наткнеться.

Мене так приголомшила ця безглузда зустріч і нове усвідомлення жорстокості життя, що я повернувся до казарми, як очманілий. Цей чоловік колись давно відібрав мені рештки віри в життя, вкинув мене в божевілля, в страшне маячіння про острів Ремпол; і ось він знову явивсь мені, розчуленому прощанням із найріднішою в світі людиною, щоб упевнити мене, що острів Ремпол — то. лиш досить беззуба карикатура на жорстоку дійсність. Де ж тоді той бог, що його витворив мій покійний дядечко, на втіху моїй тендітній юній душі? Того вечора, по дорозі до казарми, мені здавалось, наче в тому високому, всипаному підсліпими зорями темно^синьому небі над примарним нічним Лондоном має панувати бог.