Мрійниця з Остенде - Сторінка 11

вигадала епізоди, відштовхнувшись від свого улюбленого автора. Її зустріч із Ґійомом, яку передвістив сон, було транспоновано із зустрічі Улісса й Навсікаї, коли молода жінка знайшла голого чоловіка на березі. Вона назвала свою віллу "Цирцея", щоби краще ідентифікувати себе зі спокусницею з "Одіссеї", яка випробовувала свою майстерність магії на чоловіках. Вона ненавиділа жінок, які в'язали або ткали, тих Пенелоп, біля яких Улісс барився з від'їздом. А на меню еротичних рецептів надихнула, звісно, антична Греція. Отже, свої буцімто спогади вона сфабрикувала на основі спогадів літературних.

Або Емма використала мене, або вона мітоманка. В обох випадках, враховуючи її спритно підтасоване каліцтво, для мене було очевидним, що вона спотворила істину.

Я штовхнув двері, готовий сказати, що їй не пофортунило мене ошукати. Але коли я побачив її худенький силует у візку перед відчиненим вікном, моє роздратування десь зникло.

Жаль і ніжність охопили мене. Ґерда була права, коли, кажучи про свою тітку, додавала "бідолашна". Цій безталанній не довелося працювати, щоби жити, але що вона могла пізнати в житті з цим, хоч і милим, але зневаженим каліцтвом тілом? Хіба на неї можна гніватися через те, що вона використала єдине, що їй залишалося — свою уяву, аби втекти зі свого існування чи його збагатити?

І за яким правом я, романіст, можу їй докоряти за поетичну імпровізацію?

Я підійшов. Вона здригнулась, усміхнулась і вказала на стілець.

Я сів навпроти неї і запитав.

— Чому би вам усе це не описати? Це така захоплива історія. Напишіть книгу, давши інші імена і назвавши її "романом".

Вона дивилася на мене так, наче розмовляла з немовлям.

— Я не письменниця.

— Хто знає? Варто спробувати.

— Я сама це знаю, бо весь час читаю. Самозванців і так багато…

Реагуючи на слово "самозванець", я трохи скривився, вважаючи, що, вживши його, вона сама себе викриває, і це є своєрідним зізнанням, бо напередодні вона збрехала.

Емма помітила мою гримасу і приязно взяла мене за руку.

— Ні-ні, не ображайтеся. Я мала на увазі ніяк не вас.

Її помилка мене розвеселила. Вона ж вирішила, що я їй пробачив.

— Я певна, що ви митець.

— Ви ж мене не читали.

— Справді, — погодилася вона, також розсміявшись, — але ви так гарно вмієте слухати.

— Я слухаю, немов дитя, сприймаю все, що мені викладають. Тож якщо вчора ви розповідали вигадані історії, я цього не усвідомив.

Вона схвально хитала головою, наче я розповідав їй лічилку. Я вирішив піти трохи далі:

— Кожна вигадка — це зізнання. Кожен обман — це інтимне звіряння. Якщо вчора ви зі мною погрались, я на вас не гніваюсь, і навіть подякую, адже розповідаючи свою казку, ви вибрали мене, ви порахували мене гідним вас вислухати, ви відкрили мені своє серце й обдарували своєю фантазією. Що може бути своєріднішим за творчість? Чи можна поділитися чимось дорожчим? Я отримав цей привілей, мене було обрано.

Посмикування рис обличчя підказало мені, що вона почала розуміти. І квапливо продовжив:

— Так, ви мене визнали, я свого роду брат, брат по обману, людина, котра, як і ви, вирішила, що відкриватиме свою душу, вигадуючи неймовірні історії. Сьогодні в літературі цінують щирість. Яка хиба! Щирість може бути позитивною рисою у складанні протоколу або при свідченнях у суді — та й то непевно; нині йдеться радше про зобов'язання, ніж про властивість. Будова твору, вміння зацікавити, дар оповідача, простота, з якою далеке робиться близьким, здатність викликати в уяві, не описуючи, вправність видавати ілюзію за істинне, все це не має нічого спільного зі щирістю і нічим їй не зобов'язане. Ба більше, розповіді, які живляться не реальними обставинами, а фантазмами, сценами бажаними, бажаннями нездійсненними, прагненнями, що знову повертаються, дають мені більше, ніж різні факти, про які написано в газетах.

