Міжзоряний мандрівник - Сторінка 43

Я збудував собі з каміння хижку, а поряд із нею комору, щоб ховати сушене м’ясо. Зверху хижку я обшив тюленячими шкурами, і дощ мені вже не дошкуляв. Коли він стукотів по шкурах, я мимоволі думав, яку неймовірно високу ціну на лондонському хутряному ринку дали б за цей дах, що охороняв від стихій самітного загубленого моряка.

Незабаром я похопився, що треба якось вести рахунок часові, бо скоро загубив би лік дням і не знав би, коли неділя, день господній.

Я намагався пригадати, як рахував час на баркасі капітан Ніколь, і кілька разів, щоб не було ніякого сумніву, порахував подумки дні й ночі, що їх я провів на острові. Я поклав перед хижкою сім каменів, що правили мені за тижневий календар. На веслі в одному місці я позначав кожний прожитий тиждень, а в другому на тому самому веслі — кожний місяць, не забуваючи й додаткових днів до кожних чотирьох тижнів місяця.

Таким чином я спромігся належно відзначати день господній. Не маючи змоги на щось більше, я вирізав на веслі коротеньку псалму, відповідну до мого становища, і неодмінно співав її щонеділі. Господь у своєму милосерді не забув мене, і я протягом усіх тих восьми років щоразу в належний час не забував віддавати йому хвалу.

Дивна річ, як багато треба було працювати за моїх тодішніх обставин, щоб задовольнити найпростіші потреби людини щодо їжі та захистку. Особливо перший рік не було часу ледарювати. Щоб побудувати оселю — простісіньке лігво серед каміння, — треба було не менше як півтора місяця. Сушіння та вишкрібування тюленячих шкур, щоб вони стали м’які і хоч трохи придатні на одяг, забирало у мене ввесь вільний час протягом багатьох і багатьох місяців.

Потім важливою справою була питна вода. Кожна буря наносила в мої ямки з водою стільки солоних бризок, що часом мені доводилось дуже скрутно, поки траплявся дощ без великого вітру. Знаючи, що навіть крапля точить камінь, я вибрав великий, добрий і міцний камінь і взявся маленьким камінчиком видовбувати в ньому ямку. За п’ять тижнів важкої ненастанної праці я мав щось подібне до глечика на яких півтора галона. Потім я в такий самий спосіб зробив собі глечика на чотири галони, згаявши на це дев’ять тижнів. Я повидовбував і маленькі глечики, а один великий, на вісім галонів, що над ним я попрацював сім тижнів, несподівано розколовся.

Однак аж на четвертий рік перебування на острові, коли я вже змирився з думкою прожити тут до кінця свого віку, я виготовив найкращий свій витвір, попрацювавши над ним вісім місяців. Зате він був міцний, мав щільну покришку і міг умістити більше як тридцять галонів води. Цей кам’яний посуд так мене тішив, що часом, забувши всю свою скромність, я відчував гордість, дивлячись на нього. Він мені, звісно, здавався куди кращим, ніж якій-небудь королеві її найфілігранніший посуд. Я зробив і маленький глечик на одну кварту, щоб переносити воду з ямок у свій великий глек. Коли я скажу, що цей маленький глечик важив мало не тридцять фунтів, то читачеві стане ясно, що навіть збирати дощівку було нелегко.

Отак я поступово поліпшував обставини свого самотинного життя. Я закінчив будувати хижку, зробив її затишнішою і надійнішою, а харчів сушених і солоних я завжди мав не менше як на шість місяців. За все це, необхідне до життя, чого годі було сподіватися на безлюдному острові, я повинен був щиро дякувати богові.

Хоч я не мав ніякого товариства, не кажу вже людської істоти, але бодай навіть кішки чи собаки, проте мирився зі своїм становищем краще, ніж помирилися б тисячі інших людей на моєму місці. На цьому безлюдному острові, куди закинула мене доля, я почував себе щасливішим за багатьох тих, кого за ганебні вчинки засудили коротати дні в самотинному ув’язненні й прислухатися, як безперестану, мов лихий вістряк, точить їх сумління.

Дуже сумним уявлялося мені майбутнє, хоч я, одначе, не втрачав надії, що провидіння, яке кинуло мене на ці голі скелі, коли я гинув з голоду і мало не затонув у морі,— це саме провидіння пошле мені когось на порятунок.

Позбавлений змоги спілкуватися з людьми, не маючи звичайних життєвих вигод, я при тім чудово розумів, що моє відлюдне становище має й певні переваги. Увесь острів, хоч який він малий, був у моєму володінні. Ніхто не міг би заперечувати моє право на нього, хіба що якесь чудовисько з морського дна. А що острів був неприступний, то ночами мій спокій не порушував страх, що прийдуть людожери чи хижі звірі. Я не переставав навколішки дякувати богові за таку ласку.

Але людина — дивна й незрозуміла істота. Ще ось недавно я благав у бога найбільшої ласки — щоб мати вдосталь бодай хоч попсованого м’яса й не дуже солоної води, а тепер, діставши досхочу доброго м'яса та питної води, я став відчувати незадоволення. Мені треба було вогню і захотілося відчути в роті смак вареного м’яса. Дедалі більше я тужив за смачними стравами, що були щодня в нас на столі в Елктоні. Хоч як я змагався, проте моя уява була дужча за мою волю, і вона дражнила мене, малюючи спокусливо смачні речі, що їх я їв раніше і ще їстиму, якщо мене хтось звідси вирятує.

