Морський Вовк - Сторінка 22

Що більший ризик, то більше гостроти в відчуттях. Чому я Повинен відмовлятись від приємності доводити Ліча до нестями? Та й йому ж я роблю приємність. Ми обидва зазнаємо сильних відчуттів. Він живе розкішніше, ніж будь-хто з матросів, дарма що не розуміє цього. Бо він має те, чого вони не мають,— перед ним є мета, є прагнення, Що заволоділо ним до решти: він прагне вбити мене, і його окрилює надія, що йому це пощастить зробити. Справді, Гампе,— він живе високим і змістовним життям. Навряд чи коли раніш він жив так повно й яскраво, і я іноді щиро заздрю йому, коли бачу його під владою нестямної люті й пристрасті.

— Але ж це ницо! Ницо! — вигукнув я.— Адже на вашому боці всі переваги!

— А хто з нас двох ниціший — я чи ви? — спитав вій поважно.— Потрапляючи в неприємне становище, ви йдете на компроміс із своїм сумлінням, ви пристосовуєтесь. Якби ви справді були людина велика й вірна собі, ви стали б на бік Ліча та Джонсона. Але ви боїтеся, ви боїтеся! Ви хочете жити! Життя, що є у вас, волає, що воно хоче жити, жити за всяку ціну; отже, ви живете ганебно, зраджуєте свої ідеали, грішите проти вашої ж власної жалюгідної моралі; і якби пекло справді існувало, то ваша душа попала б просто туди. Моя роль краща. Я не грішу, бо я вірний тому, що загадує мені життя. Я принаймні щирий сам перед собою, а ви — ні.

В тому, що він сказав, була гірка правда. Мабуть, я таки ниций боягуз. І чим більше я про це думав, тим ясніше для мене ставало, що мій обов’язок — скористатися з його поради, приєднатись до Джонсона й Ліча і звести якось Вовка Ларсена зі світу. Якраз тоді, гадаю, прокинувся в мені успадкований від предків суворий дух пуритан, що виправдували навіть убивство задля справедливості. Ця думка не давала мені спокою. Хіба то не був би щонай-моральніший учинок — звільнити світ від такої потвори? Людство стане від того тільки краще й щасливіше, а життя — вільніше й радісніше.

Я міркував про це безсонними ночами, лежачи на койці і перебираючи в думці безкраю низку подій. Я розмовляв із Джонсоном і Лічем під час нічної вахти, коли Вовк Ларсен був унизу. Вони обидва втратили надію: Джонсон тим, що мав зневірливу вдачу, а Ліч тим, що знесилився в марній боротьбі. Та якось уночі він схопив мене за руку, палко стиснув її і сказав:

— По-моєму, ви чесний чоловік, містере Ван-Вейдене. Але сидіть собі на місці й притримуйте язика. Мовчки робіть своє діло, та й годі. Ми однаково пропащі, я знаю, та все ж ви, може, й станете нам у пригоді, як нам прийдеться аж занадто скрутно.

Другого таки дня, коли на траверзі в нас із навітряного боку з’явився острів Вейнрайт, Вовк Ларсен вимовив пророчі слова. Він щойно дав стусана Джонсонові, а потім і Лічеві, що кинувся рятувати свого товариша.

— Лічу,— сказав він,— ти знаєш, що рано чи пізно я тебе вб’ю?

Той тільки загарчав на відповідь.

— А тобі, Джонсоне, життя врешті так остогидне, що ти сам стрибнеш за борт, не чекаючи, поки я тебе доконаю. Згадаєш мої слова.

— Це гіпноз,— додав він, звертаючись до мене.— Закладаюся з вами на місячну платню, що він так і зробить.

