Момо - Сторінка 26

Довгенько ніде нічого не шелеснуло, і Момо почала міркувати, що, мабуть, Кассіопея цього разу таки помилилась.

— Ти справді певна, що він вийде?— спитала вона через хвилину.

Замість відповіді на панцері проступило: "ПРОЩАВАЙ!" Момо злякалася.

— Що ти хочеш цим сказати, Кассіопеє? Невже ти мене знов покинеш? У чому річ?

"Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!" — ще загадковіше відповіла Кассіопея.

Тієї миті брама широко розчинилася і з неї з розгону вилетів довгий елегантний автомобіль. Момо ледве встигла відскочити набік і впала. Машина проїхала ще трохи далі, а тоді загальмувала так, що аж шини вискнули. Дверцята відчинилися, і з автомобіля вискочив Джіджі.

— Момо!— вигукнув він і простягнув до неї руки. — Це таки не вві сні, це справді моя маленька Момо.

Момо зірвалася на ноги й кинулась йому назустріч, а Джіджі схопив її, підняв високо вгору й почав цілувати й цілувати в обидві щоки і танцювати з нею на руках посеред вулиці.

— Ти забилася?— питав він, не зводячи подиху, і, не чекаючи на відповідь, провадив далі. — Мені так шкода, що я тебе налякав, але я страшенно поспішаю, розумієш? Я знов спізнився. І де тільки ти була увесь час? Ти повинна мені все розповісти. Знаєш, я вже не вірив, що ти повернешся. Ти знайшла мого листа? Так? Він ще був там? Добре, а ти ходила до Ніно обідати? Смачно було? Ох, Момо, ми стільки маємо одне одному розповісти, адже за цей час так страшенно багато всього сталося! Як же тобі ведеться? Говори ж нарешті! А наш старий Беппо що там поробляє? Я його вже цілий вік не бачив. А як діти? Ох, ти знаєш, Момо, я часто згадую той час, коли ми ще були всі разом і я розповідав вам свої історії. То був прекрасний час, але тепер все інакше. Зовсім-зовсім інакше.

Момо все поривалася відповісти на його запитання. Та, що потік його мови плив і плив, то вона просто чекала, дивлячись на нього. Він був не такий, як колись,— гарно вбраний і напахчений. Та, на диво, він здався їй якимось чужим.

Тим часом з машини вийшло ще четверо людей: чоловік у шкіряній шоферській спецівці і три дами з суворими й дуже підмальованими обличчями.

— Дитина поранена? — спитала одна, скоріш докірливо, аніж стурбовано.

— Ні, ні, де там!— запевнив її Джіджі. — Вона просто лякалася.

— Бо нічого вештатися під брамою!— сказала друга дама.

— Та це ж Момо! — сміючись вигукнув Джіджі. — Моя давня приятелька Момо!

— О, то це дівчатко існує насправді? — здивувалась третя дама. — Я завжди вважала, що це одна з ваших вигадок. Але ж це можна відразу давати в газету! "Зустріч із казковою принцесою" абощо. Це страшенно до вподоби публіці. Я зараз звелю… Це буде сенсація!

— Ні,— сказав Джіджі. — Я б не хотів цього.

— А ти, мала?— з усміхом обернулась перша дама до Момо. — Тобі ж, певно, дуже кортить побачити себе в газеті, правда?

— Дайте дитині спокій!— сердито сказав Джіджі. Друга дама позирнула на годинник.

— Якщо ми негайно не рвонемо, літак полетить у нас з-перед носа. Ви самі знаєте, що це означає.

— Господи! — знервовано відповів Джіджі. — Невже-таки я не можу спокійно перекинутись з Момо двома словами після такої довгої розлуки! Але ж ти сама бачиш, дитино, вони не дають мені, оці работоргівці, не дають!

— О! — ущипливо перехопила друга дама. — Нам байдужісінько. Ми тільки виконуємо свій обов'язок. Ви ж нам за те платите, щоб ми дбали про терміни ваших виступів, шановний маестро!

— Та звісно, звісно!— похопився Джіджі. — їдьмо! Знаєш що, Момо? Ти просто поїдеш з нами в аеропорт. І ми погомонимо дорогою. А тоді мій шофер відвезе тебе додому, згода?

