На нові землі - Сторінка 10

Удар свідчив, що невідома тварина сильна і незрозуміла. Гнів тигра зростав, люте сопіння вирвалось з горла, і він щодуху помчав на ворога. Цього разу спис влучив між щелепів, бо хитання гілок і рухи звіра заважали націлитись краще. Хижак відчув опір огорожі і відважність людини: він знову відскочив, припав до землі і завмер у чеканні...

Для тигра ще не настав час полювання: він хотів пити. Коли б не вогонь, він пішов би спочатку до річки. Через деякий час його гнів ущух; він знову відчув сухість у горлі, яку може заспокоїти тільки свіжа вода...

З протяглим ревінням тигр підвівся, двічі обійшов схованку людей і подався геть. Трохи нижче був прохід, яким він міг вийти до річки. Аун і Зур побачили, як тигр зник там.

— Він повернеться! — сказав Зур. — Ще, може, й з тигрицею.

— Ліани всі цілі, — відповів син Тура.

Вони ще деякий час говорили про небезпеку, але були цілком спокійні за майбутнє. Притулок захистив їх, захистить і надалі. Не треба було навіть вартувати.

І ледве полягавши, вони зразу поснули глибоким сном.

Частина третя

Напад тигра

Аун прокинувся десь опівночі. На заході за джунглями сідав місяць, і від його світла туман над віттям здавався рожевим. Попеляста темрява вкривала галявину. Вогонь біля бамбуків ледве жеврів.

Спочатку мисливець бачив тільки нерухому рослинність, але його нюх відчував чиюсь присутність. Згодом майнула тінь. Вона відірвалась від купи пальм і обережно почала наближатись. Аун вже знав, що це тигр. Він дивився на звіра з тривогою і гнівом. Відвага бурхала в грудях юнака, як ураган над водою. Хоч він знав про перевагу тигра над людиною і хоч його проймав таємничий жах, йому хотілось битися. Хіба не вбив Нао сірого ведмедя й тигрицю? Хіба сам він не вбив махайродуса, переможця носорога? Запаморочення Ауна, проте, швидко минуло: обережність предків заспокоїла кров. Він знав, що і Нао, і Фаум, і брати Агоо нападали на тигра тільки тоді, коли треба було рятувати своє життя...

Прокинувся і той, хто мав стримувати Ауна. Син Землі також відчув присутність страховища. Він поглянув на Ауна, що стояв напоготові з дрючком, і сказав:

— Тигр не знайшов ніякої здобичі.

— Якщо він наблизиться, — сказав син Тура тремтячим голосом, — Аун кине в нього дротик і спис!..

— Поранити тигра дуже небезпечно. Він лютіший за лева.

— А коли він не схоче піти геть від притулку?

— Аун і Зур мають харчів на два дні.

— Але у нас немає води! І чому з ним не прийшла тигриця?

Зур мовчав. Він уже думав про це. Мисливець знає, що хижаки інколи об'єднуються для вистежування здобичі, яку важко піймати одразу. Хвилину повагавшись, Зур відповів:

— Тигр блукає сам з кінця дня. Мабуть, тигриця десь далеко від галявини.

Аунові не було коли розпитувати далі. Він пильно слідкував за тигром, що наблизився до бамбуків на п'ятдесят ліктів.

Було вже добре видно його здоровенну голову з шорсткою шерстю на потилиці. Очі тигра світились яскравіше, ніж минулого разу. Аун почував дивну огиду до цих зелених вогників, на Зура ж вони наганяли жах. Час від часу над галявиною розлягався рик. Тигр підійшов ще ближче, потім почав нишпорити туди й сюди та кружляти навколо притулку з таким терпінням, яке породжувало відчай і страх. Звір немовби сподівався, що від цього поширшають щілини або ослабне плетиво з ліан і бамбуків. Кожного разу, коли він наближався, люди тремтіли, ніби сподівання хижака от-от мали справдитись.

