Місячна ніч - Сторінка 6

— Як сумно вони лежать, пір'ячко склеїлося від крові, очка затяглися паволокою, ще теплі... Що злого вони заподіяли нам? У них, мабуть, зосталися пташенята в гнізді, чекатимуть батьків та й помруть з голоду. Я позбавила їх життя і вже ніколи не зможу повернути! А всьому виною наше трикляте життя, наше усамітнення! Від самої лише нудьги людина стає хижим звіром!

її чоловік зареготав. Тієї миті його сміх видався їй огидно брутальним.

— Ти не бажаєш мене розуміти! — вигукнула Ольга. — Доведеться висловитись ясніше. Мені давно це лежить на серці. Так далі не може тривати, якщо не хочеш мене втратити. Ти відлякав усе товариство, замкнув мене в чотирьох стінах... Та будь-яка селянка має більше свободи! Мені несила вже більше терпіти, я в розпуці, я занедужаю або збожеволію, — і вона знову судомно захлипала.

її чоловік мовчки розрядив рушницю і з незворушним виразом обличчя подався до господи. Вона пішла за ним, стала біля вікна, схрестивши на грудях руки.

— Ти мовчиш, — заговорила вона знову. — Мабуть, не вартую навіть твого слова...

— Я ніколи нічого не кажу, не подумавши, — відповів чоловік. — Ти теж добре подумала, перш ніж сказати мені таке?

— Чи подумала? — гірко зойкнула Ольга. — Та я ночі проплакала, благаючи Бога про спасіння!

— Видно, треба тобі допомогти, — сухо зронив її чоловік.

— То поможи!

— Ти не почуваєшся щасливою у рідному домі, живучи усамітнено?

— Ні!

— Не можеш цього стерпіти?

— Ні!

— Що ж, живи так, як тобі до вподоби! Приймай гостей, запрошуй товаришок, відвідуй сусідів, танцюй, гасай верхи, полюй у товаристві інших. Я не матиму нічого супроти...

— Дякую тобі, — знічено пробурмотіла Ольга.

— Не дякуй! — суворо відповів чоловік.

— Ти сердишся, — стурбовано сказала вона, витираючи сльози.

— Ні, не серджуся, — заперечив чоловік, взяв її голову в долоні, поцілував у чоло, сів на коня і подався на зруб.

За короткий час Ольга перевернула увесь дім. Невдовзі уже здавалося, що весь коломийський повіт став одним товариством, великим світським салоном, де розважалася найвишуканіша шляхта, а душею товариства була молода красуня, яка жадібно, на повні груди насолоджувалася новим життям.

Самотній маєток нараз по вінця сповнився гамірним яскравим життям, навіть стрункі тополі зашаруділи, здавалось, привітніше. Моріжок перед садибою аж яскрів світлими жіночими сукнями; барвисті кільця та волани літали в повітрі, у садку лунав веселий сміх.

Потроху вкривалися багрянцем дерева. Рвучкий вітер шарудів стернею; павутинки бабиного літа крихітними стягами тріпотіли на голих кущах; журавлі полинули ключем у вирій. Голими нивами мчить Ольга верхи на молочно-білому українському скакуні, її одяг розвівається на вітрі, вигойдується пір'я на кокетливій шапочці. Молоді дідичі та жінки у фантастичних амазонках мчать услід за нею на своїх розкішних конях. Ось затрубив мисливський ріг. Заєць в капусті сторожко нашорошує свої волохаті вушка, здивовано підводиться і втікає до лісу. Лисиця хрипко гавкає, ховається в хащі...

Небо щодня сірішає, на землю спадають тумани; вороння кружляє над старими тополями; уночі зеленими вогниками палахкотять поза парканом вовчі очиці.