Вона широко розплющила очі й закусила губу.

— Ви… Ви мені не вірите?

— Жодному слову, але це неважливо.

— Що!

— І все-таки я вам дякую.

Звідки в неї стільки сили, щоби так сильно мене штовхнути? Вона вдарила мене в груди, і я впав назад.

— Недоумок!

Вона нетямилася від гніву.

— Щезніть! Негайно покиньте цю кімнату! Геть звідси! Я більше не хочу вас бачити.

Занепокоєна криками Ґерда влетіла в бібліотеку.

— Що відбувається?

Емма побачила племінницю і задумалася, що їй відповісти. Дебела жіночка помітила мене на килимі й кинулася, щоб допомогти мені підвестись.

— Отакої, месьє! Ти впав! Як це ти спромігся? Ти зашпортався в килимі?

— Саме так, Ґердо, він зашпортався в килимі. Я тебе для цього й покликала. Тепер хочу трохи спокою, мені потрібно відпочити. Наодинці!

Нам із Ґердою не залишалося нічого іншого, як відступити перед незаперечною владністю цією слабкої старенької жінки.

Я піднявся на поверх, злий на себе через те, що став призвідцем цього нападу. Я уявляв Емму брехункою, яка цим не переймається. Її реакція свідчила, що вона вірить у свою писанину. Тепер із моєї вини вона страждає ще більше. Що ж робити?

Ґерда зайшла до мене, щоб запропонувати чай, насправді ж для того, щоб довідатись якнайбільше про побачену нею сцену.

— Що ти їй сказав? Вона просто нетямилася від гніву.

— Усього лише те, що не зовсім вірю всьому, що вона вчора мені розповіла…

— Он як… авжеж, розумію…

— І чемно додав, що її історія мене захопила, і нічого страшного, якщо вона трохи перебільшила. Отут вона мене і вдарила!

— Отакої!

— Я не підозрював, що вона так глибоко поринула у свою маячню. Жодної врівноваженості. Я міг уявити її брехухою чи мітоманкою, але не уявляв її…

— Божевільною?

— О, це не зовсім те слово…

— Мені прикро, месьє, але мусиш визнати, що тітонька Емма трохи звихнулася. Невже ти вважаєш, що написані тобою романи — правда? Ні. Отже, це те, що я й кажу: моя тітонька — навіжена. І мова про це ведеться не вперше… Так уважав уже дядечко Жан! Тітка Еліот також!

Я промовчав. Мені було неприємно визнати, що ця проста жінка має рацію; але коли здоровий глузд виглядає, як дикий кабан із обтічним лобом, носить сукню з величезними квітами, має жовті гумові рукавички, бідний словниковий запас і недолугий синтаксис, тоді здоровий глузд мене не приваблює. Проте, я був змушений пристати до її діагнозу: Емма ван А. покинула реальний світ і перебуває у світі химер, не усвідомлюючи пройденого шляху.

Ґерда пішла куховарити.

Я, зі свого боку, ніяк не міг вирішити, що робити. Залишатись у себе чи піти заспокоїти Емму? Мені було не по собі, що я змусив її страждати. Краще збрехати, ніж її засмутити.

О сьомій годині, скориставшись тим, що Ґерда пішла додому, я спустився у вітальню.

День добігав кінця, в бібліотеці, що поринула в півсутінь, вона сиділа на звичному місці з почервонілими повіками. Я поволі підійшов до неї.

— Мадам ван А…

Мої слова зависли в тиші, що панувала в кімнаті.

