Морський Вовк - Сторінка 21

Я бачив людей на баку. Хоч дехто з них і мав могутні м’язи, але у всіх були якісь хиби, що порушували симетрію: то якась частина тіла не досить розвинута, а інша — аж занадто: то ноги закороткі або задовгі: одні були надміру жилаві, інші — надміру кощаві. В самого тільки Уфті-Уфті всі риси були гарні, але, кажу ж бо, врода його мала щось жіночне.

Зате Вовк Ларсен був втілення мужності, майже бог у досконалості своїх форм. Коли він рухався або підіймав руки, його могутні м’язи так і ходили, граючи під білою шкірою. Я забув сказати, що бронзове в нього було тільки обличчя. Тіло ж цей скандинав мав біле, як у жінки. Пригадую, коли він підняв руку помацати рану на голові, я задививсь, як м’язи бігають попід тією білою шкірою, мов якісь живі створіння. Ці самі м’язи перед моїми очима завдавали таких страшних ударів і одного разу мало не витрусили з мене дух. Я не міг відвести від нього очей і стояв нерухомо, а бинт, що був у мене в руці, розмотавсь і впав додолу.

Капітан помітив, що я задивився на нього.

— Гарно зробив вас бог! — сказав я.

— Справді? — зауважив він.— Я часто сам так думаю і дивуюся — навіщо?

— Вища мета...— пробурмотів я.

— Пристосованість! — урвав він мене.— Це тіло пристосоване до життя. Ці м’язи створені на те, щоб хапати, рвати, нищити створіння, що в житті стають мені поперек дороги. Але чи подумали ви про інші живі істоти? Вони також мають м’язи, щоб хапати, рвати, нищити, і коли вони стають мені поперек дороги, я їх хапаю, роздираю, знищую. Ніякої вищої мети тут нема. Є тільки пристосованість.

— Це не гарно,— запротестував я.

— Життя не гарне, хочете ви сказати,— осміхнувся він.— А проте ви сказали, що я гарний. Ось подивіться!

Він напружив свої ноги, мовби вчепившись пальцями, як пазурами, в підлогу. Клубки, пруги, горби м’язів повипи-нались під шкірою.

— Помацайте,— звелів він.

М’язи були тверді, як залізо. Все його тіло несвідомо підтяглося й напружилось, м’язи стиха ворушились і випиналися на стегнах, на спині і плечах. Він трохи підняв руки, і м’язи скоротилися, а пальці скорчилися, мов ті пазури; і навіть очі набрали іншого виразу — вони пильно стежили, виміряли, і в них горів войовничий вогонь.

— Стійкість, рівновага,— сказав він, ураз розслабивши м’язи.— Ноги для того, щоб упиратися в землю, стояти, а руки, зуби, нігті — щоб боротись, убивати інших, щоб самого тебе не вбили. Вища мета?.. Краще сказати — пристосованість.

Я не заперечував. Я бачив організм первісного хижого звіра, і на мене він справив таке ж сильне враження, як би, скажімо, машина дредноута або океанського лайнера.

Мене дивувало, що з такої жорстокої сутички в матроському кубрику Вовк Ларсен вийшов із порівняно легкими ранами. Я пишався, що зумів добре поперев’язувати їх. За винятком двох серйозних ран, решта були просто садна.

Удар, що звалив його за борт, розсадив йому шкіру на голові. Рана була кілька дюймів завдовжки. За його вказівками я ту рану промив і зашив, спершу зголивши коло неї волосся. Одну литку було в нього розірвано, ніби її пошматував бульдог. Хтось із матросів, сказав він мені, вчепився в неї зубами з самого початку сутички і так тримався весь час; Ларсен потяг його за собою нагору, до люка, і тільки там зміг його скинути.

— До речі, Гампе, я помітив, що ви кмітлива людина,— почав Вовк Ларсен, коли я закінчив перев’язувати його.— Як вам відомо, ми залишилися без помічника. Віднині ви будете стояти на вахті, одержувати сімдесят п’ять доларів на місяць, і всі вас називатимуть містером Ван-Вейденом.

