Морський Вовк - Сторінка 50

У жовтому світлі ліхтаря ми довго дивились на діло своїх рук. Потім глянули одне на одного, і наші руки зустрілися в міцному потиску. Мабуть, в обох у нас заблищали в очах сльози радості.

— Зрештою, не так воно й важко,—зауважив я.— Власне, весь клопіт був підготуватись.

— А все диво — здійснити,— додала Мод.— Мені аж віри не йметься, що цю величезну щоглу піднято й поставлено, що ви її витягли з води, перенесли й поставили на своє місце. Це праця титана!

— "І дечого багато винайшли вони",—почав я весело, та раптом загнувсь і глибше потяг носом повітря.

Я глянув на ліхтар. Він не чадів. Я знову принюхався.

— Щось горить! — сказала Мод упевнено.

Ми разом кинулись до трапа, але я випередив її й перший вибіг на палубу. Густий стовп диму піднімався з люка мисливського кубрика.

— Вовк іще не вмер! — буркнув я стиха й кинувся вниз, у той дим.

В тісному приміщенні надиміло вже так густо, що довелося пробиратись навпомацки. Страх перед Вовком Ларсеном так опанував мою уяву, що мені здалося, ніби безпорадний велетень ось-ось схопить мене руками за горлянку.

Я завагався, вже трохи не побіг назад, на палубу, але нараз згадав про Мод. На мить вона сяйнула переді мною така, як допіру в трюмі, при жовтому світлі ліхтаря,— теплі карі очі, блискучі від радісних сліз,— і я відчув, що ганебно втекти не можу. Душачись димом, я добувся до койки Вовка Ларсена й намацав його руку. Він лежав нерухомо, проте ворухнувся, коли я торкнув його за руку. Я обмацав його укривало й сінника, та ніяких ознак вогню не помітив. Але ж цей дим, що сліпив і душив мене, мусить звідкись іти! На хвильку я розгубився і, не знаючи, що робити, безпорадно метався туди й сюди. Ударившись об стіл, я отямився. Я розміркував, що паралізована людина могла запалити щось тільки десь поблизу, біля себе.

Я повернувся до Ларсенової койки і тут наштовхнувся на Мод. Хтозна-скільки вже вона пробула серед цього чаду.

— Йдіть на палубу! — наказав я рішуче.

— Але ж, Гамфрі!..— запротестувала вона якимсь чудним, хрипким голосом.

— Ні, йдіть, будь ласка! — гримнув я на неї.

Вона слухняно повернулася й пішла, а я раптом злякався: що, як вона не потрапить на вихід? Я кинувся навздогін; біля трапа її не було. Може, вона вже вибігла? Стоячи розгублено біля трапа, я раптом почув її тихий голос:

— Ой, Гамфрі, я заблудилася!

Вона стояла біля задньої стіни і, засліплена димом, помацки шукала вихід. Я вивів чи скорше виніс її аж на палубу. Чисте повітря здалось мені правдивим нектаром. Мод була напівзомліла; я поклав її на палубі, а сам знову кинувся вниз.

Певний, що горить десь недалеко від Вовка Ларсена, я зразу попрямував до його койки. Коли я почав мацати поміж укривал, щось гаряче впало мені на руку й опекло її. Швидко відсмикнувши руку, я нараз усе зрозумів. Крізь щілини в дошках верхньої койки він запалив сінника. Лівою рукою він владав ще доволі, щоб це зробити. Вогка солома, підпалена знизу, без великого допливу повітря тліла собі помаленьку. Коли я стяг сінника з койки, він розтрусився, падаючи, і враз спалахнув полум’ям. Затоптавши вогонь, я вискочив на палубу дихнути свіжим повітрям.

Кількох відер води було досить, аби загасити сінника, що горів посеред кубрика. За десять хвилин дим розійшовся, і я дозволив Мод спуститись вниз. Вовк Ларсен лежав непритомний, але свіже повітря скоро повернуло йому свідомість.

Ми ще поралися біля нього, коли враз він дав знак, що просить олівця й паперу.

"Прошу не заважати мені,―написав він,— я всміхаюся".

