На нові землі - Сторінка 7

Нещадна спека стояла над землею. Вона випалювала безводні степи, і зелене життя буяло тільки по долинах та берегах річок. Життя вирувало скрізь. Черви, павуки, комахи, слимаки ворушилися в кожній звивині листа, стеблини, квітки; слизькі тіла плазунів, молюсків, жаб скупчувались по всіх затоках; табуни травоїдних бігли сюди з усіх степів; незважаючи на присутність в цій місцевості страшного хижака, тигр і лев теж полювали поблизу скель. Аун і Зур виходили з печери тільки тоді, коли було вже зовсім світло, і ніколи не затримувались до смерку. Вони дізналися, що чорний лев з двома левицями зайняли північні джунглі, темні хащі яких видно було з вершечка скелі, а тигр з тигрицею оселилися в місці злиття притоки з річкою. До їхнього лігва треба було йти третину літнього дня до джунглів трохи менше. Не раз нічну темряву роздирало ревіння лева чи пронизливий крик тигра. Великий печерний хижак теж непокоїв своїм громовим ревом.

В ці хвилини Аун і Зур думали про те, щоб покинути свій притулок, але вранці забували про хижаків. Здобичі ставало все більше, в засідках довго чекати не доводилось, а великі нічні хижаки засинали на світанку, сп'янілі від м'яса й крові.

— Там, далі, живуть інші леви, інші тигри і червоні звірі... А чи знайдуть Аун і Зур таку гарну печеру? — переконував Зур.

Син Тура не відповідав. Він жадав пригод більше, ніж Зур, і гостро цікавився новими землями. Ця цікавість зростала якось несвідомо і чітко виявлялася тільки хвилинами, як відчуття голоду. Інколи він один добирався вранці аж до злиття річки з притокою уважно розглядав урвища, де спали леви, і його охоплювало раптове бажання битись, а ще більше довідатись, які степи, які землі для полювання і які звірі ховалися за річкою. Підіймався він берегом і проти течії, на дві або три тисячі ліктів від того місця, де жили леви. Траплялось, що він переправлявся на другий берег річки. Робив він це почасти плавом, а почасти перестрибуючи з каменя на камінь. Тоді жага подорожування сповнювала його груди і він вдивлявся у синій ліс що закривав обрій. А коли повертався до печери, глибокий неспокій стискував серце.

Під час мандрівок Ауна Зур сушив на сонці порізане стрічками м'ясо або поповнював запас коріння. Він хотів заготувати стільки їжі, щоб мати змогу вільно пересуватись і відпочивати. Час від часу він сходив до нижньої печери і, якщо печерний хижак не спав, привчав його впізнавати людський голос.

Якось після полудня, коли тінь від скелі пересунулась на другий берег річки, Зура здивувало, чому не приходить Аун. Не витримавши самотності, він спустився вниз по шкіряному ременю, що дозволяв здиратись на скелю, куди могли дістатися тільки птахи та кажани.

Спочатку він рушив до злиття річок, але довга череда буйволів заступила йому шлях. Зур вже знав, що від найменшої тривоги буйволи-самці стають небезпечні. Він обійшов череду з заходу і тільки-но повернув на південь, як з високої трави виліз носорог. Син Землі кинувся під віття баніанів. Важкий звір пішов слідом за ним.

Тоді Зур здерся на скелю, обминув велику калюжу, але трохи згодом заблудився в чагарнику і вибрався з нього по той бік скель, де жив печерний лев.

Носорог десь зник. Зур уважно розглядав ці скелі, куди ні він, ні Аун не зважувалися зайти. Стіна здавалась тут ще більш дикою; тріщин і западин в ній було ще більше, ніж з боку річки. Два соколи підносились кругами до пір'ястих хмар, майже ні разу не вдаривши крилом. Незважаючи на наближення вечора, сонячне проміння буйно грало на похмурому базальті і на пишній рослинності. Лежачи в холодку на землі, Зур силкувався знайти вхід до лігва лева-велетня. Воно було десь там, в одній з великих западин, де навіть сутінки здавались витканими з каменю. Ліворуч за очеретяними заростями ховалась калюжа, праворуч лежала розмита водами і усипана пагорками земля, а прямо попереду — химерні нагромадження скель... Звір, напевне, дрімав, очікуючи на годину полювання, коли залунають голоси хижаків.

Раптом волосся на голові Зура стало сторч: в долині, на найвищому пагорку, з'явилась постать великого чорного лева. Він був не з тих рудих левів, що нападали на огорожу з ліан. Під деревом, де лежав Зур, трава була невисока, і звір побачив людину...

Зур прикипів до землі. Він не мав ні сили, ні спритності Ауна; його спис не зміг би пробити так глибоко груди хижака, а дрюк не зможе перебити хребет чи потрощити лапи. Дерево було надто низьке, щоб сховатися на ньому. Залишалось одне — тікати. Он там, попереду, Зур бачить зубчасту стіну, що неприступною для хижака стежкою приведе його до печери...

І в той час, як лев з риком залишав свій горбочок, Зур побіг до базальтової стіни. Досягши її, він став непомітним для хижака і тепер похапцем оглядав гострі, стрімкі скелі. Він пробіг тисячу ліктів і потім обернувся. Лева не було. Можливо, що хижак, ледачий, як і всі його родичі, відмовився від переслідування. Зур поклався на цей здогад і рушив до скелястої стіни. Та тут він усім тілом здригнувся від рику, швидко озирнувся і знову побачив чорного звіра. Хижак біг великими стрибками, з більшим запалом і більш вперто, ніж руді леви; Зур уже чув його сопіння... Ще кілька стрибків, і мисливець почує, як хруснуть його кістки..

