Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 32

Джеронімо, котрий не чекав такого відкоша, одсахнувся назад дюймів на три і знову вп'явся очима в комаху. Та не лишилась в боргу і свердлила його поглядом, повним презирства.

Джеронімо вочевидь був трохи спантеличений таким розвитком подій, бо він давно звик до того, що богомоли, забачивши його, хутенько зриваються з місця й тікають у протилежний куток кімнати, а тут ця нахаба стоїть перед ним у бойовій готовності, хитається на довгих ногах, і її розгорнуті крила м'яко шурхотять. Але відступати було нікуди, тож, набравшись сміливості, Джеронімо стрибнув прямо на неї.

Сесілі захиталась від сильного удару, а гекон уп'явся щелепами в її тулуб. Тоді вона вчепилась гострими передніми ногами йому в задню лапу, і вони зигзагами помчали по стелі, по стіні, силкуючись здолати одне одного. Потім – невеличка пауза, коли супротивники перепочивали й готувались до другого раунду, не ослаблюючи цупких обіймів.

Я вагався, чи слід мені встрявати. Шкода буде, якщо хтось із них загине, але водночас двобій так захопив мене, що розбороняти їх мені зовсім не хотілось. Поки я думав-гадав, вони знову завелися.

З якихось міркувань Сесілі вперто намагалася стягнути Джеронімо зі стіни на підлогу, а він з не меншою рішучістю тягнув її до. стелі. Певний час боротьба точилась з перемінним успіхом. І тут, Сесілі зробила фатальну помилку: скориставшись черговою паузою, вона рвонула вгору так стрімко, наче збиралася пролетіти через кімнату, тримаючи в пазурах Джеронімо, мов орел ягня. Тільки вона не врахувала його ваги. Несподіваний ривок заскочив гекона зненацька, присоски на його пальцях одірвались од стелі, але для комахи, зрозуміло, такий тягар виявився не під силу. Сплутаний клубок з ніг та крил беркицьнувся на ліжко.

Приголомшені падінням супротивники мимоволі розціпили обійми і сиділи тепер на ковдрі, спопеляючи одне одного очима. Тільки-но я зібрався втрутитись і оголосити нічию, як дуелянти знову кинулися в бійку. Цього разу Джеронімо повівся мудріше й затиснув у пащі гостру передню ногу богомолихи. Комаха відомстила геконові, обвивши його шию другою ногою. Боротись на ковдрі було незручно – пальці й кігті суперників раз у раз застрягали у ворсі, сковуючи рухи.

Обоє тепер мали вкрай пошарпаний вигляд: у Сесілі відірване крило, одна нога скалічена, у Джеронімо роздряпані до крові вся спина і шия. Мені до такої міри кортіло побачити, хто ж з них вийде переможцем, що я вирішив їх не розбороняти. Коли вони опинились біля моєї подушки, я виліз із ліжка, зовсім не бажаючи відчути гострі кігтики Сесілі в себе на грудях.

Богомолиха була вже геть знесилена, але в ту мить, коли її ноги торкнулись гладенького простирадла, у неї немовби відкрилося друге дихання. Жаль тільки, що свої відроджені сили вона спрямувала на хибну ціль. Сесілі вчепилась у хвіст Джеронімо. Можливо, вона хотіла підняти гекона в повітря і таким чином паралізувати його дії – хтозна. Не так сталося, як гадалося. Джеронімо, відчувши кігтики комахи в себе на хвості, в ту ж секунду скинув його. При цьому він так різко шарпнувся, що голова в нього судорожно затіпалась, а в роті лишилась вирвана нога Сесілі.

І от вони сидять віч-на-віч: Сесілі затиснула пазурцями тріпотливий хвіст Джеронімо, а в роті у безхвостого, скривавленого гекона смикається ліва передня нога Сесілі. Богомолиха все ще могла б виграти битву, але її надто захопив дрижачий хвіст, який вона вважала істотною частиною ворога і нізащо не хотіла з ним розлучатись. А Джеронімо тим часом виплюнув ногу й кинувся в атаку. Легкий хрускіт, і голова та верхня частина тулуба Сесілі зникають в його пащі.

