Міжзоряний мандрівник - Сторінка 42

Ще з п’ять хвилин наше вітрило напнулося, і ми зрушили з місця.

За стерно взявся Арнольд Бентам.

— Побережіть свої сили, — сказав він. — Нехай я витрачу ту краплину, що лишилася в мене, щоб більші були ваші шанси вижити.

Вітер дужчав. Лікар стернував, а ми з капітаном Ніколем лежали на дні човна. Знесилені до краю, ми ввесь час дрімали, і перед нами зринали дорогі образи з далекого й такого недосяжного давнішого нашого життя.

Вітер щораз дужчав і налітав рвучкими подувами. Небом перебігали густі хмари, звістуючи бурю. Близько полудня Арнольд Бентам, що не випускав стерна з рук, повалився непритомний, але перше, ніж човен став забавкою бурхливого моря, ми з капітаном Ніколем налягли на стерно всією силою наших зморених рук. Ми погодились, щоб капітан Ніколь, який, відповідно до свого рангу, перший тягнув жереб, тепер також перший став коло стерна. Зміняли один одного ми через кожні п’ятнадцять хвилин, бо були такі кволі, що не могли витримати довше.

З полудня море вже грізно клекотіло. Якби не таке розпачливе становище, то нам треба було б замість вітрил кинути плавучу кітву й пустити човен за вітром, бо ж ми могли опинитися боком до нього, і тоді хвилі вмент перекинули б човна.

Арнольд Бентам увесь час радив нам кинути плавучу кітву. Він розумів, що ми не пускали вітрила тільки в надії, що веління долі може не здійснитися. Він був шляхетний чоловік. Але такий самий був і капітан Ніколь, його холодні очі набрали тепер відтінку криці. І хіба я міг в їхньому товаристві виявитися не таким шляхетним? Того жахливого надвечір’я я не переставав дякувати богові, що звів мене з такими двома людьми. Вони, цих двоє чоловіків, були сповнені справедливості, і хоч що б зі мною сталося, я відчував, що таке товариство було мені винагородою за все. Так само, як і вони, я не хотів помирати, але смерті не боявся. Сумнів, що на хвилину був закрався до мене, давно вже розвіявся. Суворе було наше випробування, і люди були суворі, проте шляхетні, справді божі обранці.

Я перший побачив. Арнольд Бентам, примирившись із своєю смертю, і капітан Ніколь, близький до того самого, лежали на дні човна й перекочувалися, мов дві бездушні колоди. Я стернував і раптом побачив… Баркас, підстрибуючи на пінявих хвилях під натиском вітру, що надимав вітрило, враз піднявся на гребінь, і я побачив поперед себе невеликий скелястий острівець, об який билися хвилі. Він був не далі, як за півмилі від нас. Я закричав так, що ті двоє в човні, вчепившись за облавок, звелися навколішки й почали дивитися, куди я показував.

— Стернуй просто туди, Деніеле, — пошепки наказав капітан. — Якби там була якась бухта… може, й є… Це наш єдиний порятунок.

Знову він озвався тоді, коли ми підпливли з завітряною боку до цього жахливого берега без жоднісінької бухти.

— Стернуй на нього прямо, Даніеле. Ми такі кволі, що не доберемось туди проти вітру, якщо нас пронесе повз острів.

Він мав рацію. Я послухався. Він вийняв годинника і глянув на нього. Я запитав, котра година. Була п’ята. Він простяг руку Арнольдові Бентамові. Той узяв її і безсило стиснув. Вони обидва подивились на мене, наче поглядом прощалися зі мною. Я зрозумів, що вони прощаються. Бо ж хіба могли такі знесилені істоти, як ми, дістатися живими до скелястого берега крізь страшний прибій, що клекотів серед скель?

Футів за двадцять від берега човен перестав мене слухатися. Ще хвилина — він перекинувся, і я заборсався в солоній воді. Своїх товаришів я більше не бачив. На щастя, я не випустив з рук стернового весла, і воно підтримало мене на поверхні, і знов, на щастя, слушної хвилини море викинуло мене на пологе узбіччя єдиної непрямовнсної скелі на цьому страшному березі. Я не покалічився і навіть не забився. З виснаження в мене наморочилося в голові, проте я зібрав усі сили й відповз вище на скелю, щоб мене не змила хвиля.

Врешті я звівся на кволі ноги, збагнувши, що доля врятувала мене, і я подякував богові. Човен уже розбився на друзки, і я хоч і не бачив, але виразно уявляв собі, які побиті та попівечені мають бути тіла капітана та Арпольда Бентама. На пінявому гребені хвилі мигнуло весло, і я, наражаючись на небезпеку, витяг його. Відчуваючи, що непритомнію, я впав навколішки, але моряцький інстинкт допоміг мені відповзти по гострому камінню далі від моря. І вже зовсім знепритомнів і повалився на землю я аж там, куди не досягали хвилі.

Тієї ночі я був усе одно що мертвий — я лежав задубілий і тільки деколи відчував, що мені страшенно холодно і що я ввесь мокрий. Вранці мене посів невимовний страх, і ніде жодної рослини, жодної билинки на цих похмурих скелях, що підіймалися з морської безодні. Увесь острів, чверть милі завширшки й півмилі завдовжки, являв собою купу голого скеляччя. Я не знайшов нічого, що підживило б моє виснажене тіло. Мене мучила спрага, але ніде не було ні краплі прісної води. Даремно я пробував на смак воду з кожної заглибини в камінні. Буря залляла увесь острівець морськими бризками, і скрізь була тільки солона вода.