— Ви ж знаєте, що я... нічого не тямлю в навігації,— сторопів я.

— А цього й не треба.

— Та й не прагну я високих посад,— відмагавсь я.— Життя моє непевне навіть і тепер, у моєму скромному становищі. І я не маю досвіду. Бути людиною пересічною — це, розумієте, теж свого роду перевага.

Але він лиш осміхнувся, вважаючи, що справу вирішено.

— Не хочу я бути помічником на цьому пекельному судні! — зухвало вигукнув я.

Його обличчя спохмурніло, в очах блиснули злі вогники. Він підійшов до дверей і сказав:

— А тепер, містере Ван-Вейдене, на добраніч!

— На добраніч, містере Ларсене,— відказав я ледь чутно.

РОЗДІЛ XVI

Я не можу сказати, що становище помічника було мені дуже приємне. Правда, я не мив більше посуду. Але я не знав найпростіших помічникових обов’язків, і мені довелося б скрутно, якби не співчуття матросів. Я не мав щонайменшого уявлення про такелаж, про те, як ставити або згортати вітрила. Але матроси вчили мене, і особливо добрим учителем виявився Луїс. З підлеглими, отже, я не мав ніякого клопоту.

Що ж до мисливців, то тут справа стояла інакше. Узвичаєні до моря, вони дивилися на моє призначення, як на жарт. Мені самому було смішно, що я, істота геть-чисто суходільна, виконую обов’язки помічника капітана; але бачити, як з тебе сміються інші, було не дуже приємно. Я не скаржився, але Вовк Ларсен вимагав суворо дотримувати морський етикет щодо мене — такої пошани не знав навіть бідний Йогансен. Стусанами, погрозами й лайкою він примусив мисливців скоритися. Я став "містер Ван-Вейден" для всього екіпажу, і тільки сам Вовк Ларсен неофіційно іноді називав мене Гампом.

Це було кумедно. Бувало, саме як ми обідаємо, вітер змінить напрямок, і я встаю з-за столу, а капітан каже: "Містере Ван-Вейдене, будьте ласкаві, поверніть на лівий галс". Я виходжу на палубу, кличу Луїса й розпитую, що треба робити. Лише за кілька хвилин, обміркувавши і цілком засвоївши маневр, я йшов виконувати його. Пригадую, якось Вовк Ларсен з’явився на палубі саме тоді, коли я почав віддавати накази. Він палив сигару й спокійно дивився, поки було все зроблено, а тоді піднявсь до мене на ют.

— Гампе,— сказав він,—перепрошую, містере Ван-Вейдене, вітаю вас! Я гадаю, що тепер вам більше не потрібні батьківські ноги. Ви знайшли свої власні і навчилися стояти на них. Трохи практики в такелажній справі, трохи з вітрилами, один-два шторми — і під кінець подорожі ви зможете найнятися на першу-ліпшу каботажну шхуну.

У той період — від загибелі Йогансена й до прибуття на місце полювання — я почував себе непогано. То були мої найкращі дні на "Привиді". Вовк Ларсен зовсім не присікувався до мене, матроси мені допомагали. Я спекався неприємного товариства Томаса Магріджа. І можу сказати, що незабаром я почав навіть потайки пишатися собою. На перший погляд це парадоксально: суходільна людина, що моря й не нюхала,— і раптом помічник капітана. А проте я таки непогано виконував свої обов’язки. Всі ті недовгі дні я був задоволений із себе, мені навіть подобалося відчувати, як гойдається в мене під ногами палуба "Привида", що прямував тропічним морем на північний захід, до острова, де ми мали поповнити запас води.

Але те моє щастя було відносне — просто доба менших злигоднів між страхіттями минулими і страхіттями майбутніми. Для команди "Привид", як і раніше, залишався чистим пеклом. Ніхто не знав на ньому спокою. Вовк Ларсен не міг пробачити матросам замаху на його життя й того прочухана, що дістав у матроському кубрику. День і ніч він намагався всіляко їм дошкуляти.

