Місячна ніч - Сторінка 3

Спритно, мов кицька, Ольга відступила і тепер тримала рушницю дулом уперед, як мисливець на позиції.

— То що тут небезпечного? — сказала вона, обережно опускаючи цівку і ставлячи рушницю в куток.

Я перевів подих.

— Леопольд не повинен погано думати про Ольгу, — заговорила вона, знову звівши обличчя до повного місяця. — Я благаю його! — скрикнула жінка, і їй з очей бризнули сльози, вона впала навколішки, здійнявши до мене руки. — Він нічого нікому не розкаже, — загадково повела вона далі. — І Ольга теж нічого нікому не скаже, бо інакше вона накладе на себе руки від сорому...

— Нікому, — запевнив я. Голос мені тремтів.

— Нікому, — повторила вона урочисто.

Глибоко зворушений, я нахилився до неї, щоб допомогти їй підвестися, однак жінка, схожа на дух, похитала своєї гарною голівкою і схилила її на груди.

— Він мусить зараз про все довідатися, про все, — пробурмотіла вона. — Про все...

— Ні! — скрикнув я. — Не розповідай мені нічого, що могло б завдати тобі болю! Я не хочу знати твоєї таємниці!

— Він помиляється щодо Ольги, ось уже й сумнівається, — сумно мовила вона. — Ольга не легковажна, вона дуже нещаслива. Я повинна йому все розказати. Але він присягається! Правда ж? — запитала Ольга, не підводячи голови.

— Так, — ствердив я.

Раптом мій пес підповз до неї, обнюхав, а тоді хрипко гавкнув і вишкірив зуби. Ольга лягла до нього, погладила. Пес затремтів і лякливо забився під ліжко.

— Я мушу, я мушу, — зітхнула жінка. — Лише так усе може добре скінчитися, тільки так. Я не хочу, щоб Лебпольд погано думав про Ольгу, Ольга ж бо така нещасна, — вона навколішках підповзла до мене, прихилила голову до стовбця ліжка, смиренно, мов рабиня, схрестивши на грудях руки. — Я знаю, він зрозуміє Ольгу, тому я йому все розповім.

Мене ледь лихоманило.

— Хай він не хвилюється, — довірливо прошепотіла вона. — Тут не йтиметься про жодний злочин. Зумисне Ольга нікому не завдавала болю. її історія лише сумна і нічого більше. Але хай він не плаче...

Прихилившись до стіни, я не зводив з неї погляду, очі мені пекли вогнем, горло пересохло.

— Я охоче йому все розповім, — почала вона з деякою печальною ґрацією. — Він знає жіночу природу...

Я мимоволі кивнув.

— Єдиним гріхом Ольги є те, що вона жінка, і виховували її, на відміну від чоловіків, як виховують жінку, — для насолоди, а не для праці. Жінка є сама собою, — вела вона далі, слова плавно лилися їй з уст. — Вона тісніше пов'язана з природою. Жінка однаково гірша, як і ліпша за чоловіка. У тому сенсі, що людство вважає добром чи злом. Я усміхнувся.

— Але ж від природи кожний думає лише про себе, тому в коханні жінка черпає користь для себе та тішить власне марнославство. Вона передусім повинна і може жити, не докладаючи зусиль й слугуючи чоловікові в задоволенні його бажань. У цьому її сила, але й слабкість водночас. Хіба ні?..

Кохання — розкіш, яку собі може дозволити чоловік, для жінки ж кохання — хліб щоденний. Але кожен, хто живе повним життям, хоче від нього більшого, прагне щосили вивищити понад іншими своє виплекане ego, яким так пишається. Жінка не менш марнославна за чоловіка, але вона потребує лише показатися перед світом і бачити біля своїх ніг раба, ідолопоклонника; їй не конче діяти, здобувати, творити, як чоловікові Вона немає потреби вчитися, досить навчитися бути вродливою. Що ж іще треба жінці?

Та раптом, однієї чудової миті, вона усвідомлює, що таке чоловік й що таке кохання чоловіка; тоді її охоплює незбагненний страх — страх кохати і бути коханою, однак вже надто пізно, доля вже встигла гірко з нею пожартувати.

О! Безрадісне існування без надії, без злетів, без свободи!

Ольга стала б доброю дружиною, бо має світлу голову та щире серце, але так...

Жінку слід виховувати як чоловіка, тоді вона зможе стати супутницею свого мужа. Чи може, Леопольд так не думає?

Я й, справді, був іншої думки.

— Нам не йде на користь відчуження від природи, — сказав я, водночас роздумуючи вголос. — Жінка повинна вчитися бути доброю матір'ю. Усе інше — фантазерство, брехня або омана.

— Леопольд направду вірить у таке? — заперечила Ольга, ані не ворухнувшись, не змінивши тону. — То чоловік годиться лише для того, щоб роздобувати їжу — собі, дружині, дитині?

— Усе врешті до цього й зводиться! — вигукнув я.

— Упродовж віків природа чоловіка зазнала змін, — м'яко мовила Ольга. — Полювання уже давно не є єдиним засобом існування. Чоловік, який мислить, вигадує, винаходить, який визнається на мистецтві та володіє науками, потребує вже іншої жінки, аніж той, що тисячі років тому збирав урожаї, не сіючи, і душив дичину, як вовк... Але я хотіла розповісти Леопольдові одну історію...

Я усе йому скажу, усе розповім, як було. Я все так виразно бачу перед собою, наче наскрізь. Я можу зазирнути людині в самісіньку душу. І Ольгу бачу, вона видається мені чужою... Я не люблю її, але й ненависті не відчуваю.

Вона сумно всміхнулася.

— Я бачу її перед собою дитям.