Одного холодного сонячного ранку всю неозору рівнину встеляє біла пухнаста сніжна габа, крихітними діамантами мерехтять шибки вікон, крапотить з дерев і дахів, галасують горобці на току. Минає ще кілька тижнів, і сніг уже не розтає; зі стодоли витягують сани з лебединою головою, припалою пилом; козачки витріпують ведмежі шкури, якими загортають ноги в санях. Тріскотять дрова у велетенських ренесансних грубках. З усіх усюдів, наче хижі птахи, злітаються до гостинного панського маєтку сани; ген далеко навсібіч лине теленчання дзвоників; у передпокої громадяться шуби; скинувши теплі м'які хутра, дами заходять до маленького салону, прикурюють цигарки; панове насилу стягують з замерзлих пальців лайкові рукавички. Хтось сідає до фортепіано, лунають перші такти, і ось уже пари стали до танцю.

Так минає тиждень за тижнем; від однієї садиби до іншої. Картярські столи ніхто й не думає складати; пахкають димом люльки на довгих чубуках; спорожнені пляшки шикуються у льохах великими каре, наче старі гвардії при Ватерлоо.

А коли Ольга, загорнена в сибірські соболині хутра та вкрита ведмежою шкурою, повертається нарозвидні додому, попереду скачуть верхи козачки зі смолоскипами, з яких скрапує і шипить на снігу смола; решта гостей на санях супроводжує її наче яку повелительку.

Вона єдина владарює у цій веселій круговерті, сяє і здобуває звитяги — вона щаслива! Уже подейкують, про її шанувальників, ширять чутки, що такий-то оригінально й вишукано упадає за нею, а взамін йому дозволено одягати й знімати теплі чобітки або ж притримувати стремено, вона ж ні словом, ані поглядом не зрадила вірності своєму мужеві. Скоріш навпаки, ще ніколи не була вона з ним такою лагідною, намагаючись винагородити його безмежною ніжністю. Однак перешіптування гостей, сусідів та челяді до-сягли і його вух. Михайло довіряв дружині, однак дорожив своєю честю, і кожна крапля обмови, що падала на Ольгу, отрутою точила його душу. Він став мовчазнішим, холод закрадався у їхні стосунки. Тільки-но хтось навідувався в гості, він тихо виходив з дому. Михайло щораз рідше супроводжував дружину в її виправах. Навесні разом з кількома русинськими дідичами він заснував господарський клуб і запровадив у своєму маєтку деякі економічні реформи; виписав багато часописів, накупив книжок, згуртовував навколо себе селян, відвідував сільські корчми, маючи намір балотуватися депутатом до повітового сейму. Після жнив він часто ходив на полювання сам, брав з собою лише собаку й не раз повертався додому пізно вночі. Ольга була вже в ліжку, але навіть повік не склепила, чекаючи його; від хвилювання серце ледь не вистрибувало їй з грудей. Однак він гадав, що вона вже спить, і йшов до свого покою. Ще ніколи чоловік не цікавив її так, як тепер. .. Усе, що б він не робив, набувало для неї надзвичайної ваги. Коли Михайла не було вдома, вона переглядала часописи, які він читав, гортала його книжки. Лише тепер вона почала здогадуватися, що ж таке кохання, і відчувала, що могла б покохати свого чоловіка.

Ольга страждала, помічаючи, як мало важить уже для нього; бачачи, як він подовгу розмовляє з селянами, які залишали по собі огидний сморід дьогтю, для неї ж не має слів; довгими вечорами вона сиділа поруч з ним, він, однак, навіть очей не підводив від книжки, щоб глянути на неї, а потім ішов спати, не поцілувавши на добраніч. Вона палко прагнула його кохання, вигадувала звабливі негліже, кокетувала з чоловіком, наче то був хтось з її найша-леніших залицяльників. Він повинен її кохати, вона так хотіла, щоб він її кохав.

Ольга все випробувала і зважилася врешті на відчайдушний вчинок.

Вона вирішила розбудити в ньому ревнощі.