"Бачте, в мені ще є грудочка закваски",— дописав він трохи згодом.

— Я радий, що та грудочка вже така невеличка,— сказав я.

"Дякую,— написав він.— Але подумайте, наскільки ще вона має поменшати, перше ніж я помру!"

"І все ж, Гампе, я ще тут,—дописав він.—Тепер я мислю ясніше, ніж будь-коли досі! Ніщо не заважає мені. Повна зосередженість. Я весь тут, і навіть більше".

То була немов звістка з могильної темряви, бо тіло цього чоловіка зробилося йому своєрідним гробівцем. І там, у цьому химерному склепі, тріпотів і жив його дух. Він тріпотітиме й житиме, аж поки порветься остання нитка, що зв’язує його із зовнішнім світом, і коли вона порветься, то хто знає, як довго ще по тому зможе той дух тріпотіти й жити?

РОЗДІЛ XXXVIII

"Здається, лівий бік мені теж відбирає,— написав Вовк Ларсен уранці другого дня після спроби підпалити судно.— Замліває щораз більше й більше. Я ледве владаю рукою. Говоріть голосніше. Рвуться останні нитки".

— А боляче вам?

Я мусив спитати ще раз, голосніше, перш ніж він мені відповів:

"Боляче, але не весь час".

Повільно, через силу рухалась його ліва рука по аркуші паперу, і було дуже важко прочитати, що він надряпав. Це скидалося на "послання духів", що демонструються на платних спіритичних сеансах.

"Але я ще тут, увесь тут",— надряпав він ще повільніше.

Раптом олівець випав, і ми знов уклали його Ларсенові в руку.

"Коли не болить, я відчуваю повний мир і супокій. Я ніколи ще не думав так ясно. Я можу міркувати про життя і смерть, як індійський мудрець".

— І про безсмертя? — гукнула Мод просто йому в вухо.

Тричі його рука пробувала написати відповідь, та олівець усе випадав з неї. Марно ми силкувалися вкласти його назад. Тоді Мод стиснула Ларсенові пальці навколо олівця, і рука його написала великими літерами, так повільно, що одну літеру виводила цілу хвилину: "б р и д н я".

То було останнє слово Вовка Ларсена,— "бридня". Непоправним скептиком він залишився до кінця. Рука безвладно опала. Тіло ледь здригнулось і завмерло. Мод випустила його руку, пальці розтулились, і олівець викотився з них.

— Ви ще чуєте? — загорлав я, схопивши його пальці й чекаючи, чи не стисне він їх, що означало б "так". Проте рука була мертва.

— Мені здалося, що його губи ледь ворухнулися,— сказала Мод.

Я гукнув знову. Губи справді ворухнулися. Мод поклала на них пучки своїх пальців. Ще раз я гукнув: "Ви чуєте?"

— "Так",— переказала Мод відповідь.

Ми запитливо подивились одне на одного.— Що з того? — спитав я.

—Що ми можемо йому сказати?

— О, спитаймо його...— вона завагалася.

― Спитайте його про щось таке, на що треба відповісти "ні",—запропонував я.—Тоді ми знатимем напевне;

— Їсти хочете? — крикнула вона.

Губи ворухнулися в неї під пальцями, і вона сповістила:

― "Так".

— Хочете м’яса? — спитала вона далі.

― "Ні",— знов ворухнулись губи.

— А бульйону?

— Так, він хоче бульйону,— сказала вона, спокійно глянувши на мене.— Поки він не втратив слуху, ми маємо змогу спілкуватися з ним. А потім...

Погляд її став якийсь чудний, губи затремтіли, на очах виступили сльози. Вона похитнулася, і я підхопив її в свої обійми.

— Ой, Гамфрі! — схлипнула вона.— Коли вже настане цьому край? Я так змучилася, так змучилася!

Вона поклала голову мені на плече й заридала, здригаючись усім тілом. Вона була мов пір’їнка в моїх обіймах, така тендітна і звійна. "Не витримала врешті,— подумав я.— А що я зроблю сам, без її допомоги?"

Але я втішав і заспокоював її, поки вона опанувала себе; нервова криза минала в неї так само швидко, як і фізична втома.

