Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 2

Помалу відчуття цієї зміни проникло в нас; на світанку ми прокинулись і, схвильовані, вийшли на палубу.

В променях світанкової зорі море здіймало свої гладенькі блакитні хвилі. В кільватері, немов білий павичевий хвіст, пінились ніжні струмки, зблискуючи бульбашками. Небо було бліде, з жовтими плямами на східному обрії. Попереду лежала шоколадно-брунатна земля, оповита туманом, зі шляркою піни внизу. Це був Корфу.

Ми напружували зір, щоб розрізнити обриси гір, долини, шпилі, міжгір'я, пляжі, але бачили перед собою тільки силует острова. Нараз сонце піднялося над видноколом і небо стало емалево-синім, як око сойки. Безмежна морська гладінь спалахнула на мить і прибрала густого лілового кольору з зеленими відблисками. Туман розвіявся швидко, хвилястими смужками, і нам відкрився острів: гори його немовби спали під зім'ятою брунатною ковдрою, в брижах зеленіли оливкові гаї. Вздовж узбережжя, мов біласті ікла, вигнулись пляжі в оточенні сліпучо золотих, червоних, крейдяних скель.

Ми обійшли північний мис, гладкий стрімчак іржавого кольору з вимитими в ньому печерами. Темні хвилі несли туди піну від шіпіого кільватера, а біля самих отворів спрагло, з шипінням, крутилися серед скель. За мисом гори відступили, їх змінила ледь похила рівнина зі сріблястою зеленню олив; де-де здіймався до неба чорний кипарис. В мілких затоках вода лазурово ясніла, а з берега навіть крізь гуркіт моторів до нас долітав голосний, тріумфуючий дзвін цикад.

1. НЕСПОДІВАНИЙ ОСТРІВ

Ми проштовхались крізь гамір і метушню митниці й опинилися на осяяному сліпучим сонцем надбережжі. Довкола містечко по крутосхилах здіймалося вгору – безладно розкидані яруси барвистих хаток із зеленими віконницями, ніби розгорнуті крильця тисячі метеликів. Позаду неймовірною блакиттю сяяла затока, гладка, мов таріль.

Ларрі прошкував швидко, гордовито відкинувши голову і з виразом такої королівської пихи на обличчі, що його малий зріст не впадав в око. Він пантрував за носіями, що тягли скрині з книжками. За ним войовниче крокував міцно збитий коротун Леслі, а в,кінці процесії у хвилях мусліну й парфумів пливла Марго. Маму, схожу на тендітного, бентежного місіонера-бранця, нетерплячий Роджер силоміць потяг до найближчого ліхтарного стовпа. Вона стояла, дивлячись у простір, поки він давав розрядку своїм накипілим почуттям після тривалого сидіння під замком. Ларрі найняв дві напрочуд ветхі тарадайки, в одній розмістив багаж, а в другу заліз сам. І сердито прозирнувся навколо.

– Ну? – прорік він. – Чого ми чекаємо?

– Ми чекаємо маму, – пояснив Леслі. – Роджер знайшов ліхтар.

– О боже! –вигукнув Ларрі і, випроставшись, проревів: – Не баріться, мамо! Хутчій! Пес може потерпіти.

– Іди, синку, – слухняно відгукнулась мама, не рушивши з місця, бо Роджер ще не збирався полишати стовп.

– Цей клятий пес заважав нам цілу дорогу, – сказав Ларрі.

– Май терпіння, – обурилася Марго. – Собака не винна... Ти вже забув, як ми цілісіньку годину чекали тебе в Неаполі?

– У мене був розлад шлунку, – холодно зронив Ларрі.

– І в нього, може, теж розлад, – переможно заявила Марго. – Хоч шило, хоч шайка.

– Не шайка, а швайка, ти хотіла сказати.

– Хоч би що я хотіла, це одне й те саме.

