Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 40

Вони

були справді нескінченні. Цілу вічність я мучився, западав у непритомність, оживав знову.

Незабаром до моєї ями заповз іще один тяжко поранений солдат із четвертої роти. Йому прострелило плече, а поки він шукав, де сховатися, в нього влучило ще кілька куль із кулемета. Доповзши до моєї ями, він скотився вниз уже зовсім знесилений. Стягши з себе протигаза, він попросив води, але не мав сили навіть напитись, коли я подав йому баклагу. Він поволі спливав кров’ю. Вид йому посірів, він лежав нерухомо й не відповідав на мої слова, тільки час від часу хрипко шепотів: "Води". По мундирі його чорними плямами розповзалася кров. Невдовзі він скрикнув здушено, схлипнув і застиг. Лежав далі тихо, нерухомо, з розтуленим ротом; передсмертного харчання я не чув і не знав, коли він умер.

Потім з’явився ще один із наших, трохи знайомий мені, поранений зовсім легко. Він скотився згори просто на мене й, захеканий, скулився поряд, витираючи піт із лиця. Хвилину дививсь на обличчя мертвяка, тоді відвернувся.

— Пшик вийшов із атаки,— сказав він.— Половину наших убито.— І назвав кілька прізвищ.— Я німаків і в вічі не побачив,— додав іще.

Зовсім поряд вибухнув набій; ми здригнулись і якусь хвилю лежали мовчки, зіщулившись, наче нас могло ще вбити тим вибухом.

— Як стемніє, я поможу тобі вибратись,—пообіцяв він, коли я показав йому свої рани. По-моєму, він зрадів, що має якийсь привід лишатись тут, у ямі, а потім вернутись до окопів. Бо теоретично він повинен був іще наступати. Він поставивсь до мене по-братньому й доволі вправно забинтував мою перебиту ногу. Але тієї ночі німці так освітлювали нічию смугу ракетами й так прочісували кулеметним вогнем, що ми не зважились виповзти зі свого сховку. Раз мій товариш поткнувсь був нагору, та й вернувся.

Нам дуже допікала спрага. Я розлив половину своєї баклаги, силкуючись напоїти вмирущого, що лежав тепер задубілий поруч нас. А живий мій товариш усе говорив про те, щоб ізняти баклагу з котрого-небудь убитого, але вилізти для того так і не зважився.

Другої ночі стрілянина вщухла, ї ми поповзли до окопів, що з них вирушили в атаку. З обох моїх ніг мені

не було жодної користі, бо коли я спробував зігнути навіть не перебиту, з неї потекла кров. Отож я мусив повзти на самих руках, за кожним спалахом ракети припадаючи до землі й прикидаючись мертвим, щоб не помітив який-небудь надто пильний німецький снайпер або кулеметник. Товариш мій повз поруч мене, але помочі з нього було мало, хіба що не так страшно вдвох.

Ми натрапили на наш окоп зовсім випадково: неспо-. дівано я зваливсь у нього сторч головою, і мене трохи не прохромили багнетом, узявши за німецького розвідника. В окопі була вода й люди, що помогли нам. То були стрільці з дев’ятого дауншірського полку, що прийшли на поповнення наших недобитків.

На ранок десь узялись ноші, й почалась важка, повна мук подорож назад до нормальнішого світу. Зціпивши зуби, я думав про Ровену. Витерплю все, щоб жити для неї. Мене пронесли на ношах окопами, винесли нагору, на відкрите місце, і врешті поклали при дорозі чекати санітарного повоза, що приїхав тільки через півдня.

Промучившись довгі години, чи то роки, я нарешті попав на фронтовий перев’язувальний пункт. Там мене нашвидкуруч підлатали й повезли далі. Знову санітарний повіз, евакопункт, поїзд — повільний, мов черепаха, санітарний поїзд, що чахкає натужно, щогодини зупиняється, без кінця маневрує на станціях; нарешті шпиталь, де мені відтяли розтрощену ногу по коліно.

Отак, скалічений і душевно спустошений, я повернувся до Англії, до Ровени.

10

НІЧНИЙ БІЛЬ

Коли тіло твоє нескінченні години лежить прикуте до ліжка, приречене на невтамовний біль у нозі, що її вже нема, коли сон і спокій, здається, втекли від тебе назавжди, а про майбутнє життя каліки не хочеться навіть думати,— дух твій тоді блукає навмання безмежним усесвітом, забутим від бога. Бо тепер, видно, вже останні рештки дядечкової віри вивітрилися з мене, і мені доводилось пристосовуватися до світу, де все було байдуже й вороже до мене — від гною в моїй рані до

найдальшої зорі. Я не був самотній у своїй зневірі, бо та наївна віра, як я бачив, уже вмирала в усьому світі. По-моєму, все моє покоління ніколи не вірило по-справжньому. Однак обставини мого життя виявили мені те яскравіше, ніж іншим людям.

В цій безмежній пустелі простору й часу нема ніякого доброго, милосердного бога, нема ніякої предковічної людяності. Всі ми, певне, погодились би на тому.

І все ж добро існує.

Існує ж щось поміж мною й Ровеною. Може, воно нетривке, зникоме. Та однаково, воно існує— між нами й довкола нас. Воно — це не я й не вона, це щось відмінне від нас обох, чуже всякому себелюбству, краще за нас обох. Одно слово — це любов.

І ще іноді крізь зовнішню оболонку речей проступає щось таке, що підносить їх — принаймні в наших очах — над усіма муками, жорстокістю, глупотою, страхом та боягузтвом. Бувають такі хвилини споглядання високої краси, і в великій музиці буває щось таке, що Старий Капітан із усією його люттю й ницістю видається малий і безсилий. Навіть я, жалюгідний хробак, бачив той відмінений світ і знаю його велич.

