Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 37

Сам я не подужаю збудувати велику клітку. А розраховувати на допомогу близьких не варто. І я вирішив залучити до будівельних робіт мого вчителя Кралевського. Він міг би приїхати до нас на один день, і після того, як ми змайструємо клітку, у нього буде можливість повчити мене прийомів вільної боротьби. Я вже давно чекав сприятливої нагоди для таких уроків, і нинішня видавалась мені ідеальною. Вміння боротись було одним з численних прихованих достоїнств Кралевського.

Тепер я знав, що в житті Кралевського, окрім любові до матері й птахів, було ще одне палке захоплення, а саме: цілком вигаданий, уявний світ, створений його фантазією; світ, де повсякчас відбуваються дивовижні, неймовірні пригоди. Головними дійовими особами там завше виступали двоє – він сам (герой) і неодмінно репрезентантка протилежної статі, яку він називав узагальнено – Леді. Відчувши, що я вірю всім його фантастичним історіям, Кралевський дедалі сміливішав і день по дню все ширше розкривав переді мною двері свого заповітного раю.

Все розпочалось якось уранці під час перерви між уроками, коли ми пили каву з печивом. Зайшлося про собак, і я зізнався в потаємному нестримному бажанні мати бульдога. Ці створіння до нестями чарували мене своєю потворністю.

Клянусь Юпітером, так! Бульдоги! – загорівся Кралевський. – Чудові звірі, вірні й хоробрі, чого, на жаль, не скажеш про бультер'єрів.

Він сьорбнув кави і кинув на мене сором'язливий погляд. Здогадавшись, що мені слід задати навідне питання, я поцікавився, чому він вважає бультер'єрів ненадійними.

Підступні! – Кралевський витер губи. – Вельми підступні.

Він відкинувся на спинку стільця, заплющив очі й молитовно склав руки.

Пригадую, якось (багато років тому, коли я жив в Англії)

мені вдалося врятувати одну Леді, коли на неї накинувся такий от монстр.

Він розплющив очі й насторожено глянув на мене. Побачивши, що я слухаю дуже уважно, Кралевський знову заплющив їх і повів далі:

Яснів чудовий весняний ранок, я неквапом прогулювався Гайдпарком. О тій ранній порі в парку було зовсім безлюдно й тихо, лунав тільки пташиний спів. Я пройшов уже чималенько, коли раптом почув різке, злостиве гавкання.

Голос його перейшов у тремтячий шепіт. Все ще не розплющуючи очей, він схилив голову набік, мовби дослухаючись. Це було так достовірно, що я теж уявив себе в парку, серед нарцисів, і почув люте собаче гавкання.

Спершу я не надав цьому значення, думав, мабуть, чийсь собака ганяється за білками. Аж ось до мене долинули крики: "Пробі!"

Кралевський заціпенів на стільці, насупився, ніздрі його задрижали.

Я рвонув туди крізь хащі і побачив моторошну сцену.

Він замовк, провів рукою по чолу. Здавалось, навіть зараз йому нестерпно важко пригадувати подробиці інциденту.

Там, притулившись спиною до дерева, стояла Леді. Спідниця її була пошматована, ноги покусані до крові. Вона шезлонгом відбивалась од знавіснілого бультер'єра. Озвірілий пес з піною біля рота наскакував на неї, люто гарчав, і я бачив, що Леді от-от зомліє. Не можна було гаяти ні секунди.

Міцно заплющивши очі, щоб чіткіше уявити собі примарну картину, Кралевський випростався на стільці й надав своєму обличчю зухвалого, молодецького виразу – виразу сміливця, що заповзявся рятувати Леді від бультер'єра.

Я підняв свій ціпок і кинувся вперед, гучними вигуками підбадьорюючи Леді. Цербер негайно визвірився на мене, але я так бебехнув його по голові, що важкий ціпок переломився навпіл. Він, звісно, отетерів, проте швидко оговтався. Я стояв перед ним беззахисний, а звір зібрав останні сили, роззявив пащу й стрибнув мені прямо на горло.

На чолі Кралевського зарясніли краплини поту. Він зробив паузу, витяг носовик і приклав до лоба. Мені страшенно кортіло дізнатись, що ж було далі. Кралевський знову з'єднав кінчики пальців і провадив:

Я вчинив єдино можливе в даній ситуації. У мене був один шанс із тисячі, і я ним скористався. Коли звір стрибнув мені в обличчя, я встромив руку йому в пащеку, схопив за язик і чимдуж скрутив його. Зуби вп'ялися мені в кисть, зацебеніла кров, але я тримався з усіх сил, знаючи, що на карту поставлено моє життя. Собацюра метався туди-сюди, як мені здалося, цілу вічність. Сили мої танули, – ще мить, і кінець. Коли раптом звірюка різко смикнулась і вся обм'якла. Я вийшов переможцем. Собаку задушив її власний язик.

Я зітхав, зачарований. Дивовижна історія! І цілком вірогідна. Та навіть якщо це вигадка, все одно такі історії повинні траплятися на білому світі. Певно, досі Кралевському не випадало змагатися з бультер'єром в реальному житті, що ж, він зробив це в уяві. Я щиро співчував йому. Сказав, що лише справжньому сміливцеві під силу отак знешкодити собаку. Кралевський розплющив очі і, побачивши мій непідробний захват, зашарівся од задоволення. Зніяковіло всміхаючись, він заперечив:

– Ні, ні. Тут справа не в сміливості. Сам розумієш, Леді спіткало лихо, і в джентльмена просто не було іншого виходу. Він доконче мусив якось зарадити біді. Клянусь Юпітером!

