Місячна ніч - Сторінка 4

Та під червоною камізелькою билося шляхетне людське серце, сповнене любові й доброти; ні миті не вагаючись, він віддав би життя, щоб порятувати з води мале кошеня.

Часто, коли Ольга приходила до нього в хатинку, він сидів на столі, латав стару сорочку або ж лагодив черевики. Юнак спалахував, наче маковий цвіт, затинався і метався кімнатою, ніби чогось шукаючи. А так він мав дуже бліде, аж зеленкувате, обличчя, всіяне веснянками. Та досить було Ользі сісти поруч з ним до столу, він ставав іншою людиною: притискав до боку лінійку, як кавалерист на коні притискає шаблю; голос набував сили, а в серйозних очах спалахував тихий вогонь, від якого Ользі — вона й сама не знала, чому — ставало затишно на душі. Схиляючись над зошитом, вона відчувала, як його очі майже з ніжністю пестять її.

Іноді, коли западали сутінки, він витягав з-під подушки старого засмальцьованого зшитка і вголос читав Ользі вірші. Зі смаком та знанням справи, юнак вибирав їх з добірок найталановитіших поетів; коли ж декламував, його виснажене обличчя світилося захопленням, ба, навіть красою, а голос змушував стискатися її серце.

У день народження Ольги батьки запросили його до святкового столу. Після вечері господарі очікували в гості декілька родин, що мешкали по сусідству. Десь перед обідом Ольга зійшла в сад, назривала з буйних рабаток розмаїтих квіток для букета, щоб прикрасити стіл. Раптом перед нею виринув пан Тубал — у білих панталонах, білій камізельці, з білим метеликом на шиї та в тонкому чорному фракові. Рідкувате каштанове волосся було гладко зачесане назад, від нього пахло мускусом. Юнак пробурмотів кілька поетичних рядків і, тремтячи усім тілом, подав Ользі маленького пакуночка, якого він знічено вийняв з-за пазухи. Ольга не сміла звести на нього погляду, розгублено подякувавши, втекла додому, а там, сміючись від утіхи, кинулася в обійми матері.

— Тубал привітав мене з уродинами! — радісно вигукнула вона. — І щось мені подарував! Бідолашний добрий Тубал!

— Що б це могло бути, — матір невдоволено насупила чоло — Ольга аж злякалася. — Сподіваюся, цукерки чи якісь інші ласощі...

— Звичайно, цукерки, що ж іще? — Ольга сполохано простягнула матері пакуночок.

Матір розгорнула пакунок — там лежали рукавички, цнотливо загорнені у білий папір.

— Рукавички! — скрикнула матір.

— І справді, рукавички, — тихо повторила услід за матір'ю Ольга й густо зашарілася.

— Негайно відішли їх назад і напиши... — зреліла мати.

— Писати? Йому? — гордовито стріпнула головою Ольга.

— Твоя правда! Нічого йому не пиши, але негайно поверни дарунок. Нечувано! От осел! Що він собі дозволяє? Надумав залицятися до моєї доньки, робить подарунки," ще тільки освідчення бракувало! Зіпсував мені весь день!

Ольга заліпила пакунок з рукавичками сургучем і відіслала бідолашному вчителеві.

Тубал не прийшов на гостину, зіславшись на нездужання. Юнак справді занедужав, уже від літ хворів на сухоти. У панському маєтку святково дзвеніли келихи, Ольга пурхала в танці залою, немов яка вакханка, а Тубал лежав у своїй халупі на сіннику, судомно кашляв аж до задухи і хлібними крихтами зі столу годував мишку, яка наважувалася підійти до самої лежанки в перервах, коли кашель відпускав його. Його голову опосіли важкі думи, сльози тихо цебеніли з очей...

Красуня, що лежала переді мною на підлозі, немов заснула, потім на мить ворухнулася. її груди схвильовано здіймалися.

— Я не можу розповісти Леопольдові все по порядку, — повела вона далі. — Надто багато бачу нараз, картини пролітають перед моїми очима, наче хмари в бурю. Я помічаю усе: кожну тінь, кожен промінчик світла, усі кольори і звуки...

Одна мандрівна театральна трупа дорогою з Молдавії до Польщі зупинилася в Коломиї і дала там кілька вистав. Новина про це швидко поширилася довколишніми селами, і вже наступної неділі, коли актори грали свою першу виставу, не знайшлося, мабуть, жодного дідича, який не запряг би у бричку низькорослих карпатських коників і не повіз би, задля такої рідкісної оказії, до повітового міста свою дружину та доньок.

Вистави відбувалися у великій залі заїжджого двору, щоправда, стеля там була трохи занизька, тож актори віхтями пір'я на головах зачіпали небесні декорації. Та все ж розвага була знаменита! Грали драму "Барбара Радзивилівна".

Ще до початку вистави купка молодих паничів згуртувалася трохи осторонь навколо якогось дідича середніх літ, який у досить зухвалій позі сидів на підвіконні й гойдав ногами.

— То де ж та ваша хвалена красуня? — запитував він, посмикуючи вуса. — Не видно щось?

Решта поставали навшпиньки, позираючи на вхідні двері. Нарешті до зали увійшла Ольга.

— Не інакше, як вона... Це мусить бути саме вона і ніхто інший, — мовив дідич за якусь хвилю. — Яке прекрасне створіння!

Він підійшов до Ольжиних батьків й відрекомендувався.

Його ім'я мало добре реноме в усьому повіті, його всюди охоче приймали. Ольжина матір засіяла щонайприязнішою усмішкою, Ольга ж досить уважно прислухалася до його слів. Першої миті її неприємно вразила холодна самовпевненість співрозмовника, але ж вона собі навіть уявити не могла, що покохає цього чоловіка, не кажучи вже про те, щоб пошлюбити його. Проте так воно й сталося —■ уже за п'ять тижнів.