Не чекаючи, що там скаже Момо, він ухопив її за руку й потяг за собою в машину. Всі три дами розсілись на задньому сидінні. Джіджі сів поруч шофера, узявши Момо на руки. І машина рушила.

— Ну,— сказав Джіджі,— а тепер, Момо, розповідай! Тільки все чисто. Чому це ти тоді отак раптово зникла?

Момо вже хотіла була почати свою розповідь про Майстра Гору і Квіти-Години, коли це одна дама нахилилась до них із заднього сидіння.

— Даруйте,— сказала вона,— але в мене з'явилася розкішна ідея! Ми неодмінно маємо показати Момо фірмі "Паблік-Фільм". Вона ж би стала кінозіркою, знявшись у вашому новому фільмі — про волоцюг. Уявіть собі, яка була б сенсація! Момо грає Момо!

— Невже ви не зрозуміли?— гостро спитав Джіджі. — Я ні в якому разі не хочу, щоб ви втягли в це дитину!

— Я вже й не знаю, чого ви хочете, — образилася дама. — Будь-хто інший і пальчики облизав би, якби йому трапилась така нагода.

— Я не будь-хто!— раптом розлючено крикнув Джіджі. І обернувшись до Момо, сказав:— Пробач, Момо, ти, мабуть, цього не зрозумієш, але я просто не хочу, щоб ще й ти потрапила до рук цієї нечисті.

Тепер образилися всі три дами.

Джіджі, стогнучи, вхопився руками за голову, тоді вийняв з кишені жилета срібну коробочку, взяв звідти таблетку й ковтнув.

Хвилин кілька ніхто не озивався й словом.

Аж ось Джіджі обернувся до дам.

— Даруйте,— пробелькотів він знеможено,— я не вас мав на увазі. Це просто нерви підвели.

— Авжеж, це буває,— промовила перша дама.

— А тепер,— сказав Джіджі до Момо, якось криво всміхаючись,— поговорімо про нас, Момо.

— Ще тільки одне запитання, поки не пізно,— втрутилася друга дама. — Ми вже ось-ось приїдемо. Чи не дозволите мені взяти в дівчинки інтерв'ю?

— Годі!— ревнув Джіджі, вкрай розлютившись. — Зараз я хочу сам говорити з Момо, я, я особисто! Це важливо для мене! Скільки вам це втовкмачувати?

— Ви ж самі раз у раз дорікаєте мені,— відмовила, й собі розлютившись, друга дама,— що я не досить ефективно рекламую вас!

— Авжеж!— простогнав Джіджі. — Та не зараз! НЕ ЗАРАЗ!

— Дуже шкода! — мовила дама. — Таке видушило б із людей сльози. Але як знаєте. Ми ж можемо це зробити й згодом, коли…

— Ні!— перебив її Джіджі. — Ні зараз, ні згодом, взагалі ніколи. А тепер стуліть губу, поки я говоритиму з Момо!

— Ні, дозвольте!— так само бурхливо відмовила дама. — Йдеться, кінець кінцем, не про мою, а про вашу рекламу! І треба вам добре подумати, чи можна дозволяти собі знехтувати отаку нагоду!

— Ні!— вигукнув Джіджі в розпачі. — Я не можу собі цього дозволити! Але Момо лишіть поза грою! А тепер — благаю вас — дайте нам хоч на п'ять хвилин спокій!

Дами замовкли. Джіджі знеможено провів собі рукою по очах.

— Тепер ти бачиш — ось до чого я дожився! — Він коротко, гірко засміявся. — Вороття назад мені немає, навіть якби я того хотів. Моє минулося. "Джіджі завжди буде Джіджі". Ти ще пам'ятаєш це? Але Джіджі — це вже не Джіджі. Я скажу тобі, Момо,— найнебезпечніше в житті — це мрії, що здійснюються. Принаймні, так, як вони здійснились для мене. Мені вже більш немає про що мріяти. І я вже цього не навчусь у вас. Я ситий по зав'язку.

Він понуро втупився в шибу автомобіля.

