Момо - Сторінка 34

Того, що світ цілу годину простояв завмерлий, люди навіть не помітили. Бо для них та перерва справді минула непомітно — як оком змигнути.

А все ж таки дещо змінилося, В усіх раптом десь узялася сила-силенна часу. Звісно, що кожне хтозна-як раділо з того, та ніхто не знав, що це ж його власний час, який дивом знов повернувся до нього.

Коли Момо остаточно отямилась, то побачила, що вона стоїть на якійсь вулиці. То була та сама бічна вуличка, де дівчинка спіткала непорушного Беппо. Він ще був там! Стояв спиною до неї, зіпершись на свою мітлу, й замислено дивився перед собою — точнісінько, як бувало колись. Він раптом відчув, що йому більш немає куди квапитися, й ніяк не міг собі пояснити, чого це він такий веселий і повний надій.

"Може,— подумав він,— я вже заощадив сто тисяч годин і викупив Момо?"

I саме тієї хвилини хтось смикнув його за полу, і він обернувся: перед ним стояла маленька Момо!

Немає слів, щоб змалювати радість цієї зустрічі. Обоє сміялись і плакали заразом, перебиваючи одне одного, без угаву говорили всячину, в тому числі й чистісінькі нісенітниці, як воно й буває завжди, коли чманіють від щастя. Знов і знов вони кидалися обійматись, і люди, що проходили тудою, зупинялися й собі раділи, і сміялись, і плакали разом з ними — тепер-бо всім на все вистачало часу.

Нарешті Беппо закинув свою мітлу на плече, бо лі, певна річ, він цього дня вже не думав про роботу. І вони обоє, побравшись за руки, подалися через усе місто додому — до старого амфітеатру. Кожне мало ще силу-силенну всього розповісти іншому.

А у великому місті знов можна було бачити те, чого не бачено в ньому давно: діти гралися посеред вулиць, і шофери спиняли машини й з усміхом дивилися на них, а декотрі просто виходили й приставали до гри. Скрізь було повно людей, усі привітно розмовляли між собою, пильно розпитуючи одні одних про здоров'я. Ті, що йшли на роботу, ще мали час помилуватись квіткою на чиємусь вікні або нагодувати дорогою пташку. І в лікарів тепер знаходився час уважно вислуховувати хворих. І робітникам можна було працювати спокійно й з любов'ю до діла, бо тепер не треба було хапатися будь-що-будь зробити якомога більше за якнайкоротший час. Кожне мало стільки часу, скільки йому треба,— адже часу тепер було вдосталь!

Але багато людей так і не довідались, кому вони все це завдячують і що насправді сталося за ту мить, якої вистачило їм тільки оком змигнути. Більшість із них, мабуть би, й не повірили всьому тому. Знали це й вірили цьому тільки друзі Момо.

Бо ж коли мала Момо і старий Беппо повернулися того дня до стародавнього амфітеатру, там уже чекали на них усі їхні друзі: Джіджі-Гід, Паоло, Массімо, Франко, дівчинка Марія з малою сестричкою Деде, Клавдіо, й усі інші діти, і Ніно зі своєю гладкою дружиною Ліліаною та дитинкою, і муляр Нікола, і всі сусіди, які завжди ходили сюди, щоб виговоритись перед Момо.

Потім улаштували свято й гуляли на ньому так весело, як уміли тільки друзі Момо, і так довго, аж поки не погасли в небі вічні зорі.

А як трохи вляглись веселощі, обійми, стиски рук, регіт і крики, всі посідали кружка на порослих травою кам'яних сходах. Стало зовсім тихо.

Момо вийшла на середину круглої місцинки. Вона думала про голоси зірок і про Квіти-Години.

А потім вона заспівала чистим голосом.

А в Будинку Ніденці сидів на стільці біля вишуканого столика Майстер Гора, якого врятований час розбудив із першого і єдиного в його житті сну, і, всміхаючись, дивився крізь Усевидющі окуляри на Момо й на її друзів. Він був дуже блідий, неначе щойно підвівся після тяжкої хвороби. Але очі його сяяли.

Враз він відчув, як щось торкнулося до його ноги. Він зняв окуляри й нахилився. Перед ним сиділа черепаха.

— Кассіопеє,— ласкаво сказав він і погладив її по шиї,— ви вдвох дуже добре це зробили. Ти повинна мені все розповісти, бо цього разу сам я нічого не бачив.

"ЗГОДОМ!" — засвітилося на панцері. Потім Кассіопея чхнула.

— Чи не застудилась ти, бува?— стурбовано запитав Майстер Гора.

"ЩЕ Й ЯК!" — відповіла Кассіопея.

— Це все наробив холод Сірих панів,— мовив Майстер Гора. — Уявляю собі, яка ти втомлена і як тобі хотілось би нарешті відпочити! Ну ж бо, ховайся у свій панцер.

"ДЯКУЮ!" — проступило на спині в черепахи.

І Кассіопея пошкандибала шукати собі тихого куточка. Там вона повтягала голову й ноги під панцер, і на ньому поволі висвітилося слово, видиме тільки тому, хто прочитав цю книжку:

КІНЕЦЬ.

КОРОТКА АВТОРОВА ПІСЛЯМОВА

Може в декого з читачів виникне ще чимало запитань. та боюсь, що я не зможу їм зарадити. Бо, мушу признатись, усю цю історію я записав з пам'яті так, як мені її розповіли. Сам я ніколи не знав ні малої Момо, ні її друзів. Не знаю, як їм повелось далі і як ведеться тепер. Що ж до великого міста, то його я можу тільки уявляти. До всього сказаного я міг би додати тільки таке. Тоді я саме подорожував (я, власне, й досі подорожую), і якось уночі мені трапилось їхати в одному купе з якимось дуже дивним пасажиром. Тим більше дивним, що я нізащо не міг визначити його віку. Спершу я був подумав, що переді мною сидить старий чоловік, та незабаром зрозумів, що, мабуть, я помилився, бо мій супутник здався мені раптом дуже молодим. Але й це враження невдовзі виявилось хибним. У кожному разі, саме він і розповів мені в ту догу ніч усю цю історію. Коли він скінчив розповідь, обидва ми на якийсь час замовкли. По тому загадковий пасажир додав ще одну фразу, якої я не хочу потаїти перед читачем. — Я розповів вам усе так, — промовив він, — начебто це вже сталося. А міг би розповісти й так, нібито все воно тільки станеться в майбутньому. Для мене ця різниця невелика. Мабуть, він вийшов на наступній станції, бо трохи згодом я помітив, що сиджу в купе сам. На жаль, я більш ніколи не зустрічав того оповідача. Але якщо колись я все ж таки його зустріну, то про багато дещо розпитаю.