Морський Вовк - Сторінка 23

Всього доводилося навчитись, і то швидко. Стернувати — це далося мені легко, зате куди важче виявилось видиратися вгору на салінг і підтягуватись на руках вище й вище, де вже не було щаблів. Але скоро я й до того призвичаївсь, бо відчував якесь шалене бажання виправдати себе в очах Вовка Ларсена, довести йому своє право на життя не самими тільки розважаннями. І настав час, коли я радо вилазив на вершок щогли і, обхопивши її ногами, з запаморочливої височини оглядав море в бінокль, шукаючи шлюпки.

Пригадую, як одного погожого дня мисливці випливли з самого ранку і ляскіт пострілів, помалу стихаючи, врешті завмер: шлюпки розсіялися далеко по морю. З заходу ледве чутно повівав вітерець, та поки ми маневрували, щоб стати з завітряного боку від крайньої шлюпки, він стих зовсім. Я був на вершку щогли і бачив, як одна по одній усі шість шлюпок зникли за обрієм, переслідуючи котиків у західному напрямку. Шхуна ледь погойдувалась на спокійній гладіні моря, не маючи змоги пливти слідом за шлюпками. Вовк Ларсен занепокоївся. Барометр упав, і небо на сході не подобалося йому. Він довго й пильно вдивлявсь у далечінь.

— Якщо налетить звідти,— сказав він,— та ще свіженький, то ми опинимося з навітряного боку від шлюпок, і тоді, мабуть, чимало спорожніє койок в обох кубриках.

Близько одинадцятої години море зробилося гладеньке, як дзеркало. Опівдні, хоч ми були вже в північних широтах, спека стала просто нестерпна. Повітря було важке й задушне. В Каліфорнії старі люди в таких випадках кажуть: "Погода як перед землетрусом". Щось лиховісне було в тій погоді, і душа ніби чула, що насувається небезпека. Поволі всю східну половину неба затягло хмарами, що громадились угорі, мов якісь страхітливі чорні гірські кряжі. І так виразно видніли розпадини, ущелини, провалля, налиті густою темною тінню, що око вже мимоволі шукало ревучої білої смуги прибою над берегом. Але шхуну лиш трохи погойдувало, а вітру й зовсім не було.

— Це не шквал,— сказав Вовк Ларсен.— Стара мати природа хоче дибки стати і заревти щодуху; доведеться нам потанцювати, аби врятувати хоч половину шлюпок, Гампе. Лізьте-но вгору та спустіть топселі!

— А що ми вдіємо, як вона справді зареве? Нас же тільки двоє! — відповів я з відтінком протесту в голосі.

— Як то що? Скористаємо з першого подуву, щоб дістатись до наших шлюпок, поки нам не позривало всі вітрила. А далі вже куди вивезе. Щогли витримають, і ми з вами витримаємо, хоч і сутужно буде.

Штиль іще тривав. Ми пообідали хапцем. Мене тривожила доля вісімнадцятьох чоловік, що були десь на морі, аж там, ген-ген за обрієм, тоді як на нас повільно сунули зловісні чорні гори хмар.

Однак по Вовкові Ларсену не знати було хвилювання; я помітив тільки, коли ми верталися на палубу, що в нього ледь роздимаються ніздрі й рухи стали швидші. Обличчя йому споважніло, риси посуворішали, але в його очах, того дня ясно-блакитних, миготіли якісь блискучі дивні іскринки. Мене вразило, що він був веселий, але якось по-грізному веселий: він тішився, що доведеться поборотись, тремтів, шалів із радості, усвідомлюючи, що наступає велика хвилина, що життя його підноситься хвилею вгору.

Певно, несвідомо, або думаючи, що я не бачу, він голосно зареготав, ніби дратуючи бурю, викликаючи її на бій. Ще й зараз у моїй уяві жива ця картина: стоїть Вовк Ларсен, мов той карлик з "Тисячі й одної ночі" перед страшним обличчям якогось велетенського лихого джина. Ця людина кидала виклик долі й не боялась її.

