На нові землі - Сторінка 2

Невиразне передчуття змушувало їх, перш ніж ступати на цю небезпечну землю, якнайкраще озброїтись.

Вони обламували гілля, аж поки сонце не лягло на обрії великим червоним вогнищем. Далі мисливці почали приробляти до ратища рогове вістря, кістки й камінці, зібрані в горах.

— Надходить ніч, — сказав Аун. — Ми будемо працювати до ранку.

Вони зібрали купу сухого дерева, і Зур лагодився підпалити її за допомогою сірчаного колчедану та кременю, тимчасом як його товариш настромляв на загострену палицю цілу чверть гірської кози.

Та раптом їх примусив випростатися звірячий рев, що нагадував регіт гієни. За п'ятсот ліктів від урвища мандрівники побачили невідомого звіра. Він мав тулуб леопарда, червону шкуру з чорними плямами і великі, більш променисті, ніж у тигра, очі. Два довгих і дуже гострих зуба витиналися з верхньої щелепи, а будова тіла свідчила про його надзвичайну рухливість.

Аун і Зур збагнули, що це хижак, але він не скидався на жодного з тих страховиськ, що живуть по той бік гори. Він здавався не дуже страшним. Списом, дрюком чи дротиками Аун легко перемагав звірів такого розміру. Аун був не менш сильний і прудкий, ніж Нао, переможець кзамів, сірого ведмедя й тигра.

І він вигукнув:

— Аун не боїться червоного звіра!

Звір ревнув удруге, ще більш пронизливо та хижо, і лють його здивувала воїнів.

— Голос у нього могутніший за тіло! — зауважив Зур. — Його зуби гостріші, ніж у всіх інших хижаків.

— Аун убив би його одним ударом дрюка!

Звір плигнув на двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Аун побачив внизу другого звіра-велетня, що біг підтюпцем. Це був молодий гіпопотам з грубою шкурою, із схожими на молоді верби лапами і величезною тупою мордою. Він силкувався добігти до річки. Але махайродус[6] на кожному повороті заступав йому шлях, і тоді гіпопотам зупинявся і ревів, широко роззявляючи рота.

— Червоний звір надто малий, щоб подолати гіпопотама! — сказав Аун. — Гіпопотам не боїться й лева.

Зур дивився мовчки. Пекуча цікавість наповнювала хвилюванням груди товаришів і збуджувала войовничий запал, що одвіку живе в серцях людей.

Раптом махайродус плигнув. Він упав гіпопотамові на потилицю і вп'явся в неї своїми гострими іклами. Величезна тварина одчайдушно заревла і побігла до річки. Але гострі зуби хижака рвали тверду шкуру і вгризались в тепле м'ясо. Рана збільшувалась на велетенській шиї, махайродус пив червоний струмінь, захлинаючись радістю перемоги.

Гіпопотам сіпнувся бігти ще швидше. Він уже не ревів і напружував всі сили, щоб досягти річки. Там, занурившись у рідну стихію, він загоїть свою рану і знову зазнає радощів життя, його товсті лапи важко гупали по землі і, незважаючи на важке тіло, він біг так само хутко, як осел чи кабан...

Річка була близько; її вогкий подих підбадьорював велетня. Але невблаганні зуби рвали шкуру, і гіпопотам почав хитатися. Затремтіли короткі ноги, з страшної пащі вихопилося хрипіння. А махайродус продовжував шматувати тіло.

Вже досягши очеретів, переможений звір поточився і впав... Почулося останнє зітхання, і велетенська маса завмерла. Тоді махайродус, випроставшись на гнучких лапах, заревів так, що в далечині кинулись врозтіч буйволи, а потім заходився жерти свою теплу здобич.

Аун і Зур стояли мовчки. Вони відчували наближення кривавої ночі, і мороз пройшов у них поза шкірою; вони невиразно догадувались, що нова земля — земля іншого віку, старіша за ту, де полювали уламри. Це була земля, де водилися дикі звірі, що жили ще з першими людьми. Глибока темрява давнини насувалась разом з присмерком, а стара-престара річка котила серед савани червоні хвилі.

