На нові землі - Сторінка 8

Якщо Зур для звіра те ж саме, що й сховані в лісах боязкі травоїдні — син Землі ніколи більше не побачить Ауна! Кілька разів велике тіло, важко дихаючи, поверталося до людини сточені чорними колами зелені вогні спинились на істоті з вертикальною поставою... Та ревнувши востаннє, хижак вийшов з печери і зник у нічній темряві.

Воїн сказав собі:

— Печерний лев уклав спілку з Зуром!

Потім підійшов до щілини і голосно покликав:

— Аун!

Через деякий час почулись кроки товариша; факел у його руці розливав жовте світло. Син Тура побачив Зура в печері і з жахом скрикнув:

— Тигр землі людожерів роздере Зура!..

— Ні! — відповів мисливець і розповів, як, тікаючи від лева, він потрапив у цю печеру. Аун, як зачарований, слухав цю страшну і цікаву історію, ще більш дивовижну, ніж історія спілки Нао з ватажком мамутів. Неспокійний Аун, охочий до пригод і пожадливий до всього незнайомого, поривався у подорож.

І він гордовито промовив:

— Аун і Зур рівні тепер з ватажком уламрів!

Та його знову охопив неспокій. Він сказав:

— Зур не може довше сидіти в печері. Я йду йому назустріч.

Два мисливці зустрілись на південному боці скелястого пасма. Згодом, розпаливши на карнизі багаття, вони насолоджувались повною безпекою, тоді як у кожному куточку чагарника чи лісу хижаки очікували в засідках, а травоїдні ховалися в темряві хащ чи гинули під пазурами ворогів.

Тигр і полум'я

Аун і Зур часто спускались до щілини. Коли хижак не спав, вони показували йому свої обличчя й постаті і по черзі розмовляли з ним. Присутність Ауна спочатку викликала у звіра занепокоєння, могутні груди дихали схвильованіше. Інколи прохоплювався й рик недовір'я чи гніву. Та згодом звір звик до людей, і якщо підходив до щілини, то тільки з невиразної симпатії та ще тому, що й хижі звірі відчувають нудьгу самотності.

Одного вечора Аун сказав:

— Час відновити спілку... Аун і Зур підуть у лігво, коли тигру землі кзамів добре пощастить на полюванні.

Зур не відмовився, хоч і не мав такої готовності ризикувати своїм життям, як його товариш. Спілка була його справою. Він часто думав про неї і вважав, що для них не існувало б небезпеки, коли б печерний лев перестав бути загрозою...

Якось вранці вони побачили в печері тушу великої антилопи. Хижакові вистачило одного стегна. Він міцно спав, стомлений полюванням та ситою їжею.

— Ми підемо до нього, коли він прокинеться, — сказав Аун. — Здобичі вистачить йому на два дні...

Вони думали про це, коли блукали біля річки чи відпочивали в базальтовій схованці. Жахлива спека палила сухі землі і дарувала безмежне життя вологим. Тільки коли-не-коли на рівнині з'являвся і швидко зникав якийсь боязкий звір. Орли й соколи поховались. Журавлі й чаплі зникли. Чулось тільки пирхання гіпопотамів, що поринали під воду, та серед водяних квітів видно було заціпенілого довгомордого крокодила.

Десь опівдні Аун і Зур поснули, а після спочинку посідали на карнизі, віддавшись солодким мріям. Розпечена скеля холола в міру того, як збільшувалась тінь від неї. Повіяв легенький вітерець, пестячи голі груди юнаків. Вони відчували в собі багато такого, чого не могли висловити. Тут була радість молодої сили і ситого життя, раптовий сум від згадки про залишену далеко орду; пригоди на полюванні, похід уламрів на південний захід, гора і підземна річка, палкі враження від невідомої землі.

Заплющивши очі, Аун знову бачить собак, гієн і вовків перед яскравим вогнищем; махайродуса, що жере носорога, і себе, що вбиває червоного звіра, його серце калатає, радість перемоги вирує в ньому, як річка; бажання нових перемог напружує всі м'язи уламра. А тимчасом спливають нові картини: леви кружляють навколо ліанового притулку, прамамути топчуть землю, пітон ковтає сайгака... Ті ж видіння переслідують і Зура, тільки вони набирають інших форм і інших відтінків. Зур думає переважно про лева-велетня. Аун теж думає про нього, і йому кортить, щоб швидше починало смеркатись.

Коли сонце почервоніло, вони пішли в глиб печери. Хижак уже не спав; він знову заходився біля туші антилопи і вигризав її плече.

— Ходімо до нього! — сказав Аун.

Син Землі скорився бажанню уламра. Його мужність зростала не так хутко, як у товариша, але коли він щось вирішував, то готовий був ризикувати своїм життям не менше, ніж Аун.

Мандрівники вийшли на карниз, потім спустились до підніжжя скелястої стіни.

З водопою повертались на ночівлю табуни; нестерпно верещали папуги, а під пальмами плигав гібон.

Перед самим заходом сонця Аун і Зур, обійшовши скелі, зупинились перед печерою.

Аун сказав:

— Я піду перший.

Це була його звичка — в разі небезпеки закривати своїми грудьми Зура. Але на цей раз Зур заперечив:

— Печерний лев знає мене краще... Я мушу стати між ним і Ауном.

Ці двоє людей жили у повній згоді. Кожен поважав якості іншого і використовував їх для загальної безпеки. Аун збагнув, що Зур має рацію.

— Іди! — сказав він.