То була маленька гарненька дівчинка з пухкими засмаглими ручками, темними кучерями, великими запитливими оченятами. Старий Іван, панський наймит, з вічно червоними, немов заплаканими очима, від якого завжди тхнуло шнапсом, не міг байдуже пройти повз неї, завжди брав на руки і ніжно гладив їй ніжки.

Якось вона стояла на парадних сходах. У салоні поруч з матір'ю на жовтому дивані сидів місцевий молодий дідич, який тішився великою прихильністю жіноцтва. Вікна були нарозтвір, тож я чула його голос: "Так, маленька Венера... Ви можете пишатися своїм дитям. Колись вона стане жінкою..." Ольга знала, що мовиться про неї, вона густо зашарілася й утекла в сад. Там вона мрійливо блукала поміж квітами, зривала троянди, левкої, гвоздики, заквітчувала ними волосся, а тоді уважно й запишне-но розглядала своє відображення у плесі крихітного ставка. На березі ставка стояла білокам'яна статуя богині кохання. Ольга задивилася на неї і подумала: "Як виросту, стану такою ж вродливою..."

Зимовими вечорами, коли западали сутінки, добра годувальниця Каєтанова збирала дітей біля великої зеленої грубки, де весело палахкотів вогонь, і розповідала їм казки. Слухаючи няню, Ольга глибоко забивалася у сам куток чорного фотеля, у якому помер дідусь. Діти стали свідками дідусевої смерті, і відтоді фотель вселяв у них нез'ясовний жах та побожний трем. Що густішими ставали сутінки, то глибше поринало в імлу добре, рожеве обличчя няні — тільки її сині очі примарно блищали в пітьмі, — то щільніше тулилися одне до одного дітлахи і тихішим ставав їхній шепіт. Потім Ольга клала голівку на коліна годувальниці, заплющувала очі й уявляла, ніби казки ставали дійсністю. У своїх мареннях вона завжди була прекрасною царівною і пливла на спині срібно-білого лебедя через Чорне море, або ж крилатий кінь здіймав її до хмар, і ніхто, окрім самого царевича не мав права просити її руки. А одного разу, коли годувальниця розповідала казку про дурника Іванка, який врятував і повернув додому королівську доньку, Ольга раптом випросталася і сердито скрикнула: "Я не королівська донька, няню!.."

Улітку ж, коли діти бавилися на подвір'ї у затінку високих тополь, Ольга виходила до них, і тоді вони гралися у весілля. Один з парубійків виконував роль священика. Ольга була за наречену у вінку з дубового листя на голові. "Ти мусиш бути щонайменше графом, — сказала вона курдупелеві-нареченому, — інакше не вийду за тебе заміж, я занадто гарна для якогось простого шляхтича".

Вона підростала, виросла високою та стрункою, трохи кашляла і трохи сутулилася. Який клопіт для матері! "Ольго! Ти скоцюрбишся, мов стара карга, ніякий чоловік тебе не захоче! Доведеться тобі заробляти собі на прожиття шитвом, як горбатій Се-лесті". Коли до матері проходили на гостину дружини сусідських дідичів і сідали пити чай, Ольга прислуговувала їм, приносила холодне м'ясиво та печиво. Вона стала дівчинкою-підлітком з довгою, товстою косою через плече і носила спідні штанята з вишуканим мереживом. Як тільки жінки заводили балачку про своїх доньок чи інших дівчат, про їхнє майбутнє та'посаг, усі розмови неодмінно зводилися до заміжжя, так само, як у колі чоловіків завжди мовилося про їхні посади та працю.

Донька священика здобувала в столиці освіту виховниці.

— А що їй іще залишається, — пліткувало жіноцтво. — Вона ж така бридка, ще й передніх зубів бракує...

Якось улітку попівна приїхала додому на вакації, і всі подивляли її знання з географії, історії, природничих наук та чужинських мов. Ольга ж вчилася лише танцювати, їздити верхи, співати, грати на піаніно, малювати, трохи вишивати, трохи розмовляти французькою — усього того, що може вдовольнити в дружині чоловіка і нічого, що могло би прогодувати її у житті. А ще добрі повчання матері: "Не стріляй очима, коли до тебе звертається чоловік, відповідай поштиво, але коротко і намагайся якнайшвидше закінчити розмову. Що вище ти себе поставиш, то більше тебе цінуватимуть..." Хіба не так само мовлять про якийсь товар? їй водно казали, що вона найгарніша дівчина на всю околицю, а коли батьки повезли її на перший бал, усе високе товариство одностайно визнало її красунею, якій немає рівні. А потім щоразу, як вони їздили на гостину до сусідів і ходили в неділю до церкви, Ольга сумирно дозволяла себе чепурити — так коневі уплітають в гриву барвисті стрічки, перед тим як вести на ярмарок. Матір ніколи не рахувалася з грішми, якщо йшлося про нове вбрання для красуні-доньки. У товаристві Ольга помічала, як шепотілися усі навколо, помічала збуджені погляди юнаків, слухала їхні розмови, солодкі, мов патока, і поступово щораз більше заковувала в міцний крижаний панцир своє гаряче юне серце.

Помічник вчителя давав Ользі уроки. Він змушував її переписувати різноманітні правила, рахувати і читати вголос. Усе це було надзвичайно потрібне, бо коли Ольга одержала своє перше любовне послання, вона ще не вміла грамотно писати, щоправда, так ніколи й не навчилася орфографії. У віддяку за науку батьки дозволили вчителеві поселитися у маленькій тісній хатинці в саду та їсти разом з родиною за столом.

Називався він Тубал. Я ще й тепер виразно бачу його перед собою — молодий скромний юнак з великими, округлими, короткозорими, сполоханими очима, з надзвичайно довгими, тонкими долонями, у яскраво-червоній камізельці, яку він виторгував у камердинера одного графа.