У цю мить надійшла мама, злегка скуйовджена, і ми переключили нашу увагу на Роджера, якого треба було посадити в кеб. Роджер досі ніколи не їздив у таких чортопхайках і тому глипав на візок підозріливо. Врешті-решт довелося заштовхнути його силоміць, а потім під несамовитий гавкіт вмощуватися самим. Кінь з переляку рвонув уперед, а ми всі звалились у купу, придушивши Роджера, що лементував, аж захлинався.

Нічогенький початок, – ущипливо зауважив Ларрі. – Я то думав, що ми в'їдемо з шляхетним, величним виглядом, а ми... ми вступаємо в місто, наче трупа середньовічних акробатів.

– Не переймайся, синку, – заспокоювала його мати, поправляючи капелюшок. – Скоро вже готель.

Коли візок з брязкотом гуркотів до центру, ми, наструнчившись на волосяних сидіннях, силкувалися прибрати царственого вигляду, так потрібного Ларрі.

Роджер, затиснутий в міцних обіймах Леслі, перекинув голову через край візка і закотив очі, немов надійшла його остання хвилина. Ми проминули завулок, де на сонечку грілись чотири кудлаті дворняги. Роджер напружився і голосно, надсадно загавкав. Одразу збадьорившись, дворняги з пронизливим дзявканням рвонули за візком. Наші царствені пози було безнадійно порушено, оскільки двоє тримали тепер ошалілого Роджера, а решта, перегнувшись назад, відчайдушно махали журналами й книжками, відганяючи зграю переслідувачів. Це ще більше роздражнило їх, з кожним новим провулком собак дедалі більшало, і, коли ми котили головною вулицею міста, біля наших коліс крутилося двадцять чотири оскаженілих барбоси.

Чому ви нічого не зробите? – підвищив голос Ларрі. – Це ж просто сцена з "Хатини дядька Тома".

От і зроби що-небудь, замість базікати, – відрізав Леслі, все ще борюкаючись з Роджером.

Ларрі миттю скочив на ноги, вихопив батіг з рук здивованого візника і стьобнув по собачій зграї. Одначе промахнувся і вперіщив по потилиці Леслі.

– Що в біса ти виробляєш? – ревнув Леслі, обертаючи до нього розпашіле від люті обличчя.

– Я ненавмисне, – безтурботно пояснив Ларрі. – Давно не практикувався... не тримав батога в руках.

– Ну так обережніше, хай тобі грець! – гарячкував Леслі.

– Годі, годі, синку, він же ненароком, – сказала мама.

Ларрі ще раз стьобнув батогом по зграї і збив з мами капелюшок.

– Від тебе клопоту більше, ніж від собак, – дорікнула Марго.

– Обережніше, синку, – мовила мама, хапаючись за капелюшок. – Ти можеш поранити кого-небудь. Краще б ти облишив батіг.

У цю мить візник спинився перед під'їздом з вивіскою: "Швейцарський пансіонат". Собаки, відчувши, що нарешті вони зможуть помірятися силою з оцим зманіженим чорним псом, який розкошує в екіпажі, щільно оточили нас зусібіч. Двері готелю прочинились, появився старезний консьєрж з бакенбардами і став незворушно споглядати веремію на вулиці. Перетягти Роджера з візка в готель було нелегкою справою. Нести на руках важкого собаку і весь час його стримувати – для цього знадобилися зусилля всієї родини. Ларрі забув про свою величну позу і розважався тепер досхочу. З батогом у руках, пританцьовуючи на тротуарі, він пробивався крізь собачий заслін. Леслі, Марго, мама і я тягли Роджера, який щосили пручався й гарчав. Врешті-решт ми ввалились до вестибюля. З'явився господар готелю і витріщився на нас з острахом і цікавістю. Мама, в збитому набік капелюшку, міцно стискаючи в руці мою банку з гусеницями, чарівно усміхнулась йому, немовби наш приїзд був найбуденнішою подією в світі:

– Наше прізвище Даррелл. Сподіваюсь, для нас зарезервовано кімнати?