Від баркаса не лишилось анічогісінько, жодна трісочка не виплила й не показала того місця, де він був. Усе моє майно складалося з одежі, доброго міцного ножа та весла, яке я витягнув із моря. Буря вщухла. Цілий день, хитаючись і падаючи, я плазував і все шукав води, роздираючи до крові руки й коліна.

Уночі я заховався від вітру за скелею і був такий близький до смерті, як ніколи досі. Почалася злива, та вона тільки погіршила моє становище. Я поскидав свої куртки і порозстеляв на камінні, щоб добре просочити їх водою, але як почав викручувати з них воду собі в рот, то дуже розчарувався: виявилося, що моя одежа просякла морською сіллю, коли баркас перекинувся і я впав у океан. Я ліг горілиць і почав ротом ловити дощові краплі. Це була танталова мука, а все ж таки я трохи відволожив рот, і це врятувало мене від божевілля.

Другого дня я був зовсім хворий. Нічого не ївши стільки часу, я почав пухнути до жахливих розмірів. Пухли руки, ноги й усе тіло. Коли злегка надавити, пальці глибоко входили в тіло, і потім ямки після них довго не вирівнювались. Але доля хотіла, щоб я жив і робив усе, щоб жити. Я старанно повичищав руками від солоної води кожну западину в камінні, сподіваючись, що нова злива наповнить їх водою і її можна буде пити.

Моя гірка доля та згадки про рідних, які залишилися в Елктоні, доводили мене до такого смутку, що я часом на цілі години непритомнів, і це було великою втіхою, бо я не відчував тоді своїх мук, а вони б запевне мене доконали.

Уночі мене збудив дощ. Я почав повзати від одної западини до іншої, хлебтав з них воду і вилизував мокре каміння. Вода була питна, хоч і солонувата. Це мене врятувало. Вранці я прокинувся геть спітнілий, але гарячки не мав.

Удень виглянуло сонце, вперше, відколи я опинився на острові, і я заходився сушити на камінні свою одежу. Воду я пив потроху. Я підрахував, що, як ощадитиму, то її вистачить на десять днів. І яким багатим я ночував себе, мавши стільки цієї солонуватої води! А як ще знайшов мертього тюленя, давно вже викиненого на скелі, то був би не помінявся своїм багатством навіть з купцем, що допіру привіз із чужих країв повні комори добра та й мав повні скрині грошей. Я відразу впав на коліна і подякував богові. Я тепер знав, що він не хотів моєї смерті і з самого початку беріг мене.

Знаючи, що мій шлунок дуже виснажений, їв я по маленькому шматочку. Якби я піддався своїй цілком природній пожадливості, то вона б убила мене. Здавалося, що смачніших шматків м’яса ще зроду не мав я у роті, і, сказати правду, я кілька разів плакав з радості, дивлячись на тюленя, хоч він уже почав псуватись.

Серце моє знов забилося в надії. Решту м’яса я дбайливо заховав, а ямки з водою понакривав плоскими каменями, щоб вона не випаровувалася проти сонця та щоб вітер не понаносив туди солоних бризок. Крім того, я назбирав водорості і висушив їх на сонці, щоб моєму знесиленому тілу було м’якше лежати на скелі, де я влаштував собі житло. Вперше за багато днів я одяг сухе вбрання і заснув тяжким сном виснаженої людини, до якої вертається здоров’я.

Другого дня я прокинувся зовсім в іншому стані. Сонця не було, але це не пригнічувало мене. Я бачив, що бог не забув мене, поки я спав, і приготував мені ще одне чудо. Я не йняв віри своїм очам, я навіть протер їх. Бо на скелях, на березі моря, скрізь — скільки око сягало — лежали тюлені, тисячі їх, а в воді гралися ще тисячі. Можна було оглухнути від їхнього жахливого вереску. Передо мною лежало стільки харчів, що їх вистачило б командам десятків кораблів. Треба було тільки взяти ці харчі.

Схопившії весло, — більш нічого дерев’яного не було на острові,— я почав обережно підступати до тюленів. Скоро я збагнув, що ці морські створіння не знали людини. Воне не боялися мене; бити їх веслом по голові могла б і дитина.

Але коли я вбив третього й четвертого тюленя, на мене напав якийсь шал, я убивав, убивав і убивав, наче божевільний. Цілих дві години, не зупиняючись, я вимахував веслом, аж поки зовсім вибився з сили. Не знаю, скільки даремних жертв я ще міг би взяти на своє сумління, бо ті, що залишилися живі, раптом, ніби на команду, кинулись у воду і зникли.

Забитих було понад дві сотні, і мені стало страшно й соромно своєї несамовитої жадоби вбивати. Це був гріх, безглузде марнотратство. Підживившись як слід здоровою і свіжою їжею, я заходився, скільки вистачить сил, виправляти те, що вчинив, і працював, аж поки смеркло. Але перше як почати важку роботу, я подякував милосердному богові, що послав мені таке диво. Потім я білував тюленів, різав м’ясо пасами і розкладав його сушитись на камінні. Знайшовши осадки солі в розпадинах скель з навітряного боку, я понатирав нею м’ясо, щоб не псувалося.

Цілих чотири дні я працював і дуже пишався тим, що жоден шматок м’яса не пропав марно. Безперервна робота принесла тільки користь моєму організмові, що швидко віджив, діставши доволі свіжих харчів. І ще один доказ ласки провидіння: за всі вісім років, що я пробув на острові, ні разу так довго не стояли сонячні дні, як тоді, коли я набив стільки тюленів.

Минули місяці, перше ніж вони знову з’явилися на березі. Але весь той час я не ледарював.