— Чи дозволите сісти?

Цілковита відсутність реакції породила в мені відчуття, що я став беззвучним, прозорим. Проте, хоча вона не відреагувала ні словом, ні поглядом, за надміру скороченими м'язами, з того, як вона обмежила поле зору, я відчував, що вона помітила мою присутність, і вона їй неприємна.

І тут мені спало на думку рішення, яке могло вивести з кризи.

— Мадам ван А., мені страшенно прикро через те, що тут трапилось, я повністю несу за це відповідальність. І не розумію, що на мене найшло. Напевно, спрацювала заздрість. Так, цілком певно. Ваше минуле настільки феєричне, що я відчув потребу сказати, що воно неправдиве, що ви його вигадали. Бачите, таким звичайним людям, як я, складно усвідомити, що можуть відбуватися речі, настільки… неймовірні. Прошу прийняти мої вибачення. Я позеленів від суперечностей. Мені захотілося потоптати ваше щастя, і я кричав, що воно нереальне. Ви мене чуєте?

Вона повернулася до мене, її обличчя поступово осяяла тріумфальна посмішка.

— Заздрили? Справді заздрили?

— Так. Боюсь, що послухавши вас, кожен казився би від заздрості й бажання…

— Я про це не подумала.

Вона з симпатією мене роздивлялась. Я далі наполегливо відновлював довіру.

— Очевидно, саме через це ви ніколи нікому не відкривалися: воліли не розпалювати гострих бажань.

— Ні. Мене стримувала якраз моя обіцянка. А ще — думка, що мене вважатимуть божевільною.

— Божевільною… З якого дива?

— Є повно бідолах, які мають таке нудне життя, що розповідають байки, і, зрештою, починають у них вірити. Втім, я їх розумію.

Таємничість слів… Вони, немов ті птахи, що сідають на гілку, а дерево того навіть не відчуває. Таким чином Емма ван А. описала свій випадок, сама себе не впізнавши, немовби йшлося про хворобу, яка заторкує інших.

Я відчув, що вона заспокоїлася. Зовсім несподівано я теж відчув спокій.

Отак, у мовчанні, я й покинув Емму ван А. одну.

Наступного дня голосіння Ґерди розбудило мене о восьмій тридцять: вона щойно знайшла свою тітоньку в ліжку мертвою.

Упродовж дня санітари, лікар, сирени, поліціянти, дзвінки, грюкання дверей, ходіння туди-сюди та звуки підтвердили те, що ми виявили, ввійшовши до неї у спальню: Емма ван А. не витримала нового серцевого нападу.

Ґерда вела себе бездоганно: засмучена, але діяльна, вона зайнялась усім разом зі мною, запитавши, чи не хочу я скоротити своє перебування. Оскільки я вирішив залишитися, вона подякувала мені від себе й тітоньки Емми, начеб я виявив їй особисту милість, тоді як насправді я не знав, куди подітись.

Емму ван А. одягли, нафарбували і поклали на ліжко, очікуючи, доки доправлять домовину.

Я далі ходив на прогулянки, які давали мені дивну розраду. Море сьогодні було велично сумним, завуальованим у сірі тони. До Остенде я приїхав із наміром вилікуватися від розриву, подумки малюючи тиху, ностальгійну, неясну місцину, туман, у пасмах якого я зможу заховатись. Яка помилка! Остенде не було розпливчастим — не більше, ніж поезія, яка теж не є чимось розпливчастим — і все-таки я одужував. Емма ван А. викликала в мене сильні емоції і якимось дивним чином поставила на ноги.

Немов привілеєм, я насолоджувався цими останніми митями, які ми з Ґердою досі відчували на віллі "Цирцея".

О п'ятій племінниця принесла мені чай і пробурмотіла.

— Нотаріус покликав мене, щоб ознайомити з розпорядженням про похорон: про нього треба дати повідомлення у двох бельгійських, нідерландських, данських та англійських щоденних газетах.