– Так, мадам, – відповів господар, бокуючи від Роджера. – На другому поверсі... чотири покої з балконом.

– Чудово! – засяяла мама. – Тоді ми відразу підемо нагору і трохи відпочинемо з дороги.

І з величною гідністю вона повела свою сім'ю вгору сходами.

Незабаром ми спустились униз і поснідали в просторій незатишній кімнаті, захаращеній порошними пальмами в шапликах та кривобокими скульптурами. Обслуговував нас консьєрж із бакенбардами, який, переодягнувшись у фрак і целулоїдну рипучу маніжку, зробився тепер метрдотелем. Частування, проте, було тривним і смачним, ми добре підкріпились. Коли подали каву, Ларрі, вдоволено зітхнувши, відкинувся на стільці.

– Пристойна їжа, – розщедрився він на похвалу. – Якої ви думки про це місце, мамо?

– Годують тут непогано, синку, – ухильно відповіла мама.

– А вони привітні хлопці, – вів далі Ларрі. – Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.

– Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу, – сказав Леслі.

– Паперу? – перепитала мама. – Нащо тобі папір?

– Для туалету... там його не було, – пояснив Леслі.

– Шшш! Не за столом, – прошепотіла мама.

– Ти, мабуть, погано дивився, – ясно й чітко промовила Марго. – Там його повен ящичок.

– Марго, серденько! – вжахнулась мама.

– В чім річ? Ти не помітила ящичка?

Ларрі хихикнув.

– Через деяке чудернацтво міської каналізації, – люб'язно пояснив він, – цей ящичок призначено... е... для відходів...

Марго зашарілась.

– Ти маєш на увазі... що це було... Боже мій! Я ж могла чимось заразитися!

Сестра розплакалась і вибігла з їдальні.

– Антисанітарія, – суворо сказала мама. – Це справді бридко. Помилились ви чи ні, в кожному разі тут можна підхопити черевний тиф.

– Ніхто не помилявся б, якби тут був порядок, – зауважив Леслі.

– Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.

Маму непокоїло ще й те, що "Швейцарський пансіонат" було розташовано поблизу цвинтаря. Ми сиділи на балкончику, а внизу, під нами, безперервно одна за одною тяглися жалобні процеси. Очевидно, мешканці Корфу до похоронів ставилися з особливою

повагою, і кожна нова процесія прагла затьмарити розкішшю попередню. Візки було прикрашено цілими ярдами багряного та чорного крепу, а на конях стільки попон і плюмажу, що вони ледве рухались. Я ніколи не бачив видовища яскравішого й барвистішого. Отак і годиться помирати, вирішив я, щоб були коні в попонах, гори квітів, юрба пристойно засмучених родичів. Перегнувшись через поруччя, я захоплено спостерігав, як пропливають внизу домовини.

Після кожної процесії, коли помалу згасали стогони й даленів цокіт копит, мамина тривога зростала.

– Нема сумніву, це епідемія, – вигукнула вона нарешті, ‘ нервово озираючи вулицю.

– Дурниці, мамо, заспокойтесь, – безтурботно зронив Ларрі.

– Але ж, синку, їх так багато... Це протиприродно.

– Нічого протиприродного в смерті немає, люди весь час помирають.

– Так, але вони не мруть як мухи, коли все гаразд.

– Може, вони їх призбирують, а тоді вже ховають всіх гамузом, – безсердечно припустив Леслі.

– Не плети казна-що, – сказала мама. – Я знаю, це все через каналізацію. Хіба можна бути здоровим, маючи такі вигоди?

– Боже мій! – глухо вимовила Марго. – Значить, я заразилась.

– Ні, ні, доню, найпевніше, це щось незаразне, – туманно висловилась мама.

– Не доберу, про яку епідемію йдеться, коли це щось незаразне, – логічно заперечив Леслі.

– Так чи інак, – підсумувала мама, не даючи втягнути себе в медичну суперечку, – слід усе з'ясувати.