В мені, мабуть, жив давній Адам, жили всі хиби цього прабатька, що перший повстав проти заповідей божих. Людина — без міри дивна істота, завше ненаситна, завше невдоволена, у вічному розладі з богом і сама з собою. Дні її сповнені бентежних і даремних змагань, а ночі даремних снів і бажань, непотрібних та химерних. Отож і мене мучило бажання курити, і сон мій часто був для мене мукою, бо тоді моїх забаганок ніщо не стримувало.

Тисячі разів я бачив уві сні повні бочки тютюну, навіть цілі комори, бачив, що ним навантажено кораблі і засіяно цілі плантації. І все те було тоді моєю власністю.

Але я мстився за це собі самому. Я ненастанно молився й карав своє тіло важкою працею. Не мавши змоги прикрасити свою душу, я намагався бодай поліпшити свій пустельний острів. За чотири місяці я виклав мур на тридцять футів завдовжки і на дванадцять заввишки. Він захищав мою хижку під час великих штормів, коли весь острів здавався маленьким буревісником у пащі страшної потвори. Я гадаю, що недарма витратив стільки часу. Відтоді я лежав у тиші й спокої, а над головою ревла буря і розливалися цілі річки води.

На третій рік перебування на острові я взявся будувати кам’яну вежу. Певніше сказати, то була квадратова піраміда на широкому підмурку, що поступово вужчала до вершини. Я міг будувати тільки так, бо на острові не було жодної деревини, щоб звести риштування. Піраміду я закінчив аж наприкінці п’ятого року. Вона стояла на найвищому місці острова. Отже, коли найвище місце острова піднімалося на сорок футів над рівнем моря, а моя піраміда ще на сорок футів від цього місця вгору, — то виходить, що я зробив острів удвоє вищим, і все це голіруч. Може, хтось нерозважний скаже, що своєю будовою я порушив господній план створення світу? Одначе це не так. Хіба я сам, з тією купою скель, що здіймаються у пустельному океані, не був також частина господнього плану? Хіба мої руки, що працювали над пірамідою, моя спина, що згиналась і випростовувалася, пальці, що схоплювали каміння, — хіба все це також не входило в господній план створення світу? Що більше я думав над цим питанням, то дужче переконувався, що мав слушність.

На шостий рік я збільшив основу своєї піраміди, а через вісімнадцять місяців після цього моя споруда здіймалася вже на п’ятдесят футів. Але будував я не Вавілонську вежу, моя споруда мала цілком реальну мету: з її вершка я міг оглядати океан на дальшу відстань і шукати, чи не з’явиться де судно, а крім того, збільшувалась можливість, що хтось із судна випадково побачить острів. Ще й те чимало важило, що піраміда підтримувала мій дух і зміцнювала здоров’я. Мої руки були зайняті, і сатані не було чого робити на острові. Тільки вві сні він мучив мене, показуючи розмаїті наїдки й те погане зілля, що зветься тютюном.

Вісімнадцятого червня, на шостий рік перебування на острові, я побачив на обрії вітрило. Воно пропливло з завітряного боку так далеко, що мене не могли помітити з судна. Але я не відчув болючого розчарування, навпаки, я ще й зрадів. Вітрило підтвердило те, в чому я досі деколи сумнівався, а саме, що кораблі заходять і в цю частину океану.

На цей час у тому місці, де тюлені звичайно вилізали на скелі, я вибудував загороду, невисокий мур, що двома кінцями спускався в море, а з другого боку був суцільний. Виходило щось подібне до мішка, в якому я міг зручно вбивати тюленів, не тривожачи тих, що були зокола, і не дозволяючи пораненому чи переляканому тікати й здіймати переполох у цілій зграї. Коло цієї споруди я працював аж сім місяців.

Дні минали, і я вже майже змирився зі своєю долею, а диявол чимраз рідше з’являвся мені вві снах, щоб мучити первісного Адама, безкарно показуючи йому тютюн та смачні страви. Я їв свою тюленину і вважав, що вона дуже смачна, пив прісну дощівку, якої завжди мав удосталь, і віддавав хвалу богові. І бог таки не покидав мене зі своєю ласкою, бо за весь час життя на острові я хворів тільки двічі, та й то з власної вини, про що я оповім далі.

На п’ятому році, ще перше ніж я переконався, що кораблі випадково запливають і сюди, я почав вирізати на своєму веслі нотатки про найвидатніші події, що сталися зі мною відтоді, як я покинув мирні береги Америки. Я вирізав якнайдрібніші літери, але намагався, щоб вони були чіткі й тривкі. Хоч як я пильно працював, а часто за день вирізував не більше п’яти-шести літер.

На той випадок, якби мені не судилося повернутись до своїх друзів і до своєї родини в Елктоні, чого я так гаряче прагнув, я вирізав на широкому кінці весла запис про свою гірку долю, про що я вже згадував на початку цієї оповіді.

Це весло, що так пригодилося мені в біді, берегло тепер на собі оповідання про мою долю та про долю моїх товаришів, тому я дуже пильнував його. Я вже більше не бив ним тюленів, для цього в мене був грубенький кам’яний дрючок на три фути завдовжки, над яким я попрацював цілий місяць. Щоб уберегти весло від вологи тощо, бо в тиху годину я ставив його на вершку піраміди і чіпляв на ньому прапор, власне, одну з моїх коштовних сорочок, я зробив на нього чохол з добре вичинених тюленячих шкур.

У березні, на шостий рік перебування на острові, мені довелося пережити таку страхітливу бурю, якої навряд чи й бачила коли людина.