І взагалі я ще не хотів умирати. Моя звага, моя мужність іще не вичерпалися до дна, і десь, не в мені, а десь, я сам не знаю де, є ще добре джерело, що з нього вони увіллються в мене.

Любов, краса, мужність. То заради них я зціплював зуби й стискав кулаки в години найтяжчої муки.

У ті довгі години самотності й терпіння дух блукає навмання безмежним усесвітом, але може врешті повертатись до тебе ні з чим, і все ж спочивати, немов знайшовши своє.

Та й чи можуть коли ті мандри скінчитись інакше?

11

ДРУЖНЄ око

У шпиталі біля Рікменсворта, куди мене відвезли після ампутації, я став помічати, що за мною безупинно стежить чиєсь око.

Було воно тепло-каре й виглядало зі складної систем

ми бинтів, що з неї стирчала вгору ціла копиця каштанового волосся, а вниз — густа рудувата борода, над якою червоніли рухливі губи. Моя особа, видимо, являла для того ока нездоланну принаду. Чоловік, що йому належало те око, лежав у одній палаті зі мною. Він весь час крутився біля мого ліжка та забалакував до мене, а око тим часом світило на мене, мов ліхтарик. А прокинувшись уночі, я помічав не раз, що той чоловік сидить у своїй постелі, підібгавши ноги й повернувши голову так, щоб його око могло бачити мене — я лежав за кілька ліжок від нього.

Я охоче відповідав йому, коли він про що-небудь питав мене. Поранений він був не тяжко і вже зовсім видужував. Скалка з гарматного набою обдерла йому майже всю шкіру з лоба разом з одною повікою, якимсь чудом майже не ушкодивши ока — того, другого, що ховалось тепер під бинтами. Незабаром воно мало виглянути на білий світ, і його пара тоді не буде вже світити так самотньо. В того чоловіка ще й права рука була в черезплічнику. Тим самим набоєм йому трохи не відірвало всіх пальців. Хірурги спромоглись їх урятувати, однак, можливо, давня гнучкість до них так і не повернеться. Поліфем — так я подумки називав того чоловіка — дуже наполегливо вчився писати й малювати лівою рукою. "А як приємно буде поголити все оце,— сказав він,— коли знімуть пов’язку!" Він твердо вірив, що всі ми, поранені на війні, будемо довіку оточені шаною й турботою всього людства, але не хотів, як він казав, жити довіку чужим коштом. Я знав, що він у тиловому шпиталі вже домовлявся з одним пораненим заснувати на паях рекламне агентство. Отож йому дуже треба було могти писати й хоч трохи малювати.

Ми часто подовгу з ним розмовляли, і щоразу він кінчав розмову якось нерадо. Після того як ми вперше поділилися своїми фронтовими враженнями й нещастями, він говорив здебільшого про всякі дрібниці, але щоразу з таким виглядом, наче не доказував чогось вельми важливого.

Якось Ровена, що відвідувала мене дуже часто, принесла мені показати нашого малого. Я того дня тільки почав ходити на милицях і вельми радів обіцяному мені чудовому протезові — мене запевняли, ніби на ньому я ходитиму так, що каліцтво моє буде майже непомітне.

Протез той коштував дуже дорого. Я вже настільки змирився зі своїм нещастям, що щиро пишався й тішився з того, як я буду користуватися тим пристроєм із пружин та корку,— насправді він, звичайно, не виправдав і половини тих сподівань. Я навіть показав Ровені креслення протеза, що їх мені дали подивитись.

То був дуже радісний для мене день. Ровена була на диво гарна й ніжна, і війна та всі злигодні життя видавались безмежно далекі від нашого квітучого, жвавого сина. Він уже спинавсь на ніжки й щось лопотів по-своєму. Він був чарівний, утішний, кумедний, одно слово — гідний заздрості. Він був безмежно рідний мені. Він нібито позбавив мене мого егоцентризму й сам став центром мого життя. Ми довго сиділи на веранді, й мені так не хотілось прощатися, що я, шкандибаючи на своїх милицях, провів Ровену аж до брами.

Повернувшись на веранду зібрати залишені там книжки та папери, я побачив, що Око чекає мене. Весь час, поки ми сиділи з Ровеною на веранді, Поліфем спостерігав нас іздалеку. Ровена спитала мене:

— Хто то такий?

— То Щоденний Спостерігач,— відповів я.— Він підбирає крихти фактів, що їх упустило всевидюще око.

— А нехай собі дивиться,— вирішила Ровена,— коли йому від того хоч трохи легше.

Тепер, коли я, провівши її, вернувся на веранду, він підійшов до мене й сказав:

— Я дуже радий бачити вас таким щасливим, Блет-суорсі.

— Спасибі,— відповів я вдячно, бо людей, що радіють із чужого щастя, можна зустріти куди рідше, ціж тих, що співчувають чужій біді.

— Справді, мене це дуже, дуже тішить.

— І мені приємно, що я вас потішив.

— Справді,— не вгавав він.— Бо я, розумієте, маю ще особливі підстави зичити вам добра.

Я мимоволі насторожився й запитливо глянув на нього.

— Я винен вам дуже багато. І взагалі завинив перед вами.

В його мові й жестах я вловив нараз щось знайоме.

— Три тисячі фунтів, не рахуючи відсотків.

— Лайолф Гревз! — вигукнув я.

■=— Авжеж...= ! він замовк, чекаючи, що я скажу.

— Три тисячі золотих фунтів і мою золотокосу дівчину... Ну, її-то я вам ладен подарувати.

— Ще б пак,— сказав Гревз, скинувши головою в бік шпитальної брами, що за нею допіру зникла Ровена.

Я ніби забув, що й на ньому жадав колись помсти-тися.