Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 38

Ми підвели блідого, стражденного чемпіона і поклали в ліжко. Марго пішла по бренді.

– Що ж ти таке з ним зробив? – бідкалась мама.

Я сказав, що всього-на-всього виконував вказівки. Мені було запропоновано покласти його на обидві лопатки, я так і зробив. Все ясно як божий день, і я просто не розумію, які до мене можуть бути претензії.

– Ти не маєш уявлення про власну силу, – зауважила мама. – Треба бути обачнішим, синку.

– Збіса нерозважливий вчинок, – обізвався Леслі. – Міг убити його.

Я знав одного хлопця, який лишився калікою на все життя після аналогічного кидка, – охоче поділився з нами Ларрі.

Кралевський застогнав голосніше.

– Далебі, Джеррі, ти часом поводиш себе вкрай нерозумно, – бентежилась мама. Вона, очевидно, уявила Кралевського, прикутого назавжди до інвалідного візка.

Мене дратували ці несправедливі, як на мене, дорікання. Я знову повторив, що ні в чому не винен. Мені спершу показали, як звалити суперника, а тоді запропонували виконати це самому. Я так і зробив.

– Він, звісно, не думав, що ти зіб'єш його з ніг, – сказав Ларрі. – Адже ти міг зламати йому хребет. У того хлопця, про якого я згадую, хребет луснув, немов банан. Досить цікаво. Він розповідав, що уламки кістки стирчали...

Кралевський розплющив очі й кинув на Ларрі тоскний погляд.

– Чи не могли б ви дати мені води? – ледь чутно зронив він.

В цю хвилину ввійшла Марго з пляшкою, і ми влили йому в рот трохи бренді. Щоки його злегка зарожевіли, він знову приліг і заплющив очі.

– Бачите, ви можете сидіти, а це добра ознака, – бадьоро заявив Ларрі. – А втім, ненадійна... Я знав одного художника, який упав з драбини і зламав спину. Опісля він ходив так іще цілий тиждень, аж доки це відкрилось.

– Та невже! – зацікавився Леслі. – І що з ним сталось?

– Він помер, – сказав Ларрі.

Кралевський сів у ліжку і кволо всміхнувся.

– Якщо ваша ласка, може, Спіро зміг би відвезти мене до міста? Мабуть, все ж таки краще звернутись до лікаря.

– Ну звичайно, Спіро відвезе вас, – мовила мама. – Треба поїхати в лабораторію Теодора і попросити його зробити рентген, про всяк випадок.

Ми загорнули блідого, але спокійного Кралевського у безліч пледів і обережно примістили на задньому сидінні машини.

– Передайте Теодорові, щоб він надіслав нам зі Спіро записку про стан вашого здоров'я, – сказала мама. – Сподіваюсь, вам скоро покращає. Я щиро шкодую, що так сталося. Джеррі, звісно, вчинив украй легковажно.

Це була зоряна мить у житті Кралевського. Він усміхнувся болісною, недбало спокійною усмішкою і ледь-ледь змахнув рукою.

– Будь ласка, прошу вас, не переймайтесь, – вимовив він. – Не думайте більше про це. І не сваріть хлопчика, він не винен. Просто я трішечки втратив форму.

Пізно увечері Спіро повернувся зі свого рейсу милосердя і привіз цидулку від Теодора.

Дорога місіс Даррелл,

рентгенівські знімки показали, що у містера Кралевського зламано два ребра: одне з них, на жаль, досить серйозно. Він замовчує причину травми, але силу, як видно, було прикладено чималу. Однак якщо він з тиждень не скидатиме пов'язки, то все зростеться без ускладнень.

Передаю всім сердечний привіт.

Ваш Теодор.

Р. S. Чи не лишив я у вас випадком маленької чорної коробочки, коли приїздив минулого четверга? В ній було кілька рідкісних екземплярів малярійних комарів і, здається, я її десь загубив. Будьте ласкаві, сповістіть мене.