Аун тримав у лівій руці дрючок, а в правій найміцніший спис. В цю хвилину він бачив небезпеку краще, ніж син Землі. Вони перезирнулись. На базальтовій вершині орел здіймав войовничий клекіт; ущелиною бігло шість сполоханих велетенських лосів. Зур тихо рушив; його постать промайнула в чорному отворі й зникла. Він знову опинився віч-на-віч з могутнім звіром. Хижак кинув гризти антилопу і зеленими очима зміряв Людину-без-плечей. Зур тихо сказав:

— Люди прийшли відновити спілку!.. Прийде час дощів, коли здобичі поменшає і її стане важче ловити. Тоді печерному леву стане в пригоді хитрість Ауна і Зура!

Хижак-велетень примружив і знову розкрив очі, а потім, неохоче підвівшись, підійшов до людини, його голова торкнулась плеча Зура, і Зур поклав руку на шорстку гриву. Найстрашніші звірі, коли до них доторкнутись, почувають довір'я. В грудях сина Землі більше не було страху. Він кілька разів повторив свій жест і навіть легко погладив звіра по спині. Хижак стояв нерухомо і спокійно дихав...

Зур не наважувався покликати свого товариша. Біля входу з'явилася тінь. Це був Аун, який все ще тримав напоготові дрючок і спис. Велетень-хижак затамував подих і повернув до входу свою тупу морду. Заблищали зуби, шкіра на лобі зморщилась, м'язи напружились, в очах спалахнули зелені вогники...

— Аун теж спільник печерного лева! — тихо сказала Людина-без-плечей. — Аун і Зур живуть разом у верхній печері...

Страховище підскочило. Уламр стиснув дрючок, але Зур став перед товаришем, і могутні груди перестали хвилюватися. Спілку було укладено.

Люди приходили щодня. Хижак звик до них і радів їхній присутності. Постійна самотність набридла йому. Він був молодий і від народження аж до останньої осені жив у товаристві собі подібних. У пониззі річки, на березі озера, він жив у лігві зі своєю левицею, його діти починали вже полювати. Та одної ночі озеро вийшло з берегів. Над чагарником ревіла вода, ураган ламав дерева. Бурхлива повінь знищила матір і дітей, лева ж підхопила разом з великими деревами і викинула на нову землю...

Старе лігво лишалося під водою всю осінь. Хижак старанно й уперто шукав його. В шумі осінніх дощів було чути рик лева, що скликав сім'ю. Дуже невиразно поставали живі спогади... Минуло чимало днів. Лев-велетень знайшов скелясту стіну і в ній захисток від небесних водопадів. Його сушив чорний сум. Прокидаючись, звір обнюхував печеру, а коли приносив здобич, то озирався навколо себе, немовби шукаючи тих, хто ще недавно гриз її разом з ним. Згодом спогади поблякли й розвіялись. Він звик до того, що поруч не було запаху іншої істоти, але не зміг позбутися самотності...

Одного вечора Аун і Зур пішли разом з ним на полювання. Всі троє попрямували в джунглі, де сяйво місяця яшмою розливалось по землі. Страшний запах хижака розбудив травоїдних у їхніх лігвах. Все тікало в глибокі схованки та на дерева. Тварини, що жили табунами, якось заздалегідь дізналися про небезпеку. Серед виру життя лев-велетень був як у пустелі... Тонкі відчуття, хитрощі, прудкість і спритність слабших тварин чинили опір могутньому тілу. Одним ударом лапи він міг убити дикого осла, сайгака, кабана, антилопу; одним стрибком клав на землю коня чи навіть лося. Але ж вони вміли ховатись у гущавині чи втікати... Велетня рятувало тільки те, що завдяки своїй численності вони забирались у всі куточки степу, сельви[10] і джунглів.

Проте хижак часто повертався на світанку до скелястої стіни голодний, стомлений чеканням та марними зусиллями.

Цієї ночі він довго не міг натрапити на оленя чи антилопу. Почувши його важкий гострий запах, до якого ще домішувався легкий запах людей, травоїди тікали світ за очі.

Нарешті він засів на узліссі коло болота. Велетенські квіти видихали міцні пахощі, земля одгонила мускусом і гниллю. Мисливці розділились і також поховались, один в очереті, другий у бамбуковім гайку. Все повтікало. Величезні жаби ревли, як довгоморді крокодили; здалеку долинав тупіт табуна; на своїх волохатих крилах гасала сова. Потім з'явився кабан і почав рити іклами землю...

Це був гладкий звір з товстою шиєю, на тонких ніжках. Він ішов роздратований, важко сопучи й рикаючи. Він знав свою силу. Тупа відвага сповнювала його тіло, вкрите сірою щетиною. Від нього тікали леопарди. Він не звертав уваги на гієн, розгонив вовків та собак і ставав до бою з левом, коли не можна було втекти або, коли якась рана псувала йому настрій. Свідомість того, що він упорається з усіма, хто попаде в скрутне становище, присипляла його обережність.

Кабан набрів на очерет, де ховався Зур, і раптом, відчувши запах людини, зупинився. Цей запах нагадував йому гібона і резуса, яких він ніколи не боявся. Він тільки рикнув і повернув до бамбуків. Тоді, щоб нагнати його на лева-велетня, Аун вигукнув бойовий клич, а син Землі зразу ж його повторив. Кабан відступив, але не з переляку — з обережності. Пастка може бути в кожній невідомій речі: ні резус, ні гібон не мали такого дивного голосу. Почувши цей голос вдруге, кабан побіг просто на засідку хижака. Плигнуло велетенське тіло. Кабан люто наставив свої ікла, але звір, що насів на нього, важив з доброго буйвола. Кабан поточився. Сталеві ікла вгрузли йому в горло; цівкою ударила кров, вирвалось передсмертне хрипіння з пащі, і тварина повалилась у траву.

Коли здобич була вже в печері, Ауну захотілось переконатися, чи остаточно зміцніла спілка.