Міжзоряний мандрівник - Сторінка 46

Ці відомості лишилися у тебе в мозкові. Вони десь там складені, але де саме — ти також забув. Щоб пригадати, тобі треба знепритомніти. Ти ніколи не забував ім’я людини, яку ти знав не згірше від рідного брата? Зі мною таке трапилося. Коли мене в Окленді запакували на моїх півста років, серед присяжних був один такий собі недоросток. І ось я раптом забув його ім’я. Валявся я тут і цілі тижні сушив собі голову, силкуючись його згадати. І хоч я не міг знайти його в своїй пам’яті, та це зовсім не значить, що його там не було. Воно десь запалося, та й годі. А як я вже й думати про нього кинув, воно вискочило в мене з мозку просто на кінчик язика. "Стейсі! — гукнув я сам до себе. — Джозеф Стейсі". Оце ж воно, ім’я. Ти розумієш, до чого я веду?

Ти мені кажеш про шрами те, що знають тисячі людей. Я не уявляю собі, відки ти про них знаєш, — та ти, певне, й сам не уявляєш. Але як ти оповідаєш мені те, що знає багато людей, то ні в чому мене не переконуєш. Треба куди більше фактів, щоб змусити мене взяти на віру всі твої химери.

Оце ж вам докази, ретельно зважувані за допомогою гамільтонівського закону ощадності![53] Цей злочинець, вихований у міських нетрищах, був настільки духовно розвинений, що сам собою виробив такий закон і так певно його застосовував.

І все ж таки — у цьому якраз увесь ефект! — Джейк Опенгаймер був інтелектуально чесний. Тієї ночі, коли я вже дрімав, він покликав мене звичайним стуком.

— Слухай, професоре, ти сказав, що я пробував, чи хитається в мене зуб. Ось тут ти мене спіймав. Я ніяк не можу собі уявити, звідки ти про це знаєш. Зуб у мене хитається лише три дні, і я не казав про це жодній живій душі.

РОЗДІЛ XXI

Паскаль[54] десь сказав: "Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів".

Я сиджу ось у відділенні для вбивць Фолсомської в’язниці, слухаю сонне дзижчання мух і роздумую над його словами. Це правда. Так само, як людський зародок за дев’ять місяців з величезною швидкістю переходить мільйони форм і подоб і відбиває всю історію органічного життя від рослини до людини, так само, як дитина за своє коротке дитинство відбиває історію первісної людини в проявах жорстокості й дикості, починаючи з того, що без потреби мучить менші істоти, і кінчаючи свідомістю роду, що виявляється в прагненні до гурту, — так і я, Дерел Стендінг, відбив і ще раз пережив те, чим була, що робила, чим стала первісна людина, аж поки вона розвинулася до тебе, до мене й узагалі до культурної людини двадцятого сторіччя.

Усі ми, кожен з нас, що живе на цій планеті, носимо в собі нетлінну історію життя, починаючи з найперших його днів. Вона написана в наших тканинах і в кістках, у наших функціях і органах, у наших мозкових клітинах, у нашій вдачі та й у всіх наших фізичних та психічних проявах атавізму. Колись ми були подібні до риби — і я, і ти, мій читачу, ми виповзали з моря, прокладали собі шлях на великий суходіл, що починав тверднути, переживали великі зміни й переживаємо їх тепер. Сліди моря й досі збереглися у нас так само, як і сліди змії з того часу, коли первісні змії й первісні істоти, що потім стали нами, були однакові. Колись ми літали в повітрі, жили на деревах і боялися темряви. Сліди залишились, наче витаврувані на тобі й на мені, і залишаться на наших нащадках аж до кінця наших днів на землі.

Усе те, що Паскаль осяг своїм генієм, я пережив на практиці. Я був та єдина людина, що її Паскаль споглядав своїм філософським оком. О, моя повість найправдивіша, найдивовижніша і для мене найреальніша, але я не певен, чи вистачить мені вміння передати її тобі, мій читачу, а тобі зрозуміти, коли я її оповім. Я кажу, що бачу себе єдиною людиною, про яку мовить Паскаль. Сповитий у пекельній сорочці, я лежав у каталепсичному стані і бачив себе в тисячі інших постатей, що жили тисячами життів, вони й становлять історію людини, яка з плином віків піднімалася все вище й вище.

І якими величними видаються мої спогади про ці тисячоліття! За один транс у пекельній сорочці я переживаю багато життів, сплетених в одну тисячолітню одіссею первісних людей. Господи, ще до того, як я був білочубим есіром і жив у Асгарді, і ще до того, як я був рудоволосим ваніром і жив у Ванагеймі[55], я вже мав спогади (ще й які живі!) про наше переселення, коли ми, як тирса за вітром, посувалися на південь, тікаючи від полярної криги.

Я гинув з холоду і з голоду, від поводі і від ран, я збирав ягоди на похмурих верхогір’ях світу, викопував їстівне коріння на торф’яних болотах та на луках. Гострим каменем я малював оленів і волохатих мамутів на мамутових бивнях, здобутих на ловах, і на кам’яних стінах печер, куди я ховався, коли ревіла зимова хуга. Я розбивав шпикові кістки на тих місцях, де за багато сторіч до мене стояли величні міста або мали загинути через багато сторіч після мене. Кістки своїх перехідних форм я залишав на дні ставків, серед криги і в смоляних калюжах.

Я жив за тих епох, що відомі серед учених під назвою палеолітичної, неолітичної та бронзової. Я пам’ятаю, як разом із нашими освоєними вовками ми пасли табуни оленів на північних берегах Середземномор’я, там, де тепер Франція, Італія та Іспанія. Це було ще до того, як крига почала танути й відступати до Північного полюса. Я не раз переживав урівноважувальні процеси й не раз гинув у них, тільки, мій читачу… я це пам’ятаю, а ти забув.