Я надіявся, що його жертви зможуть утекти, коли ми наливатимемо в барила воду, але Вовк Ларсен знав, де вибрати місце. "Привид" об’якорився за півмилі від лінії прибою, що обмережувала пустельний берег, якраз навпроти глибокої ущелини з прямовисними стінами вулканічного походження, по яких було годі й видертись нагору. І тут під його безпосереднім наглядом — він сам зійшов на берег — Ліч і Джонсон наливали водою маленькі барильця й котили їх до моря. Втекти на шлюпці не було ніякої змоги.

А проте Гаррісон і Келлі таки спробували втекти. Вони вдвох на своїй шлюпці перевозили на шхуну барила з водою, по одному за раз. Саме перед обідом, вирушивши до берега з порожнім барилом, вони звернули й попливли ліворуч, з наміром обігнути мис, що виступав у море й загороджував їм шлях до волі. Там, за пінявими бурунами, лежали мальовничі селища японських колоністів, а усміхнені долини стелилися далеко в глиб острова. Діставшись туди, втікачі могли б уже не боятися Вовка Ларсена.

Я завважив був, що Гендерсон і Смок весь ранок тиняються по палубі, але тільки тепер зрозумів, для чого це. Діставши карабіни, вони не поспішаючи почали стріляти по втікачах. То була спокійна демонстрація влучної стрільби. Перші кулі, не заподіявши шкоди, просвистіли і ляснули по воді з обох боків шлюпки; та як утікачі гребли й далі щодуху, то кулі почали вдаряти ближче й ближче до шлюпки.

— Тепер дивіться, я влучу в праве весло Келлі,— сказав Смок, націлюючись уже старанніше.

Я побачив у бінокль, як лопать правого весла розлетілася вщент. Гендерсон зробив те ж саме з Гаррісоновим правим веслом. Шлюпка закрутилася. Решту двоє весел також було розбито. Матроси спробували гребти уламками, але і їх повибивано з рук. Келлі відірвав дошку-підніжку і почав був гребти нею, але випустив її, скрикнувши від болю, бо скалки з розтрощеної дошки вп’ялися йому в руку. Тоді втікачі скорилися своїй долі й позгортали руки, і шлюпка їхня гойдалась на хвилі, аж поки друга шлюпка, що її послав з берега Вовк Ларсен, узяла їх на буксир і приволокла до корабля.

Надвечір ми знялися з кітви й рушили далі.

Тепер цілих три чи й чотири місяці ми мали полювати на котиків. Нічого втішного я в тому не бачив і робив своє діло з каменюкою на серці. Якийсь похоронний настрій запанував на "Привиді". Вовк Ларсен вилежувався на своїй койці — його мучив один з тих дивних нападів страшного головного болю. Гаррісон понурий стояв біля штурвала, аж зіпершись на нього, ніби його власна вага була для нього непомірним тягарем. Та й решта матросів були насуплені й мовчазні. Я надибав Келлі: він сидів з завітряного боку біля люка до матроського кубрика у позі безмежної розпуки, поклавши голову на коліна і обхопивши її руками.

Джонсона я знайшов аж на самій прові; він лежав, про-стягшись на палубі ниць, і пильно дивився на пінявий бурунець перед форштевнем. Я пригадав Ларсенові слова і вжахнувся: здасться, той "гіпноз" починає давати наслідки. Я гукнув його до себе, щоб розвіяти йому похмурі думки, але він тільки сумно осміхнувся і не підвівся з місця.

Коли я повернувся назад на ют, мене перепинив Ліч.

— Я щось хочу вас попросити, містере Ван-Вейдене,— сказав він.— Коли вам пощастить вернутись до Фріско, зробіть таку ласку, відшукайте Мета Маккарті. Це мій старий. Він швець, живе на Гілі, за мейферською пекарнею, його там усі знають, і вам неважко буде його розшукати. Скажіть йому — я дуже шкодую, що завдавав йому стільки клопоту, і ще... і ще скажіть йому від мене: "Хай бог тебе благословить!"

Я кивнув головою, але потім додав:

— Ми, Лічу, всі вернемось до Сан-Франциско, і тоді підемо до Мета Маккарті вдвох.

