Міжзоряний мандрівник - Сторінка 44

Увечері, годині о дев'ятій, з південного заходу насунули чорні хмари й знявся холодний вітер. Близько одинадцятої години він перейшов у страшний ураган з такими громами та блискавками, яких я ще зроду не чув і не бачив.

Я вже почав боятися за самий острів. Величезні хвилі набігали на нього з усіх боків і тільки не досягали вершини піраміди. Там я мало не задушився від вітру та солоних бризок. Я добре розумів, що не загинув ліше завдяки своїй запопадливості, звівши піраміду і подвоївши тим самим висоту острова.

Вранці я мав ще більше причин, щоб віддати хвалу богові. До моєї дощівки нахлюпалося солоних бризок, крім тієї, що була в найбільшій посудині під захистком піраміди. Я знав, що при ощадності мені вистачить її до першого дощу, навіть як він і запізниться. Хатину мою змило безслідно, від моїх чималих запасів тюленини залишилась тільки купка мокрої кваші. Алє я був приємно здивований, побачивши на скелях силу-силенну викиненої хвилями риби, що своїм виглядом нагадувала голованів. Я набрав цієї риби аж тисячу двісті дев’ятнадцять штук, випатрав її і висушив проти сонця, як сушать тріску. Така приємна переміна харчів мала її прикрий наслідок: я переївся і другої ночі трохи не помер.

На сьомий рік, також у березні, над островом промчав страшний шторм. Після нього я знайшов величезного кита, ще свіжого, щойно викинеиого морем високо на берег. Можна собі уявити мою радість, коли в середині цієї велетенської тварини я знайшов звичайний китобійний гарпун з кількома сажнями прив’язаного до нього мотуза.

До мене знову повернулась надія, що я, мабуть-таки, колись виберуся з цього пустельного острова. Китолови, напевне, заходять у ці моря, треба тільки не втрачати мужності, і рано чи пізно порятунок прийде. А тим часом я ж сім років харчувався самою тюлениною, тож і не диво, що, допавшись до зовсім іншого соковитого м'яса, я не витримав і наївся так, що знову трохи не вмер. І цього разу, і того, коли наївся риби, я заслаб тому, що мій шлунок, призвичаївшись до самої тільки тюленини, не міг перетравити нічого іншого.

З цього кита я зробив собі запас харчів на цілий рік. Крім того, на сонці в розколинах каміння я натопив багато трану. Посоливши його, я вмочав у нього шматки тюленини і так вони ставали смачніші. З коштовних залишків своїх сорочок я міг би навіть зробити гніт, а сталевим гарпуном викресав би вогню, щоб світити поночі. Але він мені був ні до чого, і невдовзі я про нього забув. Коли бог покривав землю мороком, мені не треба було ніякого світла, бо я привчав себе й улітку й узимку спати від зорі до зорі.

На цьому місці я, Дерел Стендінг, мушу перервані розповідь про давні свої існування, щоб сказати ось що: оскільки людська особистість це сума й наслідок життів попередніх поколінь, то чи міг начальник тюрми Есертем зламати мій дух мукою самотинного ув’язнення? Я — вічне життя, я витвір віків минулого, та ще й якого минулого! Що важили для мене десять днів і ночей у пекельній сорочці? Для мене, що колись був Даніелом Фосом і вісім років учився витривалості на тому самотньому бескети серед далекого південного океану?

Мінав восьмий рік мого перебування на острові, і я вже почав обмірковувати, як піднятії свою піраміду на шістдесят футів. Аж раптом одного вересневого ранку, щойно прокппувшпсь, я побачив корабель. Він плив, спустивши вітрила, і майже так близько, що з нього могли б почути мій крик. Силкуючись, аби мене завважили, я став розмахувати веслом, гасати зі скелі на скелю й усіляко виявляв свою присутність, поки побачив, що на кормі судна з’явилися офіцери й почали дивитися на мене в підзорні труби. Вони відповіли мені, показавши на крайній західний ріг острова. Я кинувся туди й побачив човна, а в ньому шестеро людей. Виявилось, як я дізнався потім, що моя піраміда привернула увагу корабля, і він змінив курс, щоб ближче поглянути на цю дивну споруду, що височіла над островом.

Тим часом прибій був дуже сильний, і човен не міг причалити до негостинного берега. Зробивши кілька невдалих спроб, гребці дали мені знак, що вертаються на судно. Отож уявіть собі мій розпач, коли я побачив, що не можу покинути цей пустельний острів! Схопивши своє весло (я давно вже вирішив подарувати його до музею у Філадельфії, якщо виберусь коли-небудь із цього острова), я кинувся наосліп у бурхливу піну прибою. Мені пощастило й вистачило снаги та спритності досягти до човна.

Не можу не згадати тут про один цікавий випадок. Течія знесла судно доволі далеко, і минула ціла година, доки ми допливли до нього. І ось тут я не витримав. Вісім років я мріяв про тютюн і тепер попросив другого помічника, що сидів коло стерна, дати мені пучку пожувати. Він натомість простяг свою люльку, набиту вірджінським тютюном найкращого гатунку. І що ж? Не минуло й десяти хвилин, як мене страшенно занудило. Причина була ясна. Мій організм зовсім очистився від тютюну, а тепер отруївся ним, як звичайно буває у хлопчаків, коли вони починають курити. І знову я мав нагоду віддати хвалу богові, і відтоді аж до самої смерті ніколи вже не вживав і ніколи не мав бодай бажання покуштувати цього поганого зілля.