Нарешті тигр причаївся в сухій траві. Звідти він терпляче стежив за людьми, і коли роззявляв пащу, його ікла блищали в світлі згасаючого вогнища.

— Він залишиться тут і вранці, — сказав Аун.

Зур не відповів. Він уважно дивився на дві тонкі гілки терпентинового дерева, які поклав біля вогню, бо вважав за потрібне завжди мати при собі сухі дрова. Потім поколов тоншу гілку і зібрав трісочки в оберемок.

— Невже Зур хоче розкладати вогонь? — незадоволено вигукнув син Тура.

— Вітру нема, земля в притулку гола, бамбук молодий, — відповів Зур, б'ючи кресалом по кременю, — Зурові потрібен зовсім маленький огонь!

Аун не суперечив. Він побачив, як полум'я охопило тріску, як його товариш підпалив кінець гілочки теребінта. Вона спалахнула яскравим вогнем. Тоді, нахилившись над щілиною, син Землі кинув цей факел у бік тигра... Прокресливши півколо, палаюча тріска впала в суху траву. Вона ж росла в найсухішому місці галявини, і ранкова роса ще не зволожила її.

Тигр підскочив перед вогнем, що зник серед найвищих стеблин. Аун мовчки сміявся. Зур уважно спостерігав, щоб в разі потреби запалити новий факел.

У траві помітне було тільки червоне миготіння. Тигр знову припав до землі...

Почекавши ще якусь мить, Зур підпалив другу гілку. Вогонь уже почав жерти її другий кінець, коли над травою знялось полум'я і шугнуло в усі боки блискучою повіддю. Хижак з риком підскочив. Він вже готовий був кинутись на притулок, як Зур жбурнув ще один факел...

Факел влучив хижакові в груди, і той як навіжений завертівся на місці. З сухим тріском вогонь заплигав поміж стеблинами, потім шугнув угору і оточив хижака. Тигр люто заверещав, вискочив з полум'я і щодуху помчав геть.

— Він не повернеться! — впевнено сказав Зур. — Жоден звір не вертається на те місце, де обпікся.

Аун був у захваті від хитрощів товариша, його радісний сміх переможно лунав над галявиною.

— Зур хитріший за Гуна Сухі Кості! — вигукнув Аун.

І його мускуляста рука ніжно лягла на плече сина Землі.

Тигр не повернувся. Аун і Зур спокійно спали всю ніч. Туман укривав галявину й джунглі, тиша й нерухомість залягли аж до світанку. Потім почали прокидатись звірі. Над річкою і деревами знявся глухий шум. Син Тура вийшов з притулку і уважно оглянув місцевість. Нічого підозрілого не було помітно. Пройшли олені, і це ще більше заспокоїло людину.

Аун повернувся до Зура і сказав:

— Рушаймо. Але спочатку йтимемо на захід, щоб не зустрітись з тигром.

Вони вирушили, ледве зайнялась зоря. Туман повільно розповзався клоччям і танув у блідому небі, що починало синіти. Звірів спочатку було мало, а потім значно побільшало: воїни догадувались, що вони вже перейшли місцевість, де панував тигр. Проте Аун тривожно нюхав повітря. Хвороблива спека огортала листя; дошкуляли червоноголові мухи. Тонкі промені сонця, прохоплюючись крізь листя, пекли шкіру, як терміти. З листя дерев визирали збуджені мавпи. Папуги кричали сухими, пронизливими, божевільними голосами...

— Грім буде гніватись на ліс! — сказав син Землі.

Аун спинився, щоб оглянути місцевість на заході.

Починалась галявина, видно було довгу смужку блакитного неба без єдиної хмаринки. А проте двоє людей відчували тривогу, що ширилася навкруги, наче острах перед чимсь невідомим.