Двобій, власне, скінчився; тепер Джеронімо лишалося просто дочекатись смерті Сесілі. Ноги її дрижали, розгорнуті віялом зелені крила тріпотіли й шерхотали, здуте черевце пульсувало, і від цих передсмертних конвульсій обоє раптом упали і десь щезли в складках зім'ятої постелі. Деякий час я їх зовсім не бачив. До мене долинало тільки слабе хрускотіння крилець, та незабаром і воно згасло. Запала тиша, а за хвилину з-під простирадла вистромилась роздряпана, скривавлена голівка, золотисті очка кинули на мене тріумфуючий погляд, і змучений Джеронімо виповз назовні. На плечі в нього шкіру було здерто, і велика червона рана кровоточила, вся спина також рясніла краплинами крові, а заюшений цурпалок хвоста лишив на простирадлі багряну пляму. Гекон був побитий, скалічений, знесилений, але він переміг.

Ковтаючи повітря, Джеронімо сидів на ліжку, дозволивши мені обтерти йому спину намотаною на сірник ватою. Потім він одержав від мене в нагороду п'ять тлустих мух і з'їв їх залюбки. Підкріпившись, гекон звільна перекочував на стінку, добрався до підвіконня, переліз через нього і спустився до себе додому, – під камінь на клумбі з циніями. Мабуть, він подумав, що після такої шаленої бійки не завадить вночі добре відпочити. А назавтра надвечір Джеронімо знову сидів у своєму кутку, самовпевнений, як завжди, безтурботно метляв цурпалком хвоста і споглядав святковий танок комах, що злетілись на світло лампи.

Якось увечері, тижнів через два після великої битви, Джеронімо, на мій подив, з'явився на підвіконні не сам, а в товаристві другого гекона. Новий гість був зовсім крихітний, чи не вдвічі менший проти Джеронімо, перламутрово-рожевого кольору і з величезними блискучими очима. Джеронімо заступив на свій звичайний пост у кутку, а новачок обрав собі місце в центрі стелі. Обидва розпочали полювання на комах з граничною зібраністю, не звертаючи аніякісінької уваги один на одного. Спершу я був прийняв елегантного новачка за наречену Джеронімо, проте слідство на клумбі з циніями встановило, що він і досі веде парубоцьке життя. Новий гекон, очевидячки, спав деінде і з'являвся лише надвечір, видряпуючись слідом за Джеронімо по стіні будинку в мою спальню.

Знаючи забіякувату вдачу Джеронімо, я не міг збагнути, як це він витримує присутність нового компаньйона. Мені хотілось думати, що це син або дочка Джеронімо, однак я добре знав, що в геконів сім'ї не буває, вони відкладають яєчка і кидають малят (коли ті виведуться) напризволяще. Я все ще роздумував, яке б ім'я дати новому мешканцю моєї спальні, коли його несподівано спіткала лиха доля.

Ліворуч од нашої садиби, ніби зелена чаша, розкинулась широка долина з хащами кострубатих олив. Її оточували кам'янисті кручі футів двадцять заввишки, коло підніжжя яких густо розрослися мирти. Для мене це були щедрі мисливські угіддя, там водилось без ліку різноманітної звірини. Якось, полюючи в тих місцях, я натрапив на грубий, спорохнявілий стовбур оливи, що лежав під миртовими кущами. Сподіваючись знайти під ним що-небудь варте уваги, я героїчним зусиллям відкотив його вбік. В сирій западинці сиділо двійко живих створінь. Я аж рота розкрив, – ну й чудасія!