Та де знайти того, хто міг би змусити до ревнощів холодного, розумного, самовпевненого чоловіка! Надаремно шукала, гідного суперника вона не знайшла. Ольга втратила спокій, її не бавило ані товариство, ані хатні турботи.

Якось її чоловік стояв біля садового тину й невесело дивився на сонце, що саме сідало за ліс, заливаючи червінню поодинокі стеблини збіжжя на скошеному полі, траву й листя дерев. Зненацька вона обійняла його, схопила руками теплу, суху долоню, яка вмить стала крижаною.

— Чому ти не зі мною? — запитала вона, пригорнувшись до нього. — Уникаєш мене? Я тобі перестала подобатися? Якою волів би бачити мене? Чи ти ще кохаєш мене?

Михайло погладив її по щоці й знову задивився на околиці. Ольга пристрасно оповила його руками і припала устами до його уст. Чоловік м'яко відсторонив її.

— Хочеш, щоб я поїхав з тобою завтра на полювання до дідича з Завалля?

Ольга злякано глянула на нього.

— Ти не так мене зрозумів.

— Усе я добре зрозумів, — відповів Михайло, усміхаючись. — Ходімо до хати, стає прохолодно.

Удома він посадив Ольгу собі на коліна, укрив поцілунками її шию, уста, її перса; Ользі серце зайшлося від щастя. Та раптом він сказав:

— Засвіти лампу й принеси мені газету.

Ольга стиснула від гніву кулачки, потім проплакала всю ніч аж до ранку.

її очі повнилися слізьми, коли він допомагав їй сісти в сідло. Вона майже не дивилася на нього, цвьохнула нагайкою коня й пустила його галопом.

День був ясний і теплий. Весело летіло полювання по стерні. У лісі мисливці розділилися, її чоловікові довелося зайняти позицію у хащах. Вродлива звитяжна жінка зі скривавленим серцем й очима, повними сліз, очолювала полювання. Вона першою помітила зайця, який, вихопившись з підліску, намагався порятуватись у відкритому полі, і показала на нього маленькою тремтливою рукою. Мисливці спустили гончих псів і зі скаженим гиком погнали нещасну звірину. З веселою відчайдушністю Ольга перелітала рівчаки, струмки та вориння; кожний її нерв тріпотів тепер від жорстокого вдоволення; а коли гончаки наздогнали нарешті зайця, що квилив від смертельного жаху, вона засміялася, наче дитя, яке побачило в небі повітряну кульку.

Усі захоплювалися відважною вершницею. її марнославство справляло нову оргію, хоча це був лишень якийсь нещасний зайчик, що спустив дух у неї під ногами. Кавалери навперебій цілували її вогкі рукавички і з тріумфом підкидали шапки. З розпашілими щоками, блискучими від збудження очима, Ольга обвела поглядом своїх супутників.

Раптом на узліссі вона помітила юнака, якого раніше обминула увагою. Він мовчки спостерігав за нею з якоюсь дивною серйозністю.

— Люб'язний пане! — пихато гукнула вона. — Чи я вам подобаюся?

— Анітрохи, — сухо відповів той.

Рвучко розвернувши коня, Ольга під'їхала ближче.

— Чому ж це, скажіть, якщо Ваша ласка? — запитала Ольга, і було в її голосі більше цікавості, аніж образи.

— Жінка, яка насолоджується передсмертним страхом тварини, немає серця або ж мізків...

Тієї миті серце бідолашної марнославної жінки охопило щось схоже на ненависть, щось демонічне, жахливе, нездоланне; насправді ж то було зовсім інше почуття. Вона заніміло розглядала юнака.

Він пасував на роль суперника її мужа, з поміччю цього молодика можна його помучити. Вона вмить збагнула це, а більше нічого їй і не треба було. До того ж, незнайомець наважився з такою недбалою байдужістю поставитися до неї, доведеться йому спокутувати цей переступ.