― Мені соромно,—сказала вона. А тоді додала з тою лукавою усмішкою на устах, що так мене чарувала завше: — Але ж я тільки "жіночка"...

Те слово пронизало мене, мов електричним струмом. То було моє власне слово, моє потаємне слово кохання.

— Звідки в вас це слівце? — запитав я її, ще й так несподівано, що вона аж здригнулася.

— Яке слівце?

— "Жіночка".

― А хіба воно ваше? — спитала вона.

— Моє,— відказав я.— Я його придумав.

— Тоді ви, певно, пробалакалися вві сні,— засміялась вона.

І знову в її очах затремтів, затанцював той дивний вогник. А мої очі — я знав це — промовляли ту хвилину куди красномовніш за будь-які слова. Мимоволі я схилився до неї, наче дерево під вітром. Ми були такі близькі ту мить! Але вона труснула головою, наче відганяючи сон або якесь видиво, і сказала:

— Я це слово знала змалечку. Так мій тато називав мою маму.

— Все одно це й моє слово,— провадив я своєї.

— Може, й ви так називали свою маму?

— Ні,— відповів я, і вона не допитувалась більше, хоч я ладен заприсягтися, що в її очах промайнув насмішкуватий вираз.

Коли фок-щоглу було поставлено на своє місце, робота пішла шпаркіше. Я сам здивувався, як легко й просто пощастило нам поставити в степс і грот-щоглу. Для цього я спершу припасував до фок-щогли гік, мов кранову стрілу. Ще за кілька днів ми почіпляли й понатягували всі штаги й ванти. Топселі були зайві, а то й небезпечні для команди з двох душ, тим-то я спустив стеньги на палубу й міцно принайтовив.

Ще кілька днів пішло на те, щоб докінчити й поставити вітрила. Їх було всього троє: клівер, фок і грот. Залатані, повкорочувані, понівечені, вони здавались досить кумедним убранням для такого зграбного судна, як "Привид".

— Та діло з них буде! — радісно вигукнула Мод.— Ми можемо звірити на них своє життя!

Безперечно, серед усіх фахів, що я набув за останній час, фахом вітрильного майстра я мав найменше право пишатись. Але плавати під вітрилами я вмів краще, ніж припасовувати їх, і був цілком певен, що зможу привести шхуну до якогось порту на півночі Японії. На "Привиді" я начитався всіляких книжок про навігацію, а до того ж у мене був зоряний планшет Вовка Ларсена, такий простий, що по ньому й мала дитина могла б зорієнтуватися.

Щодо творця цього планшета, то його стан за тиждень майже не змінивсь, тільки оглух він ще більше й губами ворушив щораз слабіше. Того дня, як ми поставили вітрила, він почув нас востаннє, і востаннє ворухнулись йому губи. Я спитав його: "Ви ще тут?", і ті губи відповіли: "Так".

Остання нитка урвалася. Десь усередині цієї домовини з плоті жила ще людська душа. У темниці з живого пороху цей буйний дух, що його ми встигли так добре спізнати, жеврів далі, але жеврів серед мовчання і темряви. Він уже не відчував свого тіла. Воно для нього не існувало. Не існував для нього й світ. Він знав тільки себе та безодню глибину супокою і темряви.

РОЗДІЛ XXXIX

Нарешті прийшов день нашого відплиття. Ніщо більше не затримувало нас на Острові Зусиль.

Куці щогли "Привида" стояли на своєму місці, химерні вітрила закріплено. Вся моя робота була міцна, хоч не дуже сподобна на вигляд; але я знав, що вона служитиме нам добре, і, дивлячись на неї, відчував у собі незвичайну силу.

"Це я зробив! Я сам! Своїми власними руками! — хотілося мені гукнути.

Та ми з Мод немовби вміли читати думки одне в одного, бо коли ми збиралися підняти грот, вона сказала:

— Подумайте лишень, Гамфрі, ви все це зробили власними руками!

— Але ж було ще дві руки,— відказав я.— Двоє маленьких рученят,— тільки не кажіть мені, що й це вислів вашого батька!

Вона засміялася, похитала головою і стала розглядати свої руки.

— Ніколи вже вони не відмиються...