Він добре знав, як впливають на психіку дрібниці, і тими дрібницями доводив команду трохи не до знетями. Я сам бачив, як він підняв Гаррісона з койки для того тільки, щоб той прибрав покинуту не на місці малярну щітку, та ще й розбудив усіх підвахтових, щоб вони дивились, як він те робитиме. Це, безперечно, дрібниця, але його винахідлива голова придумувала таких дрібниць тисячі. Можна легко уявити, який настрій панував серед матросів.

Не вщухало, звичайно, ремство, траплялись раз у раз і невеличкі вибухи обурення. Капітан, як і раніше, сипав штурхани; весь час двоє-троє матросів ходили в саднах та синцях, що наставляв їм їхній хазяїн, цей звір у людській подобі. До спільного виступу дійти не могло, бо в капітановій каюті і в мисливському кубрику був великий запас зброї. Найтяжче відчували на собі диявольський норов Вовка Ларсена Ліч і Джонсон. Мені аж серце кривавилось, коли я бачив зажурене Джонсонове обличчя й глибоку тугу в його погляді.

Інша справа Ліч. У ньому самому було занадто багато хижого звіра. Його опанувала невгамовна лють, що не залишала місця журбі. Вуста його завжди були перекривлені від злості, а коли він бачив Вовка Ларсена, у нього вихоплювалося,— мабуть, несвідомо — страшне погрозливе гарчання. Я не раз бачив, як він стежить очима за Вовком Ларсеном, наче звір з клітки за своїм наглядачем, і те гарчання клекотіло йому в грудях і рвалося крізь заціплені зуби.

Пам’ятаю, якось серед білого дня на палубі я торкнув його за плече, мавши щось йому наказати. Він стояв до мене спиною, але від доторку руки аж підскочив, скрикнувши, і враз повернувся до мене обличчям: вирішив, певне, що то рука ненависного капітана.

Обидва вони — Ліч і Джонсон — убили б Вовка Ларсена при першій нагоді, але цієї нагоди ніяк не траплялося.

Вовк Ларсен був занадто хитрий, а крім того, вони не мали підходящої зброї. Самими кулаками годі їм було що зробити. Інколи Ларсен заводив бійку з Лічем; той завжди відбивався, мов дикий кіт,— зубами, нігтями, кулаками, аж поки, знесилений або непритомний, гепався на палубу. Проте від бійки він ніколи не ухилявся. Диявол, що сидів у ньому, кидав свій виклик диявольській натурі Вовка Ларсена. Досить було їм обом одночасно з’явитись на палубі, як відразу ж починалася лайка й бійка. Мені доводилося бачити, як Ліч накидався на Вовка Ларсена без будь-якого приводу або виклику. Одного разу він метнув на капітана свого важкого ножа і схибив усього на дюйм. А то якось із салінга впустив на нього сталеву такелажну швайку. Звичайно, влучити з висоти сімдесят п’ять футів, коли шхуну весь час хитає, нелегко, але гострий кінець швайки все ж мало не зачепив голови Вовка Ларсена, коли той показавсь із каюти, і ввігнався на добрих два дюйми в тверду дошку палуби. А іншого разу він пробрався в мисливський кубрик, схопив набиту рушницю і вже хотів вискочити з нею на палубу, тільки що Керфут спіймав його і обеззброїв.

Я часто дивувався, чому Вовк Ларсен не вб’є Ліча й не покладе цьому край. Та Ларсен тільки всміхався: видно, ця гра тішила його. Він знаходив у ній якийсь особливий смак; либонь, таке відчувають люди, що люблять приручувати диких звірів.

— Життя набуває особливої гостроти, коли ним важити,— пояснював він мені.— Людина від природи грач, і життя — найбільша ставка, що вона може поставити.