Тепер я, Дерел Стендінг, повинен ще додати кілька дивовижних подробиць цього мого існування, яке я переживав, лежачи, сповитий пекельною сорочкою, в Сан-Квентінській в’язниці. Я часто думав про те, чи дотримався Даніел Фос своєї постанови й передав покарбоване весло до музею у Філадельфії?

Самотинному в’язневі нелегко зв’язатися з зовнішнім світом. Раз я попросив наглядача, а вдруге в’язня, скараного недовгим самотинним ув’язненням, послати листа кураторові музею й запитати про це. Обидва обіцяли виконати моє доручення й обидва не виконали. І тільки коли Еда Морела через дивну примху долі було звільнено з самотинної камери й настановлено на головного старосту всієї в’язниці — тоді тільки я дістав змогу відіслати листа. Я наводжу тут відповідь, одержану від куратора музею у Філадельфії. Ед Морел нишком передав її мені.

"Таке весло справді тут є. Але про нього мало хто знає, бо воно не виставлене в залах для відвідувачів. Я сам, обіймаючи свою посаду вісімнадцять років, досі не знав про нього.

Переглянувши давні записи, я вичитав, що це весло подарував музееві якийсь Даніел Фос із Елктона в штаті Меріленді, 1821 року. Після довгих пошуків ми знайшли весло в комірчині на горищі, де складено всякий мотлох. Зарубини й текст викарбувано так, як ви описали.

Тоді ж таки подаровано й книжечку. Її написав названий Даніел Фос, і видана вона 1834 року в Бостоні фірмою Н. Коверлі. В цій книжечці описано вісім років життя людини, викиненої на безлюдний острів.

Мабуть, цей моряк на старість зубожів і продавав цю книжечку милосердним людям.

Мені дуже цікаво, як ви довідались про це весло, коли навіть ми, працівники музею, не знали про нього. Мабуть, ви прочитали про нього в якому-небудь щоденнику, що його видрукував цей Даніел Фос пізнішим часом? Буду радий одержати ще якісь відомості щодо цього і негайно поклопочуся, щоб весло й книжечку виставити в експозицію.

З повагою, Госія Солсберті"

Примітка видавця: Коли після страти професора Дерела Стендінга до рук нам потрапив рукопис його спогадів, ми написали до містера Госії Солсберті, куратора музею у Філадельфії, і одержали відповідь, що й весло, і книжечка справді існують.

РОЗДІЛ XX

Прийшов, нарешті, час, коли я примусив начальника Есертена беззастережно здатися, коли його ультиматум "динаміт або капець" став порожніми словами. Він мусив визнати, що не може замордувати мене пекельною сорочкою. Одні вмирали, пробувши у ній кілька годин, інші — після кількох днів. Їх, щоправда, встигали розв’язати й перенести до лікарні, поки наставав кінець. І лікар засвідчував, що вони вмерли… від запалення легенів, від Брайтової хвороби чи від хвороби серця.

Одиаче мене начальник Есертен не зумів убити. Жодного разу не було потреби нести до лікарні моє закатоване, зболіле тіло, хоч він зробив усе, що міг, і не спинився навіть перед найжорстокішим. Адже було й таке, що він зашнурував мене аж у дві сорочки зразу. Цей випадок такий своєрідний, що я не можу не розповісти про нього.

Трапилось так, що одна сан-франціська газета (як усяка газета і як усяке комерційне підприємство, шукаючи собі вигідного ринку) надумала зацікавити радикальну частину робітництва в’язничною реформою. Профспілка мала в той час великий вилив, отож догідливі політики штату призначили сенатську комісію, що мала обстежити в’язниці.

Ця сенатська комісія обстежила (вибачте мені за цей глузливий курсив) і Сан-Квентінську в’язницю. Виявилося, що ніколи й не було зразковішого в’язничного закладу. Самі в'язні свідчили про це, і ніхто їм того не брав за зле. Подібні обстеження бували й раніше, і в’язні знали з досвіду, що до чого. Знали, з якого боку намащено хліб маслом, і знали, що їхні боки й усі ребра не забаряться заболіти після свідчення… якщо воно не буде на користь адміністрації. О, повірте мені, читачу, так споконвічно ведеться. Такі речі були давні вже навіть у давньому Вавілоні, багато тисяч років тому, я добре це пам’ятаю, бо сам тоді гнив у в’язниці, якраз коли від палацових інтриг здригався цілий двір.

Як я вже сказав, кожний в’язень свідчив про людяність начальника Есертена. Вони так зворушливо оповідали про його щирість, про добру й різноманітну їжу, про лагідне поводження вартових, про пристойне утримання й чистоту всіх приміщень, — що опозиційні газети зчинили обурений гвалт, вимагаючи завести у в’язниці суворіший порядок, бо може трапитись таке, що чесні, але ледачі громадяни шукатимуть нагоди стати в’язнями.

Сенатська комісія відвідала й одиночні камери. Нам трьом нічого було втрачати і ні на що було сподіватися. Джейк Опенгаймер плюнув їм просто в обличчя й порадив забиратися до біса. Ед Морел розповів їм, які підлості робляться у в’язниці, і ображав начальника у вічі. Комісія порадила Есертенові спробувати на ньому якусь із тих давніх кар, що вже вийшли з ужитку, і яку раніше, при потребі, застосовували до таких невиправшіх в’язнів, як він.

Я намагався не ображати Есертена. Я свідчив хитро і, як учений, почав з дрібниць. Оповідав я цікаво, ступінь за ступенем захоплював своїх слухачів і збуджував у них бажання слухати далі.