Ларсен попрямував до камбуза.

— Коку, тільки-но впораєшся з горщиками, будь напоготові, тобі є діло на палубі. Я тебе гукну.

— Гампе,— сказав він, завваживши мій заворожений погляд (бо я не спускав його з очей),— це п’янить краще за спиртне, і тут ваш Хайям дав хука. По-моєму, він умів жити тільки наполовину.

Вже й західна половина неба вкрилася хмарами. Сонце померкло й заховалося. Була друга година пополудні, а нас огорнули примарні сутінки, що крізь них пробивалося червонясте світло.

В тому тьмавому світлі обличчя Вовка Ларсена променіло, і моїй збудженій уяві ввижався довкола нього осяйний ореол. Стояла якась надприродна тиша, а навкруги все віщувало наближення грому і бурі. Спека зробилася нестерпна. На чолі в мене виступив піт, і я відчув, як він струмочками стікає по обличчі. Мені стало аж млосно, і я вхопився за поруччя.

І тоді, саме тоді, дихнув тихий, ледь помітний вітерець. Ніби легкий шепіт, прилетів він зі сходу й відлетів. Обвислі вітрила не ворухнулися, але моє обличчя відчуло той подих як приємну свіжість.

— Коку,— стиха гукнув Вовк Ларсен.

Томас Магрідж повернув до нас перелякане, жалюгідне обличчя.

— Попусти талі фока-гіка й переклади гік, а коли вітер почне надимати фок, попусти шкот і знову заклади талі. Якщо переплутаєш, то тут тобі й амба! Зрозумів?

— Містере Ван-Вейдене, приготуйтесь перенести передні вітрила, а потім підніміть топселі — та чимшвидше; бо їх що далі, то важче буде поставити. А кокові, якщо він задляється, дайте по пиці.

Я відчув у цих словах похвалу і зрадів, що в капітановому наказі не чути погрози. Шхуна була повернута провою на північний захід, і він мав намір при першому ж подуві вітру зробити поворот фордевінд.

— Тоді вітер буде в корму,— пояснив він мені.— З останніх пострілів треба гадати, що шлюпки трохи віднесло на південь.

Він повернувся й пішов назад до штурвала. А я попрямував на бак і став напоготові біля кліверів. Знову дихнув вітер. Вітрила ліниво залопотіли.

— Дяка богові, що буря не налетіла відразу, містере Ван-Вейдене,— палко вигукнув кок.

І я справді був вдячний, бо знав уже досить, щоб зрозуміти, яке лихо нам загрожувало: адже всі вітрила було розпущено. Подихи вітру подужчали, вітрила напнулись, і "Привид" рушив з місця. Вовк Ларсен круто поклав штурвал ліворуч, і шхуна привелася до вітру.

Тепер вітер віяв нам просто в корму; він дедалі дужчав, і мої клівери весело лопотіли. Я не бачив, що робилося позад мене, але відчув, як ураз накренилася шхуна, коли вітер ударив по вітрилах фока й грота. Я мав досить мороки з клівером, бом-клівером і стакселем, і коли впорався з ними, "Привид" уже мчав, стрибаючи по хвилях, на південний захід під усіма вітрилами, винесеними на правий борт. Серце моє шалено калатало, але я не переводячи духу, подерся до топселів і вчасно встиг поставити їх. Тоді побрався на корму по нові вказівки.

Вовк Ларсен схвально кивнув головою й передав мені штурвал. Вітер щораз міцнішав, хвилі більшали. Я стояв біля штурвала цілу годину, а стернувати ставало все важче й важче. Я не мав досить досвіду, щоб вести шхуну курсом бакштаг при такому вітрі.

— Тепер злізьте нагору з біноклем і пошукайте шлюпки,— наказав мені Ларсен.— Ми пройшли не менш як десять миль, а тепер даємо добрих дванадцять чи й тринадцять вузлів. Моя старенька непогано ходить!