Щиро кажучи, він їй зовсім не подобався, однак дуже імпонував, а це для жінки важить значно більше.

Михайло закінчив студії, багато подорожував і повернувся на рідні терени, до звичного трибу життя у маєтку, озброєний своєрідним гумором. Не турбуючись про делікатність) він критикував акторську гру, п'єсу і все на світі; під час найтрагічніших сцен, коли Ольга щиро ридала від жалю, дозволяв собі кепкувати і лише сказав: "Я радий, що ви не підфарбували обличчя... Погляньте, які криваві сльози котяться щоками наших панянок!" Він мав рацію: від тотального зворушення червоні рум'яна спливали з облич дам. То була трагікомічна картина...

Уста Ольги шельмувато скривилися, зблисли зубки.

Після театру він провів дам до брички і попросив дозволу навідатися в гості.

Михайло приходив щораз частіше. Мати завжди мала тисячі вибачень, то її чекала спаржева грядка, то треба було терміново навести лад у коморі, тільки би залишити Ольгу наодинці з кавалером. Михайло розповідав про чужі країни, про Німеччину та Італію; він бував у Берліні, Венеції, Флоренції і навіть у Парижі; видряпувався на Везувій і плавав морем. Він багато, зі знанням справи, розповідав про досягнення інших націй, не забуваючи похвалитися і своїми звершеннями. Його розповіді зігрівали затишним теплом. А ще він був дуже уважний.

Інші жінки вважали його неотесою, та досить було Ользі зронити додолу клубок прядива, він миттю кидався його піднімати. Коли одного разу Михайло вклякнув біля неї, щоб одягнути калоші, вона залилася рум'янцем від вдоволення. Про нього багато пліткували, називали неприступним, суворим, пихатим, однак визнавали за ним гострий розум та величезну начитаність; його багатогранні знання і власна непересічна думка про все створили йому надзвичайну опінію в усьому повіті.

Було відомо, що своє господарство він веде, не цураючись нових методів, і не має боргів. Одне слово, Михайла вважали дуже вигідним нареченим.

Що частіше на нього поглядали з певним благоговійним острахом, то солодше мліло серце Ольги, пишаючись, що такий сильний, діяльний чоловік день і ніч упадає коло неї; їй подобалося бачити його страждання. Дражнячи його, вона вдовольняла свою пиху, свою дівочу жорстокість. І лише побачивши сльози в його очах, заспокоювалася, простягала йому руку й казала: "То вже цілуйте! Я Вам дозволяю..."

На подвір'ї тримали лютого пса, який усіх кусав. Пес любив гратися з Ольгою, та щоразу впадав у шал і рвав їй одяг. Тільки-но пес траплявся їй на шляху, Ольга гилила його ногою і нещадно лупцювала доти, аж він її полюбив. Так було і з її чоловіком. Вона довго знущалася і кепкувала з нього, та ось настала мить, коли вона припала до його грудей, і на її устах затремтів перший поцілунок.

Наступного дня Михайло приїхав до маєтку в бричці, запряженій четвериком коней. Він був одягнений у чорний фрак і трохи блідий з лиця. За кілька хвилин усе залагодилося — Ольга стала його нареченою. Вона вважала, що так і повинно бути: вона мала багатий посаг, нею захоплюються і їй заздрять. Цього їй було достатньо.

Одного вечора вона сиділа разом з Михайлом у салоні на першому поверсі при відчиненому вікні, шила собі посаг, а він просторікував про майбуття слов'янського племені. Раптом у вікні з'явився Тубал, блідий, наче смерть, очі вибалушені, з рота бухкала кров, заливаючи сорочку, штани і спливаючи на землю. Він задихався.

— Солі! Солі! — видушив він з себе, і більше нічого не зміг сказати.

Ольга в поспіху, рвучко шарпнувши до себе шухлядку креден-са, дістала сіль. Михайло вистрибнув з вікна і кинувся на допомогу бідолашному вчителеві. Обхопивши його за рамена, він жменями напихав йому до рота солі. Тубал натужно й жадібно ковтав сіль, однак кров бухкотіла і далі. Михайло підтягнув бідолаху до найближчої лавки, Ольга піднесла води. Поступово кровотеча спинилася.

Тубал лежав на лаві із заплющеними очима, мов неживий.

— Треба відвести його до ліжка, — мовив Михайло. — Тут без лікаря не обійтись...

Він сам подався верхи до містечка, а вночі повернувся з доктором. Тубала поклали в його хатинці у саду, де він і помер кілька днів по тому. Відчувши наближення смерті, юнак покликав до себе Ольгу.

Вона прийшла. Однак Тубал вже не міг говорити, лише його уста ворушилися, а в грудях моторошно хрипіло. Садівник, що доглядав хворого, сидів перед хатинкою на дерев'яних східцях і задоволено приміряв, чи підійдуть йому білі панталони вмирущого.

Окрім Ольги, у кімнатчині нікого не було, проте Ольга ще раз озирнулася, а тоді схилилася над Тубалом і поцілувала його в чоло, зрошене передсмертним холодним потом. Очі юнака спалахнули, руки випросталися на ковдрі, щаслива усмішка осяяла нараз його зболене обличчя з запалими щоками. З тією усмішкою перестало битися його серце.

Під подушкою померлого знайшли жовтий зшиток з віршами та дві пари дамських рукавичок, загорнених у пошматований папір.

І зшиток, і рукавички Ольга забрала собі. Одну пару рукавичок вона одягла в день свого весілля.

Тубала поховали, посумували і забули.