Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 39

Насамперед у неї виявилася слабка задня нога, і о будь-якій годині дня й ночі вона могла, без жодних видимих причин, вивихнутись у стегенному суглобі. Додо, не бувши стоїком, зустрічала цю катастрофу такими пронизливими зойками, що слухати це несамовите крещендо було просто нестерпно. Проте, дивна річ, нога ніколи не турбувала Додо, коли вона вирушала на прогулянку або зі слонячою грацією стрибала по веранді за м'ячем! А от вечорами, коли всі ми, зібравшись разом, спокійно поринали в читання, писання або плетіння, нога Додо неодмінно вискакувала з суглоба.

Собака падала тоді на спину й верещала так, що всі, кинувши свої справи, зривалися з місця й бігли масувати їй ногу. Коли нарешті ми вправляли вивихнуте стегно, Додо, накричавшись до цілковитої знемоги, засинала мирним, глибоким сном, а ми після нервового стресу до кінця вечора так і не могли більше зосередитись ні на чому.

Як незабаром з'ясувалось, інтелект у Додо був надзвичайно обмежений. Її черепна коробка могла вмістити одночасно тільки одну якусь думку, зате вже вибити її звідти – шкода й праці. Додо чіплялась за неї з похмурою впертістю. Невдовзі по прибутті в наш дім вона вирішила, що мама належить виключно їй одній, хоча попервах не виявляла своїх власницьких настроїв занадто активно. Але ось одного разу мама поїхала до міста в магазин, а Додо з собою не взяла. Собака уявила, що вона більше ніколи не побачить маму, і впала у відчай. З тужливим скиглінням Додо шкандибала навкруг будинку і часом вдавалася в такий розпач, що її нога одразу вискакувала з суглоба.

Маминому поверненню вона зраділа невимовно, однак поклала собі, що з цього моменту й надалі постійно триматиме маму на оці, інакше та втече знову. Додо приліпилась до мами, мов банний лист, і не відставала од неї більше, ніж на два фути. Коли мама сідала, Додо прилягала біля її ніг. Якщо мама вставала, щоб узяти книжку або сигарету, Додо супроводжувала її через кімнату, а потім вони разом вертали на попереднє місце. Собака зітхала з полегшенням, кожного разу думаючи, що їй вдалося запобігти маминій втечі.

На перших порах Роджер, В'юн та Нехлюй трактували Додо з поблажливим презирством. Пуття з неї мало, вона затовста, і в неї занизька посадка, щоб ходити на далекі прогулянки. А якщо вони хотіли погратися з нею, у Додо з'являлась манія переслідування і вона, виючи, тікала до будинку й шукала там захисту. Загалом вони вважали її нудним і непотрібним додатком до свого собачого сімейства, поки не відкрили, що до неї можна позалицятись. Сама Додо виявляла дівочу цнотливість у відношенні до романтичних сторін життя, і це виглядало зворушливо. Здавалось, собаку не лише спантеличувала, але й страшенно лякала така несподівана популярність, коли її роєм обсідали кавалери і мамі доводилось відганяти їх важкою палицею.

Саме через свою вікторіанську наївність Додо стала легкою жертвою Нехлюя, спокусившись його невідпорними рудими бровами.

На здивування всім (зокрема й Додо) від цього альянсу народилось щеня, дивна нявкуча бульбашка з фігурою матері і чудовою брунатно-білою мастю батька. Зробитись так неждано-негадано матір'ю було для Додо затяжким випробуванням, нерви її геть розхиталися. Вона потерпала від того, що не могла водночас сидіти зі своїм щеням і скрізь супроводжувати маму. А ми спершу навіть не здогадувались про цю її душевну гризоту. Кінець кінцем Додо знайшла компромісне рішення: ходила за мамою по всіх усюдах і тягала в зубах щеня. Вона провела так цілий ранок, і аж тоді ми докумекали, що відбувається.

Додо тримала нещасне цуценя за голову, і воно теліпалось на всі боки, коли вона чалапкала за мамою по п'ятах. Ні лайка, ні вмовляння не впливали на неї, і зрештою мама змушена була засісти в спальні разом з Додо та її малям, а ми носили їм туди їжу на таці.

Але навіть це не врятувало становище. Варто було мамі лише ворухнутись на стільці, як Додо, завжди чуйно-насторожена, хапала щеня і втуплювалась у маму переляканими очима, ладна на випадок чого кинутись за нею.

– Якщо так піде й далі, цуценя перетвориться на жирафу, – зауважив Леслі.

– Я знаю, мені дуже шкода біднятка, – сказала мама, – але чим я можу зарадити? Вона хапає його, навіть коли я запалюю сигарету.

– Найпростіший вихід – втопити його, – заявив Ларрі. – З нього виросте страхітливе чудовисько. Подивіться лишень на його батьків.

– Ні, втопити його я не дам! – розсердилась мама.

– Не будь таким противним, – сказала Марго. – Нещасне біднятко.

– Я вважаю подібну ситуацію сміховинною й безглуздою – дозволити собаці припнути себе до стільця.

– Це моя собака, і якщо я хочу тут сидіти, то й сидітиму, ані руш, – твердо відкарбувала мама.

– Але як довго? Це може тягнутись місяцями.

– Я що-небудь придумаю, – з гідністю відповіла мама.