— Єдине, що я міг би ще зробити — це припнути язика, нічого не розповідати, замовкнути, може, на все життя, поки мене забудуть, чи, принаймні, поки знов стану нікому не відомим, вбогим бідолахою. Та бути вбогим і не мати мрії — ні, Момо, це пекло! Нехай я краще вже лишуся там, де я тепер. Воно, правда, й це пекло, та принаймні, комфортабельне… Ах, що я тут розбалакую. Усього цього ти, звісно, не розумієш…

Момо тільки дивилася на нього. Вона, передусім, розуміла, що він недужий, смертельно недужий. Вона здогадувалася, що й тут доклали рук Сірі пани. І не знала, як допомогти, тим більш, що він же сам цього не хоче.

— Але я все тільки про себе та й про себе,— сказав Джіджі. — Розкажи, як увесь цей час жилося тобі, Момо.

Тієї миті машина спинилася перед аеропортом. Всі вилізли й поспішили до вокзалу. Тут на Джіджі вже чекали стюардеси в формі. Кілька газетних репортерів заклацали фотоапаратами, засипаючи Джіджі запитаннями. Та стюардеси заквапили його, бо літак відлітав за лічені хвилини.

Джіджі нахилився до Момо й подивився на неї. І враз в очах у нього заблищали сльози.

— Слухай, Момо,— сказав він тихо, так, що ніхто не чув,— залишайся зі мною! Я візьму тебе в цю подорож і всюди братиму з собою! Ти житимеш у моєму чудовому будинку і вбиратимешся в оксамити й шовки, як справжня маленька принцеса. Аби ти тільки була поруч і слухала мене. Може, тоді мені спадуть на думку справжні історії, такі, як колись, пам'ятаєш? Скажи тільки "так", Момо, і все знову буде гаразд. Допоможи мені, прошу!

Момо дуже б хотіла йому допомогти! У неї аж серце заболіло. Проте вона почувала: це неправда, він не стане вже колишнім Джіджі, і йому нічого не зарадить, якщо вона стане не колишньою Момо. її очі теж набігли слізьми. Вона похитала головою.

І Джіджі зрозумів. Він сумно кивнув головою, і дами, яким він сам за це платив, потягли його геть. Він ще помахав їй здалеку, Момо помахала йому — і він зник з очей.

За всю зустріч із Джіджі Момо не пощастило й слова промовити. А вона ж стільки мала йому розповісти! І їй здалося, що, знайшовши Джіджі, вона водночас назавжди його втратила.

Вона поволі повернулася і рушила до виходу з аеровокзалу. І раптом її пронизав страх: адже вона й Кассіопею втратила!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

НУЖДИ ВДОСТАЛЬ

— То куди?— спитав шофер, коли Момо знову сіла в довгий, елегантний автомобіль Джіджі.

Дівчинка розгублено дивилася просто перед собою. Що йому сказати? Куди їй, власне, треба? їй треба шукати Кассіопею. Але де? Де й коли вона її загубила? Під час усієї подорожі з Джіджі її в машині не було, це Момо знала напевно. Виходить, перед будинком Джіджі! Аж тепер їй згадалися слова на панцері в черепахи: "ПРОЩАВАЙ!" і "Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!" Звісно, Кассіопея заздалегідь знала, що вони ось-ось загубляться одна від одної. І тепер вона десь шукає Момо. Але де шукати Кассіопею?

— Ну, то надумалася вже?— сказав шофер і затарабанив пальцями по кермі. — Не тільки в мене роботи, що возити тебе на прогулянку.

— До дому Джіджі, будь ласка,— відповіла Момо. Шофер трохи спантелично глянув на неї.

— Я гадаю, що треба відвезти тебе до твоєї домівки. Чи ти тепер житимеш у нас?

— Ні,— сказала Момо,— я щось загубила там на вулиці й хочу знайти.

Шоферові це було з руки, він однаково туди їхав. Коли вони під'їхали до вілли Джіджі, Момо вилізла з машини й заходилася пильно скрізь шукати. машини.

— Черепаху Майстра Гори,— відповіла Момо. — Вона зветься Кассіопея і вміє заглядати на півгодини вперед.