Знайшовши в мені чуйного і вдячного слухача, Кралевський чимдалі розвивав свій талант оповідача. Він щедро постачав мені все нові й нові історії, одну моторошнішу іншої. Невдовзі я зметикував, що коли делікатно наштовхнути його на яку-небудь думку, то назавтра неодмінно з'явиться принагідне оповідання, зіткане за цей час його буйною фантазією.

Затамувавши дихання, я слухав, як він і Леді – єдині, хто врятувався після корабельної аварії – добувались до Мурманська ("На мене там чекали термінові справи"). Протягом двох тижнів удвох вони дрейфували на айсберзі, одежа їхня заледеніла, зрідка вони з'їдали сиру рибину або чайку, аж доки не надійшов порятунок. Судно, що підібрало їх, могло спокійно пройти мимо, якби не кмітливість Кралевського: він послугувався хутряною шубкою Леді, щоб запалити сигнальний вогонь.

Мене приголомшило оповідання про те, як його захопили в полон розбійники в далекій Сірійській пустелі ("супроводжував Леді до гробниць"). Коли ці бузувіри нахвалялися викрасти його прекрасну супутницю, щоб справити за неї відкупного, він запропонував себе замість неї. Але бандити, очевидно, визнали Леді вартнішим заложником і відмовились. Кралевський ненавидів кровопролиття, але що міг вдіяти джентльмен за подібних обставин? Він убив всіх шістьох ножем, схованим в чоботі.

Під час першої світової війни Кралевський був, зрозуміло, агентом секретної служби. Його (з приклеєною бородою) закинули у ворожий тил, де він мав сконтактуватися з другим англійським шпигуном і роздобути деякі плани. Я не дуже здивувався, коли тим другим розвідником виявилась Леді. Їхня втеча (з секретними планами) від озброєних до зубів переслідувачів продемонструвала надприродну винахідливість Кралевського. Хто ще, крім нього, ризикнув би пробратися в арсенал, зарядити всі гвинтівки холостими патронами, а потім, коли загриміли постріли, прикинутись мертвим?

Я так звик до неймовірних авантюрних оповідань Кралевського, що залюбки вірив кожному його слову. Саме це й спричинилося до нещастя. Одного разу він розповів мені, як ще замолоду, прогулюючись увечері по паризьких бульварах, він натрапив на дебелого мерзотника, що чіплявся до Леді. Кралевський, чия совість джентльмена не могла миритися з неподобством, з ходу вперіщив нахабу ціпком по голові. Здоровило виявився чемпіоном Франції з вільної боротьби і негайно зажадав сатисфакції. Він запропонував помірятись силами на майданчику для боротьби. Кралевський погодився. Призначили день поєдинку, і Кралевський приступив до тренувань ("овочева дієта, інтенсивні вправи"). До дня двобою він набрав чудової форми.

Суперник Кралевського, який і зростом, і рівнем розумового розвитку нагадував неандертальця, не чекав такої сильної конкуренції. Вони боролися цілу годину, проте безрезультатно. Аж ось Кралевський згадав невідпорний прийом, якого його навчив один японський приятель. І от вже його дебелий суперник – беркиць! – і гепнувся за межі майданчика. Три місяці невдатний чемпіон пролежав у лікарні з тяжкими травмами. Як справедливо зауважив Кралевський, це було заслужене покарання негідникові за те, що він посмів підняти руку на Леді.

Захоплений розповіддю, я спитав, чи не міг би він навчити мене елементарної техніки боротьби. Для мене це було надзвичайно корисно – ану ж коли-небудь я стріну Леді в скруті? Кралевський не виказав з цього приводу анінайменшого ентузіазму. Можливо, з часом, коли в нас буде більше місця, він і покаже мені деякі прийоми. Мій учитель забув про цей випадок, але я ні, і в той день, коли ми мали змайструвати клітку для Сорок, я вирішив нагадати йому про обіцянку. Дочекавшись за чаєм слушного моменту, серед загальної тиші я завів розмову про його знаменитий двобій з чемпіоном Франції. Кралевському це зовсім не сподобалось. Він зблід як крейда і спробував перебити мене.

– Привселюдно такими речами не вихваляються, – хрипко пробубонів він.

Я охоче згодився пощадити скромність мого вчителя з умовою, що він дасть мені урок боротьби. Нехай продемонструє принаймні найпростіші прийоми.

– Гаразд, – сказав Кралевський, облизуючи пересохлі губи. – Я можу показати тобі декілька елементарних захватів. Але, сам розумієш, стати вправним борцем не так просто, для цього потрібен час.

Я невимовно зрадів і поцікавився, де ми будемо боротись: на веранді, у всіх на виду, чи, може, на самоті у вітальні? Кралевський віддав перевагу вітальні. Дуже важливо, сказав він, щоб нас не відволікали. Отож ми пішли до вітальні, розсунули меблі, і Кралевський знехотя скинув піджак. Він розтлумачив мені, що основоположний принцип боротьби – вибити суперника з рівноваги. Для цього треба міцно обхопити його за талію і рвучко смикнути вбік. Він показав, як це робиться, схопив мене і нерішуче кинув на диван.

– Отаким чином! Утямив?

Я відповів, що нібито втямив.

Ну й чудово! – сказав Кралевський. – А тепер ти повали мене.

Я вирішив бути гідним свого тренера і перекинути його як найзавзятіше. Розігнавшись чимдуж, я обхопив Кралевського, чіпко затиснув його, щоб він не вирвався, і спритним маневром жбурнув на стілець. На жаль, жбурнув я його не досить енергійно. До стільця він не долетів, а хрьопнувся на підлогу з таким несамовитим воланням, що в кімнату збіглась уся моя рідня.