На вигляд це були звичайні жаби, але таких величезних я ще ніколи не бачив, – кожна завбільшки з тарілку. Сірувато зелені, рясно вкриті бородавками та якимись білими лискучими плямами. Обидві глипали на мене, ніби гладкі, коростяві Будди, і з винуватим виразом ковтали повітря, як-от жаби. Вони сиділи в мене на долонях, схожі на опущені надувні кулі, блимали гарними, з золотої філіграні очима і вмощувались зручніше на моїх пальцях. Жаби дивились на мене довірливо, їхні широкі, товстогубі роти розпливалися в сором'язливій збентеженій усмішці. Я був зачарований несподіваною знахідкою, радість розпирала мені груди, так що я мусив чимскоріш розділити її з кимось. І я рвонув додому хвалитись новими трофеями, тримаючи в кожній руці по жабі.

Коли я влетів у дім, мама й Спіро перевіряли в коморі запаси харчів. Здійнявши руки над головою, я показав їм обох чудових амфібій. Спіро стояв зовсім близько від мене, тож, обернувшись, він зіткнувся віч-на-віч з жабами. Обличчя у нього витяглось, очі полізли на лоба, а шкіра набула зеленавого відтінку. Він сам став разюче схожий на ропуху. Затиснувши рота носовиком, Спіро непевною ходою вийшов на веранду.

– Хіба можна показувати Спіро такі речі, синку? – дорікнула мені мама. – Ти ж знаєш, у нього слабкий шлунок.

Я знав, що у Спіро слабкий шлунок, але ніяк не думав, що споглядання цих чарівливих створінь так недобре вплине на нього.

– Але що в них поганого? – спантеличено запитав я.

– З ними все в порядку, любий. Вони чарівні, – відповіла мама, підозріливо роздивляючись жаб. – Просто вони нікому не до вподоби.

Спіро пришкандибав до комори блідий, витираючи носовиком піт на чолі. Я швиденько сховав жаб у себе за спиною.

На мій превеликий жаль, решта домашніх реагували на жаб приблизно так само, як і Спіро. Переконавшись, що мені не пощастить ні в кого викресати бодай іскру захоплення, я зажурено відніс бідолашну пару до себе і всадовив під ліжком.

Увечері, коли засвітили лампи, я випустив жаб на прогулянку по кімнаті і з приємністю заходився збирати для них комах, що літали навкруг лампи. Жаби незграбно човгали взад-вперед, ковтаючи мої підношення. Їхні широкі роти закривались з легким цоканням, а липкі язики проштовхували мошок всередину. Аж гульк – в кімнату залетів надзвичайно великий збуджений

метелик. Для жаб це був вишуканий делікатес, і я безжалісно погнався за ним. А він примостився на стелі, поблизу нового приятеля Джеронімо, де я не міг його дістати. Гекон розсудливо вдав, що не помічає сусіда, оскільки метелик був чи не вдвічі більший за нього. Добуваючи жабам вечерю, я шпурнув у метелика журналом, що було дуже нерозумно з мого боку. Влучив я не в метелика, а в гекона, котрий саме слідкував за наближенням золотоочки. Журнал відлетів у куток, а безталанний гекон гепнувся зі стелі на килим, прямо перед однією з товстух.

Перш ніж гекон встиг отямитись (і я разом з ним!), жаба з лагідним виразом на обличчі стрибнула вперед. Паща її широко розчахнулась, з неї на мить вистромився і знову сховавсь язик, забираючи з собою гекона. Жаб'ячий рот закрився, і морда набула попереднього виразу соромливої доброти.

Джеронімо, що висів у кутку стелі вниз головою, здавалось, аніскільки не зажурився трагічною долею свого товариша, але мене цей інцидент страшенно пригнітив. Адже в цьому була моя провина. Я квапливо схопив обох жаб і закрив у коробці, побоюючись, що Джеронімо також може стати жертвою їхньої жорстокості.

Ці гігантські земноводні цікавили мене з багатьох причин.