— Радий би вірити вам,— відповів він, стискуючи мені руку,—але не можу. Вовк Ларсен зажене мене на той світ, я знаю. Нехай би тільки швидше.

Коли він відійшов, я подумав те ж саме: якщо це має статись, то хай воно станеться хутчіш. Загальна пригніченість і мені передалася. Загибель здавалась неминуча, і, година за годиною, ходячи туди й сюди по палубі, я відчував, як мене опановують прокляті ідеї Вовка Ларсена. Навіщо все на світі? Де вся велич життя, коли воно дозволяє таке безглузде знищення живих людей? Життя дешеве й гидке, і що швидше кінець, то краще. Дав дуба — і квит! Я також перехилився через поруччя й утопив погляд у воду, певний того, що рано чи пізно і я порину туди, вниз, у холодну зелену глибінь забуття.

РОЗДІЛ XVII

Дивна річ, але, попри всі зловісні передчуття, нічого надзвичайного на "Привиді" не траплялося. Ми пливли на північний захід, поки не досягли берегів Японії, де натрапили на великий табун котиків. Прибувши звідкілясь із безмежного Тихого океану, вони, як то звичайно щороку, перебиралися на північ, до своїх ліжбиськ у Беринговому морі. Подалися й ми за ними на північ, лютуючи й винищуючи табун; оббіловані туші ми викидали акулам, а шкури засолювали, щоб вони могли пізніше прикрашати прекрасні плечі городянок.

То було безбожне вимордування, і все задля жінок. Бо котикового м’яса чи товщу ніхто не їв. Після успішного дня наша палуба була вкрита тушами та шкурами, слизька від сала й крові, і в шпігати стікали червоні струмочки. Щогли, снасті, борти були забризкані кров’ю, а люди, мов ті різники, голі до пояса, поралися біля туш, закривавивши руки, і знімали спеціальними ножами шкури з прегарних морських тварин, що їх вони повбивали.

Моя робота була приймати шкури, вивантажувані з шлюпок на судно, доглядати за білуванням, а потім дбати, щоб на палубі все було чисто прибрано. Не дуже приємна робота. Мені з душі вернуло від неї, а проте командувати багатьма людьми пішло мені на користь. Це розвивало мої дуже незначні адміністративні здібності. Я відчував, що загартовуюсь, стаю твердіший, а це було тільки на користь "Пестунчикові Ван-Вейденові".

І ще ось що я почав відчувати: я вже ніколи не стану Давнім Гамфрі Ван-Вейденом. Хоч моя віра в життя, віра в людину ще опиралась руйнівній силі Ларсенового скепсису, проте де в чому він таки вплинув на мене. Ларсен відкрив мені реальний світ, про який я не знав практично нічого і якого я завжди сахався. Я навчився пильніше придивлятись до життя, бачити реальні факти, виходити з царини чистих ідей, належно оцінювати в житті конкретне й об’єктивне.

З тієї пори, як почалося полювання, мені доводилось частіш бувати в товаристві Вовка Ларсена. Бо коли стояла гарна година і ми були серед табуна, вся команда виходила в море на полювання, а на судні залишалися тільки ми вдвох та Томас Магрідж, що в рахунок не брався. Але то не був час дозвілля. Шість шлюпок віялом розходилися від шхуни, так що від першої навітряної шлюпки до останньої завітряної було миль десять, а то й усі двадцять. Потім вони лягали на прямий курс і пливли так, поки ніч або негода не заганяли їх назад. А "Привид" завше мав іти аж поза крайню завітряну шлюпку, щоб на разі шквалу або шторму всі шлюпки могли з ходовим вітром підійти до нас.

Нелегко було для двох чоловіків, надто коли віяв свіжий вітер, давати раду такому суднові, як "Привид": стернувати, пильнувати за шлюпками, піднімати та згортати вітрила.