Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 35

- Джеральд Даррелл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли двері з зітханням зачинились за ним, місіс Кралевська підбадьорливо всміхнулась мені.

Кажуть, – промовила вона, – що, коли людина зістарюється, як я, все в її тілі завмирає. Я в це не вірю. То хибна думка. Не в людині все завмирає, а життя для неї стишує хід. Розумієш мене? Все стає, сказати б, забарнішим, а коли рух уповільнюється, помітити можна значно більше. Стільки нового, цікавого! Те надзвичайне, що відбувається навкруги, про що раніше не думалось. Дивовижне відчуття!

Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

– От квіти, наприклад, – вказала вона на букети в кімнаті. – Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

– Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха попискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

– То-то ж бо! – зраділа вона. – Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність, – замолоду ми цього не помічаємо. Вони різняться одна від одної, достоту мов люди. Бачиш отам троянду у вазочці?

У кутку на столику в срібній вазочці пишалась оксамитова троянда, такого насиченого червоного кольору, що видавалася майже чорного. Невимовної краси квітка, з пелюстками досконалої форми і з ніжним пушком на них, таким, як на крильцях юного метелика.

– Правда ж, гарна? – мовила місіс Кралевська. –Справжня красуня, чи не так? Вона стоїть у мене два тижні. Важко повірити? А попервах це був миршавий пуп'янок. Хирлявий, чахлий, не знати було, чи й виживе. Хтось необачно засунув його в букет разом з айстрами. А це смертельно, просто смертельно! Ти не уявляєш, які жорстокі всі складноцвіті – айстри, стокротки тощо. Це грубі, приземлені квіти, і не годилося тулити до них таку аристократку, як троянда. Коли її принесли сюди, вона була геть зів'яла, непомітна між айстрами. На щастя, я почула їхні голоси, доки дрімала тут. Завели розмову жовті айстри, вони завше войовничі. Я не знаю, про що вони балакали, але звучало це страхітливо. Спершу я не втямила, до кого вони звертаються; думала, просто сваряться. Я підвелася з ліжка і побачила цю бідолашну троянду в брутальному оточенні, виснажену, змучену. Зразу ж витягла її, поставила окремо, додавши у воду півтаблетки аспірину. Аспірин відживлює троянди. Срібні монетки – для хризантем, аспірин – для троянд, бренді – для пахучого горошку, цитриновий сік – для м'ясистих квітів на зразок бегонії. Отож, коли її було врятовано від айстр і підживлено, троянда воскресла і аж засвітилася вдячністю. Тепер вона намагається зберегти свою красу якомога довше, щоб зробити мені приємність.

Пані Кралевська закохано подивилась на красуню, яка сяяла в срібній вазі.

– Так, я чимало дізналась про квіти. Вони точнісінько як люди. Якщо їх збирається разом забагато, вони починають дратувати одне одного і в'януть. Змішай кілька видів і сам побачиш, які спалахнуть між ними чвари. Звичайно, важливу роль відіграє вода. Знаєш, дехто думає, що воду слід міняти щодня. Безглуздя! Квіти від цього швидко гинуть. Я міняю воду раз на тиждень, кладу в неї жменьку землі, і квіти буяють.

Відчинились двері, в кімнату з променистою усмішкою увійшов Кралевський.

– Вони вилупились! – сповістив він. – Усі четверо. Це така радість! Я непокоївся, бо це її перший виводок.

– Чудово, любий! Я теж дуже рада, – заясніла місіс Кралевська. – Ну, а ми з Джеррі досить змістовно побесідували. Принаймні для мене це було цікаво.

Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

– Неодмінно приходь до мене ще, – запросила місіс Кралевська. – Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з'юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні, – ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту – одухотворених квітів.

15. ЦИКЛАМЕНОВІ ГАЇ

Неподалік нашої садиби височів укритий травою й вересом конічний пагорб з трьома оливковими гаями нагорі, відмежованими один від одного миртовими заростями. Я назвав ці гайочки Цикламеновими, бо навесні земля під оливами яскравіла малиновим цвітом цикламенів, що буяли тут небачено пишно. Пістряві круглі цибулинки сиділи в землі, ніби устриці, і кожна вистромлювала назовні жменьку темно-зеленого листя з білими прожилками та фонтанчик прегарних квітів з рожевими пелюстками-сніжинками.

Пополудні в Цикламенових гаях, у затінку олив, було дуже приємно. З пагорба відкривався широкий краєвид на долину, на мозаїку ланів, виноградників, цитринових садів. Ген-ген удалині мріло море, іскрометне, мерехтливе, з м'якими млосними хвильками. На верхів'ї пагорба завжди віяв легкий вітерець, навіть коли в долині стояла душна спекота. Тут, нагорі, теплокрилий легіт шелестів листям олив, а пониклі квітки цикламенів без упину земно вклонялися одна одній.

Це було ідеальне місце для перепочинку після виснажливого полювання ящірок, коли голова розколюється від спеки, одяг просякнутий потом, а три собаки, висолопивши рожеві язики, чмихають, мов маленькі, допотопні паровики. Якось, відпочиваючи тут саме після такого полювання, я придбав собі двох нових пернатих друзів і мимохіть розкрутив цілу низку подій, які зачепили мого брата Ларрі та містера Кралевського.

Собаки простяглися на килимі з цикламенів, вони лежали долічерева на прохолодному грунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, озирав поля й намагався розпізнати в рухомих барвистих цятках моїх друзів селян.

Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з'явилася сорока, схожа на швидкокрилий чорно-білий мальтійський хрест. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене, сорока тричі прокричала хрипким, приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину олив. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гучніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки пташка перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградника на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, звідки допіру лунали дивні звуки.

Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м'яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. Досягнувши висоти гнізда, я подивився вниз, і в мене заскімлило під серцем, бо задерті догори собачі морди звідси видавалися зовсім крихітними, не більшими за квітки фіалки. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці.

Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Шпичаки стирчали також на стінках гнізда і на мудровано сплетеній маківці. Таке гніздо мало відстрашити навіть найзавзятішого орнітолога.

Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м'яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов'ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб з жовтими складками в кутиках, лиса голова та підсліпуваті каламутні очка, які надавали йому вигляду п'яниці або, радше, розумово недорозвиненого. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона хватькома, абияк пришпилена до м'яса чорними росточками пір'я. Між худими ногами стирчав великий мішкуватий живіт, крізь тонку шкіру якого просвічували нутрощі. Пташа сиділо на моїй долоні, випнувши живіт, немов наповнену водою кулю, і безпорадно сопіло.

Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалось мені цілком справедливим, ну справді ж бо. які могли

бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз, де нетерпеливились собаки.

Коли я показав цуценятам нові здобутки для мого звірин ця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Роджеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали.

Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував по-своєму.

– Ой, які гарнюсінькі! – замилувалась Марго.

– Чим ти їх годуватимеш? – запитала мама.

– Які потвори! – сказав Леслі.

– Знову нові звірі? – обурився Ларрі.

– Боже мій, мастер Джеррі, – бридливо скривився Спіро.