Я видерся тільки на фор-салінг — футів на сімдесят над палубою, вище вже не поліз. Оббігши поглядом пустельний водяний обшир, я зрозумів, що треба дуже поспішати, коли ми хочемо знайти кого з наших людей. Я дивився на розбурхану стихію, на високі хвилі, і мене брав сумнів, чи вціліла ще досі хоч одна шлюпка. Не йнялося віри, що ті хисткі суденця можуть витримати такий натиск хвиль і вітру.

Я не міг відчути повної його сили, бо ми летіли разом в ним. Але з мого високого сідала мені здавалося, що сам я вже не на судні, а дивлюсь на "Привид" немовби збоку. Його обриси чітко вирізнялись на тлі пінявої води. Іноді він підносився й прорізав велетенську хвилю, поринаючи в неї правим бортом, аж вода заливала палубу до самих люків. А я тоді летів у повітрі запаморочливо швидко, немов причеплений на кінці величезного перекинутого догори маятника, що мав розмах принаймні футів на сімдесят. На якусь хвилину мене пойняв такий страх від того гойдання, що я, тремтячи й умліваючи, обхопив щоглу руками й ногами; я вже не міг шукати зниклі шлюпки, взагалі нічого не бачив, крім безодні, що ревла й клекотіла внизу, загрожуючи проковтнути "Привид".

Але думка про людей, що гинули десь там серед цієї стихії, надала мені сили, і я, шукаючи їх поглядом, забув про себе. Цілу годину я не бачив нічого, крім безкрайого пустельного моря. Та ось там, де заблуканий сонячний промінь, прорвавшись крізь хмару, впав на хвилі й залив воду розтопленим сріблом, я на мить спіймав оком маленьку чорну цяточку, що злетіла на хребет хвилі і знову зникла. Я терпляче чекав. І знов чорна цяточка виринула на залитих сонцем хвилях трохи ліворуч від нашого курсу. Кричати була марна річ, і я сповістив Вовка Ларсена, замахавши рукою. Він змінив курс, і коли цятка з’явилася просто поперед нас, я знову ствердно махнув рукою.

Вона все більшала, і то так хутко, що аж тоді я вперше по-справжньому оцінив нашу швидкість. Вовк Ларсен махнув мені зійти вниз, і коли я опинився біля нього, розтлумачив, як лягати в дрейф.

— Зараз буде чисте пекло,— попередив він мене,— але ви не зважайте. Робіть собі своє і дивіться, щоб кок не відходив від фока-шкота.

Я насилу пробрався наперед, бо палубу заливало то з одного, то з другого борту. Пояснивши Томасові Магріджеві, що він має робити, я виліз по фор-вантах на кілька футів угору. Шлюпка була вже близько, я добре бачив, що вона дрейфує проти вітру; щогла й вітрила, викинені за борт, правили їй за плавучу кітву; у шлюпці було троє, і всі вони вихлюпували воду. Кожна водяна гора, накочуючись, закривала шлюпку від нас, і мене брав ляк, що це я бачив її востаннє. Але шлюпка несподівано знову злітала на пінявий гребінь хвилі, стаючи майже сторчака, і тоді показувалося її мокре чорне дно. Потім прова опускалась, корма задиралася високо догори, шлюпка падала в провалля між двома хвилями, і якусь мить можна було бачити, як троє людей у ній несамовито вихлюпують воду. І щоразу я сприймав її появу як диво.

"Привид" раптом змінив курс і ухилився вбік. Я вжахнувся, подумавши, що Вовк Ларсен, мабуть, утратив надію врятувати шлюпку, але вмить зрозумів, що то він ладнається лягти в дрейф, і скочив на палубу, щоб бути напоготові. Ми йшли прямо фордевінд, а шлюпка була далеченько на траверзі в нас. Раптом я відчув, що вітрила трохи опали і шхуна пішла рівніше, хутко набираючи швидкості.