Вихід знайшовся дуже скоро. Мама найняла наймолодшу дочку нашої служниці, і та почала носити щенятко Додо. Це, здається, цілком влаштувало Додо, тож мама знову здобула свободу пересування. Вона чимчикувала з кімнати в кімнату, що той східний падишах: назирці за нею Додо, а в кінці процесії – юна Софія, яка, висунувши язика і скосивши очі від напруження, несла велику подушку, де лежав чудернацький нащадок Додо. Якщо мама затримувалась на одному місці, Софія шанобливо опускала долі подушку і Додо, глибоко зітхаючи, сідала поруч свого маляти. Коли ж мама збиралася перейти деінде, Додо сповзала з подушки, стріпувалась і займала своє звичне місце в кавалькаді, а Софія урочисто, немов корону на подушці, підіймала цуценя. Мама крізь окуляри оглядала вельможний почет, схвально хитала головою, і вони рушали далі.

Щовечора мама виводила собак на прогулянку. Всі ми безмежно потішались, спостерігаючи, як їхня колона суне вниз крутосхилом. Роджер, як старший, очолював процесію, слідом за ним ішли В'юн та Нехлюй, потім виступала мама, схожа на гриб у своїм широченнім солом'янім капелюсі. В руці вона несла садівницьку лопатку, щоб по дорозі викопувати цікаві дикі рослини. За нею, висолопивши язика, шкандибала витрішкувата Додо, і, нарешті, в ар'єргарді урочисто крокувала Софія з аристократичним цуценям на подушці. "Мамин цирк", називав це Ларрі і, висунувшись з вікна, кричав навздогін:

– Агов, леді! Коли ваш цирк вертатиме назад, га?

Він купив пляшку лосьйону для зміцнення волосся, щоб мама могла, як він розтлумачив нам, провадити експерименти на Софії і перетворити її на бородату жінку.

– Це згодиться для вашого шоу, леді, – запевняв він її хрипким голосом. – Перша кляса, люкс, тямите? Бородата жінка – то окраса циркової вистави.

Мама, ігноруючи кпини, продовжувала водити свій дивовижний караван в оливкові гаї, вирушаючи туди о п'ятій годині щовечора.

На півночі острова Корфу є велике озеро з гарною, дзвінкою назвою Антініотісса, одне з наших улюблених місць. Це довгасте мілке водоймище, облямоване густою гривою очерету й комишів, з милю завдовжки, відмежовується з одного боку від моря широкою розлогою дюною з чудового білого піску. Теодор завжди брав участь в наших поїздках на озеро, і ми з ним могли погамувати там нашу дослідницьку жагу в ставках, приозерних канавах і заболочених ямах. Леслі постійно возив із собою цілий арсенал зброї, бо в густих очеретах аж кишіло дичиною, а Ларрі ніколи не забував прихопити великий остень і годинами простоював у ручаї, що з'єднував озеро з морем, намагаючись проштрикнути крупну рибу, яка запливала туди. Мама навантажувалась кошиками з харчами, порожніми кошиками під рослини, а також різноманітним садовим інвентарем для викопування своїх ботанічних знахідок. Мабуть, найпростіша екіпіровка була у Марго: купальний костюм, великий рушник і крем для засмаги. Наші поїздки на озеро Антініотісса з усім цим спорядженням набували характеру прямо-таки наукових експедицій.

Треба сказати, що о певній порі року озеро виглядало особливо чарівним. О тій порі, коли цвіли лілії. Плавні вигини дюни між озером та морем були єдиним місцем на острові, де росли ці піщані лілеї, незвичайні, зариті в пісок кострубаті цибулини, які раз на рік випускали пучок тугого зеленого листя і білих квітів, так що вся дюна перетворювалась на білосніжний глетчер. Це справляло незабутнє враження, і ми завжди їздили на озеро в пору цвітіння.

Невдовзі по тому, як Додо стала матір'ю, Теодор сповістив нас, що лілії от-от зацвітуть, і ми почали готуватись до поїздки на озеро Антініотісса. Присутність матері-годувальниці з її цуценям у нашій компанії значно ускладнювала ситуацію.

– Цього разу нам доведеться їхати човном, – заявила мама, не підводячи очей від свого вигадливого ажурного плетива.

– Але човном буде вдвічі довше, – заперечив Ларрі.

– Ми не зможемо їхати машиною, синку. Додо занудить, та й, крім того, ми всі там не помістимось.

– Невже ви збираєтесь брати з собою цю тварину? – спитав нажаханий Ларрі.

– Але я змушена взяти її, любий... дві накидаємо, одну спускаємо... я не можу лишити її вдома... три накидаємо... Ти ж знаєш, яка вона.

– Ну, тоді замовте для неї окрему чортопхайку. Будь я проклятий, якщо я роз'їжджатиму разом з нею по острову. Ще подумають, що я пограбував собачий притулок у Баттерсі.

– Їй не можна подорожувати в автомобілі. Саме про це я тобі й товчу. Ти ж знаєш, вона закачується... А тепер, любий, посидь спокійно хвилинку, мені треба полічити.

– Але це смішно... – завів був Ларрі роздратовано.

– Сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, – голосно карбувала мама.

– Але це смішно теліпатись бозна-скільки часу тільки тому, що Додо нудить від одного вигляду автомобіля.

– Ну от, маєш! – розсердилась мама. – Збив мене з ліку. Ще раз прошу, не відволікай мене, коли я в'яжу.

– А чому ви так упевнені, що її не занудить у човні? – зацікавився Леслі.

– Ті, хто закачуються в автомобілі, ніколи не страждають на морську хворобу, – пояснила мама.

– Не вірю я цьому, – впирався Ларрі. – Все це бабські теревені. Правда ж, Теодоре?

– Не можу сказати, – розсудливо відповів Теодор. – Я не вперше чую про таке, але чи є тут... гм... е... зерно істини, не знаю. Можу лише підтвердити, що досі мене в машині не закачувало.

– Ларрі спантеличено дивився на нього.

– Ну і що ж це доводить? – не міг второпати він.

– Мені завжди погано в човні, – просто пояснив Теодор.

– Нечувано! – кип'ятився Ларрі.