Це тривало довго. Аун і Зур спустились навскоси до річки. Опівдні гроза була ще далеко. Вогню не розкладали. Неохоче з'ївши по шматку спеченого напередодні м'яса, лягли відпочивати. Спокій їх порушували напади в'їдливих комах.

Коли вони рушили далі, на заході з'явилися перші молочнобілі хмарки, які потім поступово перетворились на темносині хмари. Знялось неспокійне мекання кіз і ревіння буйволів. В траві заметушились кобри...

Хвилину воїни вагались, чи йти далі. Але тут залишатись було небезпечно. Віття тисячолітніх дерев росло надто високо, земля була пухка. Вони не бачили ніякого захисту від тропічної зливи, що насувалась на джунглі... Вітер то шумів, як річка, у верховіттях дерев, то шаленів, зриваючи листя. Потім запанувала важка густа тиша. Дощова хмара, ніби чорний дим, підіймалась вгору. Страшні бліді вогні почали пронизувати ліс. Вони були ще далеко від Ауна і Зура, і ударів грому ще не було чути. Коли стіна дощу вкрила півнеба і почала спускатись на схід, смертельний жах скував живі створіння. Тільки де-не-де полохлива тварина шукала своє лігво та стурбована комашка ховалася під кору дерева. Над життям лісу запанувала інша стихія, що породжує і годує ліси, коли ллється повільно, але нищить і дерево, і траву, і тварин, коли дає собі повну волю.

Товариші знали ці люті сили. Аун думав тільки про схованку, Зур же час від часу зводив очі до неба, і йому здавалось, що в хмарах шаленіють страхітливі хижаки. Ось вже чути їхній рик. На великій відстані він ще глухий, як рик лева десь за горою. Але незабаром цей рик набрав повної сили, а блискавки стали нестерпно яскравими. З гуркотом водопадів полилась вода. Люди вийшли на берег озера, оточеного калюжами. В густому тумані не видно було ніякого притулку, а блискавка все била. Під розлоге віття баніану, де сховались двоє людей, підліз леопард. Тонко й жалібно вили мавпи. Вода ревіла так, ніби океан прорвав греблі на небі. Подихи вітру приносили запах блискавки і рослин... Через годину вода в озері піднялася й пожерла калюжі. Вона вийшла з берегів і почала заливати ліс.

Мандрівники мусили відступити. Але їм назустріч теж бігла вода, ревіння якої зливалось з гуркотом грози. Людям треба було бігти на схід. Бурхливі струмки ніби гнались за ними. Ледве їм щастило втекти від одного, як з'являлись інші. Аун мчав галопом, немов баский кінь. Зур біг за ним пригнувшись, майже не відриваючи ніг від землі, як бігали всі Люди-без-плечей. Коли вони втекли нарешті від повені, то попрямували на схід, сподіваючись вийти до річки.

Вони переходили галявини, продирались між бамбуками, пальмами й ліанами. Набрякле водою болото змусило їх повернути на північ. Гроза вщухла. Вітер вже не шаленів. Нарешті вони вийшли на галявину, де протікав струмок дощової води.

Перед рівчаком юнаки зупинились, щоб узнати його глибину.

Блискавка ударила в купу чорних дерев, і на другому березі, мов очманіле, велетенськими стрибками закружляло якесь довге, гнучке тіло. Аун і Зур впізнали тигра. Покрутившись так з переляку, хижак нарешті заспокоївся, коли раптом побачив вертикальних звірів...

Інстинкт Ауна підказав йому, що це той самий тигр, який нишпорив навколо їхнього притулку. Зур же переконався в цьому, коли побачив у нього на грудях жовту пляму, випалену смолоскипом. Не так швидко, але й тигр упізнав незвичайну здобич, яка робить вогонь, ліанові огорожі та полум'я на траві. Він зустрів їх знову саме в ту хвилину, коли інший вогонь вдарив у купу чорних дерев. Їхні образи поєднувались з страшними речами, і хижак завагався.

Якусь хвилину всі троє не рухались.