Я був Сином Плуга, Сином Риби і Сином Дерева. В мені живуть усі релігії від початку їхнього народження. Коли тут, у Фолсомській в’язниці, священик править щонеділі в церкві за теперішнім звичаєм, я знаю, що він, цей священик, ще зберіг у собі віру в Плуг, Рибу й Дерево, зберіг культ Астарти[56] й Ночі.

Я був арійським володарем давнього Єгипту, коли мої воїни видряпували непристойні написи на різьблених гробницях давно померлих і забутих царів. І я, арійський володар давнього Єгипту, вибудував собі дві гробниці: одну фальшиву, у вигляді великої піраміди, про яку могло посвідчити ціле покоління рабів, а другу — справжню, скромну, вбогу й потаємну — витесану зі скелі в пустельній долині руками рабів, що загинули, тільки-но закінчили свою роботу. І тепер, коли демократія мріє зачарувати світ у двадцятому сторіччі, я сиджу в Фолсомі і думаю про те, чи збереглися мої кістки там, у потайній долині, в домовині, вирубаній у скелі, ті кістки, що підтримували моє живе тіло, коли я був могутнім арійським володарем.

Під час великого переселення народів на південь і схід, під палючим сонцем, що привело до загибелі всіх нащадків родів Асгарда й Ванагейма, я був монархом на Цейлоні, будівником арійських пам’ятників за арійських монархів на стародавній Яві та на стародавній Суматрі. Я вмирав сотнями смертей під час великого переселення народів по Південних морях, і знову відроджувався й ставив такі самі пам’ятники на вулканічних островах у тропіках. Я, Дерел Стендінг, не можу назвати цих островів, бо тепер погано знаю географію цього моря.

Якби я тільки міг змалювати недосконалими словами все те, що я бачив, що я знаю, що ввійшло до моєї свідомості, що відбувалося раніше, ніж почалась наша писана історія! Ми тоді також мали свою історію. Наші старі люди, наші жерці й мудреці передавали її нам у переказах, і щоб нащадки після нас нічого не забували, вони записували її на зорях. Небо посилало нам живодайний дощ і сонячне світло, ми вивчали його і по зорях лічили час та визначали пору року. Зорі ми називали найменнями своїх героїв, назвами наших харчів та назвами знарядь, що ними здобували ті харчі. Наші мандрівки, наші блукання й пригоди, наші обов’язки, шалені пориви й бажання — усе було написане на зорях.

На жаль, ми вважали за незмінне те небо, де ми записували наші скромні прагнення й скромні подвиги, вчинені або тільки задумані. Бувши Сином Бугая, я пам’ятаю, що все своє життя я тільки те й робив, що дивився на зорі. Пізніше й раніше від цього часу, в інших життях, разом з жерцями й бардами, я співав священні гімни зорям, що, як ми вірили, непохитно берегли наші записи. Але тепер, коли наближається новий мій кінець, я сиджу над астрономічними книжками, що їх дозволено брати в’язням з в’язничної бібліотеки, і дізнаюся, що навіть небо мінливе, що зорі мандрують на ньому так само, як на землі люди.

Очунявши після короткої смерті, я, озброєний сучасним знанням, міг порівняти тодішнє небо з теперішнім. Зорі також міняються. Я бачив багато полярних зірок, цілі їх династії. Тепер Полярна зірка міститься в сузір’ї Малого Воза, а в ті далекі часи я бачив її в сузір’ях Дракона, Геркулеса, Веги, Лебедя і Цефея. Так, навіть зорі мінливі, але пам’ять про них живе в мені, в моєму духові й моїй пам’яті, які безсмертні. Бо тільки дух живе вічно. А все інше — то проста матерія; вона минущою була і буде.

А як виразно я бачу себе, людину прадавнього світу, білявого, дикого убійника й коханця, заблуду й грабіжника! Він пожирає м’ясо, вириває дерево з корінням і з дубчаком у руці тисячі років блукає світом, шукаючи своїм немовлятам і підліткам м’яса та захистку.

Я — та людина, сукупність усіх життів, безволоса двонога істота, що вибилася з намулу й створила любов і закон з анархії життя, що кричала й вила у пралісах. Я — все те, чим була та людина і чим вона стала. Я жив у всіх поколіннях, що харчувалися з важкої праці, ставив пастки, ходив на лови, ловив рибу, викорчовував ліс на перші поля, робив незграбне знаряддя з каменю і з кісток, зводив будинки з дерева та вкривав їх листям і соломою, вишукував дикі трави та лугове коріння, піклувався про них, аж вони стали первісним рижем, просом, пшеницею, ячменем і всяким іншим їстівним і корисним зіллям. Я навчився обробляти землю, сіяти, жати, збирати врожай і зберігати його, здирати волокна із стеблин, прясти з нього нитки й ткати тканину. Я винайшов системи зрошування і відкрив, як обробляти метали, я прокладав шляхи й утворював ринки, будував судна. Я улаштовував сільське життя, об’єднував селище з селищем, плем’я з плем'ям, аж поки з того утворювалися нації, я завжди шукав законів усього сущого і складав закони для людей, щоб людськість могла жити в мирі й спільно боротися та нищити інші створіння, що плазують, лазять і ревуть, бо інакше вони знищили б людей.

Я — людина в усіх її народженнях, в усіх її змаганнях, і я лишаюсь нею й тепер, чекаючи смерті, присудженої мені від закону, який я допомагав творити тисячі років тому і який мені не раз велів помирати у минулому.