16. ОЗЕРО З ЛІЛІЯМИ

Сороки аж нетямились від обурення, коли їх посадили під замок, дарма що в простору, зручну клітку. З їхньою непогамовною допитливістю їм було важко пережити втрату можливості розвідувати й коментувати щоденні події. Поле зору скрекотух обмежувалося нині фасадом будинку, і, якщо якісь пригоди траплялись у затиллі особняка, вони прямо-таки шаленіли, збуджено скрекотіли, гасали без упину по клітці й просовували голови крізь дротини, силкуючись узнати, в чім річ. Прикуті до одного місця, Сороки могли тепер присвятити безліч часу навчанню, тобто грунтовно вивчити грецьку та англійську мови, а також майстерно імітувати природні звуки.

За блискавично короткий строк птахи навчились гукати всіх членів нашої сім'ї на ім'я і з рафінованою підступністю розігрували Спіро. Дочекавшись, доки він сяде за кермо і трохи з'їде вниз крутосхилом, Сороки шугали в куток клітки й верещали: "Спіро!.. Спіро!.. Спіро!..", змушуючи його гальмувати і розвертати машину, щоб довідатись, хто з нас його кликав. Вони щиросердо від душі забавлялись, карбуючи команди "Йди геть!" і "До мене!" без паузи, на одному диханні то по-грецькому, то по-англійському, остаточно збиваючи з пантелику собак.

Була ще одна витівка, що безмірно їх розважала: вони піддурювали бідних, горопашних курчат, які цілоденно длубалися в землі під оливковими деревами. Вряди-годи з дверей кухні вигулькувала служниця й видавала серію пискливих зойків упереміж з якимось чудернацьким гиканням. Це був сигнал годівлі, і всі кури, ніби за помахом чарівної палички, збігалися до кухняних дверей. Тільки-но Сороки опанували цей заклик, вони почали з насолодою знущатися з бідних квочок. Як правило, пустунки подавали свій сигнал у найнезручніший час, коли курчата, доклавши неймовірних зусиль, з метушливим кудкудаканням вмощувались нарешті на сідала в чагарниках або коли вони розморено куняли в затінку миртових кущів ополудні.

Отоді-то Сороки й заходжувались кликати їх на годівлю. Одна з них копіювала пискливі вигуки служниці, а друга – гикання. Кури знервовано роззиралися довкола, кожна вичікувала, доки хто-небудь ще подасть ознаки життя. Тоді Сороки кричали знову, зазивніше й напосідливіше. Аж ось котрась слабохарактерна курка, не така стримана, як решта, з квоктанням зривається на ноги й вистрибом мчить до клітки. Всі інші її одноплемінниці мерщій припускають за нею, квокчучи й ляпаючи крилами. Підлетівши до дротин клітки, вони штурхаються, наступають одна одній на ноги, квокчуть, клюються, а потім стоять, очманілі, й тупо глипають на клітку, де елегантні Сороки в своїх гладеньких чорно-білих костюмах споглядають їх глузливо, наче пара столичних дженджиків, що метко пошили в дурні збіговисько обмежених статечних обивателів.

Сороки симпатизували собакам, хоча не минали нагоди піддражнити і їх. Особливо їм подобався Роджер, який частенько навідувавсь до них у гості. Нашорошивши вуха, він лежав коло металевої сітки, а Сороки сідали долі всередині клітки за три дюйми від його носа й заводили з ним теревені приглушеними, хрипкими голосами, раз у раз заходячись грубим реготом так, ніби розповідали йому масні анекдоти. Птахи ніколи не дражнили Роджера так настирливо, як двох цуценят, і ніколи не намагалися принадити улесливим туркотінням ближче до сітки, де його можна було ляснути крилом або потягнути за хвіст, що вони часто-густо виробляли з В'юном та Нехлюєм.