Раптом увагу втікача привернули три виступи. Вони були розташовані один над одним і дозволяли досягти вершини базальтової стіни.

Здертись на них могла тільки людина чи невеликий хижак. Зур підскочив, досяг першого виступу, зліз руками й ногами на другий, потім на третій і через четвертий вискочив на шпиль... Лев тимчасом добіг. Він плигнув з усіх сил, але впав: масивне тіло не змогло зачепитись за прямовисну стіну. Звір тричі пробував досягти недосяжного, а потім з лютим риком спинився, його велетенська паща все тяглась до Зура; людина і звір дивилися один на одного: в жовтих очах застигла лють, у карих — жах.

Син Землі роздумував, лишатися на гребені чи перейти на той бік базальтової скелі.

Лев міг добратись до людини двома шляхами — через долину і повз скелясте пасмо... Зур вагався, доки хижак не ворушився. Ледве ж той почав шукати шлях, Зур вирішив тікати. Скотившись схилом, він побіг на північ. Біг не абикуди, а в надії знайти в скелях притулок. Перед очима стояла печера і силует лева-велетня... Чорного лева не було видно. Можливо, що він з терпінням хижака вже очікував у засідці, а може, й не знайшов шляху для переслідування... Та навряд чи Зур думав про це. Всією його істотою оволоділо прагнення знайти схованку. Мимоволі він наближався до скель...

До них залишалось п'ятнадцять кроків, коли Зур почув, що погоня відновилась. Натрапивши на слід мисливця, чорний лев знову побачив Зура. Висока трава не могла сховати людину, а скелі не обіцяли порятунку. Зур біг тепер, спонукуваний тільки інстинктом самозбереження.

Нарешті скелі зовсім близько, але й сопіння звіра ставало дедалі гучнішим.

Зур спинився. Серце плигало в його грудях, як пташка в сільці. В широко розплющених очах все пішло обертом. Життю, яке так любило його молоде тіло, життю, що й досі ще здавалось одвічним, тепер загрожувала смерть, яка раптом постала перед юнаком у вигляді хижака... Син Землі почував себе таким слабосилим, як ібіс у пазурах орла. У нього не було більше зброї — тільки самі руки; от-от ікла розкусять його, наче якийсь горіх...

Ця хвилина здається йому довшою, ніж присмерк. Та в Зура є вибір. Там чорний лев, тут лігво лева-велетня. Йому ніколи більше вагатися. Тому, хто хоче його зжерти, лишалось зробити шість стрибків. Як вихор Зур біжить далі: вмерти... але в печері, біля їхнього притулку.

Він кидається в пащу печери, як горобець у пащу кобри.

Чути два загрозливих рики. Чорний лев з'являється біля отвору, а в глибині печери зводиться на ноги інша велетенська постать. Потім два стрибки, дряпання пазурів, клацання зубів — і лев-велетень переможець. Чорний лев падає, перекидається і, впевнившись у нездоланній силі противника, відповзає з розпоротим боком, звідки на траву юшить кров...

А мешканець печери, високо задерши могутню голову, дивиться, як тікає ворог, і посилає на захід грізне ричання.

Зурові було не до бойовиська. Він збагнув лише, що переміг той хижак, у барлозі якого він опинився. Простягтись на землі, він мовчки й нерухомо очікує. Людина до такої міри зреклась самої думки про опір, що завмер навіть її жах Хижак-велетень нищить і надію і розпач. Зур кориться тому, що має статися, так само, як корився тоді, коли махайродус розтинав йому груди...

Велетень ще хвилину реве, потім, зализуючи рану, зроблену пазурами ворога, повертається важким кроком у печеру. На шляху лежить нерухома людина. Він обнюхує її, кладе на неї важку, як нога лося, лапу. Він може роздерти це напівмертве тіло — людина й не поворухнеться. Але хижак не лютує, він дихає спокійно. Зур догадується: звір упізнав запах, який щодня линув до нього в печеру крізь щілину в базальті. Тоді воскресає згасла надія. В молодому тілі знову відроджуються сили, що повертають назад життя і невтомні бажання... Зур поглядає на страхітливу пащеку і, згадавши, що хижак прислухався до виразного голосу, тихо говорить:

— Зур тепер, як сайгак, у пазурах печерного лева.

Звір сопе дужче і обережно знімає свою лапу. Знайомство, яке виникло між ними, коли їх розділяв камінь, набирає нових форм. Мисливець передчуває, що кожна хвилина миру зміцнює його шанси на життя. Все, що існує, існує завдяки повторенню. Якщо хижак не зжер людину одразу, то цілком можливо, що він її взагалі не зачепить. Зур більше не буде здобиччю: між ним і звіром виникла спілка...

Час біжить. Багряне сонце сідає за горби. А хижак не займає людину. Він прислухається до цього мінливого голосу. Сидячи на задніх лапах перед сином Землі, він то обнюхує його, щоб краще розпізнати цю дивну істоту, то, сховавши пазури, торкається до нього лапою, та так легко, як тоді, коли грався в материній печері з своїми братами. Жах сковує груди Зура, але поступово зникає...

Зі сходу крадькома підступила темрява. Вхід у печеру загорівся фіолетовим полум'ям. Замерехтіли перші зірки, і в скелясте пасмо ударив вітер...

Тоді хижак підвівся. Жага полювання гарячим вогнем засвітилась в його очах, а повна здобичі ніч нервувала звіра, і Зур збагнув, що це нова хвилина життя чи смерті.