Взагалі Сороки ставились до всіх песиків доброзичливо, але ті мусили виглядати й поводитись так, як це властиво собакам, отож, коли до нас прибула Додо, Сороки категорично відмовились вірити, що вона теж собака, і з першого ж дня почали ставитися до неї насмішкувато й безцеремонно.

Додо належала до породи шотландських тер'єрів. Ці собаки схожі на видовжені, товсті, вкриті шерстю колби з короткими лапами-кривульками, величезними витрішкуватими очима й довгими обвислими вухами. Хоч як дивно, своєю появою у нас цей кумедний деформований опецьок завдячував мамі. Один наш приятель тримав пару таких собак, у яких (по кількох роках безплідності), над усяке сподівання, знайшлося шестеро щенят. Бідолашний хазяїн з ніг збився, намагаючись вдало прилаштувати малят, і мама, через свою доброту й нерозважливість, зголосилась одне взяти собі. Незабаром вона вирушила вибирати цуценя і вкрай нерозсудливо вибрала суку. В той момент їй навіть на думку не спало, наскільки необачно вводити дівицю в господу, заселену виключно мужніми собаками.

Затиснувши щеня під пахвою (справдешня сарделька з невиразними проблисками свідомості), мама сіла в машину і з тріумфом поїхала додому показувати нам оригінальне ново придбання. Ми всі зібрались на веранді й спостерігали, як мамина витрішкувата дорогоцінність чеберяє до нас по доріжці, шалено хляпаючи вухами і чимдуж перебираючи коротенькими ніжками.

– Ой, яке гарнісіньке! – вигукнула Марго.

– Пресвятий боже! Викапана голотурія, – сказав Леслі.

– Мамо, що ви собі думаєте! – бридливо скривився Ларрі, розглядаючи цуценя. – Де ви примудрились відкопати цього собачого Франкенштейна?

– Але ж він гарнісінький, – правила своєї Марго. – Що з ним не так?

– Це не він, а вона, – сказала мама, з гордістю споглядаючи свою власність. – її звуть Додо.

– Ну от, – мовив Ларрі. – Викликають заперечення насамперед дві речі: по-перше, у неї огидна для тварини кличка, а по-друге, приводити суку в дім, де живуть оці три жевжики, значить не бажати собі добра. А потім, ви лише гляньте на неї! Це ж опудало! Чому вона така? Потрапила в аварію чи народилась такою безформною?

– Не плети дурниць, синку. Це порода. Їм такими належить бути.

– Нісенітниці, мамо. Це потвора. Ну хто ставитиме собі за мету виводити отаке нещастя?

Я зауважив, що такси теж приблизно такої самої форми, їх вивели спеціально для того, щоб під час полювання на борсуків вони могли пролазити в їхні нори. Можливо, і шотландських тер'єрів виводять з подібною метою.

– Їй би більше підійшло пролазити в каналізаційні труби.

– Не кажи дурниць, любий. Це дуже милі собачки і дуже віддані.

– Ще б пак, їм доводиться бути відданими тим людям, хто виявить до них інтерес. Навряд чи вони можуть похвалитись надмірною увагою прихильників.

– По-моєму, ти просто знущаєшся з неї. Хоч хай там що, з тобою зараз не можна говорити про красу. Зрештою, зовнішня привабливість скороминуща. І перш ніж жбурляти камінь у чужий город, пошукай колоду в своєму оці, – випалила Марго.

– Це що, прислів'я чи цитата з газети будівельників? – здивувався Ларрі.

– Ти мені набрид, – сказала Марго з величним презирством.

– Ну то поцілуйся з своєю Додо.

– Годі-бо, діти. Не сваріться, – умовляла мама. – Це моя собака, і мені вона до душі. А решта все пусте.

Отак Додо замешкала у нас. І майже відразу почали проявлятись її недоліки, які приносили нам більше клопоту, ніж решта наших собак, разом узятих.