Вогонь серед ночі

Мандрівники мусили витратити тиждень, щоб озброїтись. На дротиках було прироблено вістря з кременю та з гострих зубів. Обидва мали списи з роговими наконечниками, а також списометалки — пристрої для метання дротиків на велику відстань. Нарешті, у них були дубові дрюки; і найважчий з них, зроблений Ауном для себе, був страшний і для найбільших хижаків.

За допомогою ременя, нарізаного з шкури оленя, вони злізли з гранітного стрімчака на рівнину. Коли вони опинились внизу, спогад про орду уламрів наче потонув у безодні. Сила молодості і жага перемоги оволоділи Ауном. Навколо нього сновигала всіляка здобич, треба було тільки присісти в траві, щоб на нього набіг козел, олень чи сайгак. Але він не вбивав даремно травоїдних, бо знав, що м'ясо росте нешвидко, а людина повинна їсти щодня. Коли орда мала достатню кількість харчів, Нао, ватажок уламрів, забороняв полювання.

Цей новий світ повсякчас дивував товаришів. Вони вистежували гавіала — крокодила довжиною в двадцять ліктів, з потворно витягнутою мордою, — підглядали, як він пливе по воді, як ховається в засідці на острівці чи в очеретах на березі. Дріопітек[7], схожий на людину, протягав до них з віття свої чорні руки. Табунами блукали лосі з могутніми рогами, що могли б розпороти черево тигрові і вбити лева; чорні бики показували свої відгодовані боки та круті карки. В чагарнику раптом з'являвся і зникав леопард. Женучись за антилопою, крадькома пробігала повз них зграя злих вовків. Дикі собаки йшли по сліду або, позадиравши голови, починали тужливо вити. Інколи наляканий до смерті тапір вихоплювався з свого лігва і тікав щодуху у фігові зарості.

До всього прислухаючись і принюхуючись, Аун і Зур обминали кобр і великих хижаків: ці звірі спали по своїх лігвах або серед бамбука. Тільки одна руда пантера з'явилась серед дня в заглибленні скелі, наставивши на людей зелені вогники очей.

Аун випростався, розправив плечі і підняв дрюк, але Зур, пригадавши махайродуса, затримав руку товариша:

— Син Тура ще не повинен битися!

Аун зрозумів думку Зура. Раз махайродус виявився страшнішим за лева, то ця руда пантера могла мати силу тигра. Нао, Фаум і Гун Сухі Кості навчали не лише відваги, а й обережності: треба знати своїх ворогів. Проте уламр не зразу опустив свій дрюк. Він крикнув:

— Аун не боїться пантери!

Оскільки хижак і не ворухнувся в своїй печері, то люди пішли далі.

Вони шукали собі притулку. В цій неспокійній країні ніч просто кишіла хижаками. Навіть біля вогню мандрівникам загрожувала безліч небезпек. Уламри знали, що таке житло, і мали до нього звичку. Вони вміли загороджувати печери великим камінням, гіллям та стовбурами дерев; захистки, збудовані ними просто неба, доповнювали ті, що знаходились під навислими скелями.

За цілий день товариші не знайшли нічого придатного для ночівлі і надвечір відійшли від річки. Замиготіли перші зорі, коли вони вибрались на пагорок, де росли тільки негустий чагарник та вбога травичка. Тут, біля кам'яної стіни, вони півколом розкладали багаття. Вартувати домовились по черзі. Першим став на варту Аун, бо чув краще і мав тонший нюх, а початок ночі завжди найбільш небезпечний.

Легкий вітрець приносив міцні запахи звірів і тендітні пахощі рослин. Молодий уламр відчував найменший шелест, бачив мерехтіння світла, чув запах болотних випарів.

Спочатку з'явились шакали — боязкі, нерішучі, повні грації. Вогонь і приваблював їх, і лякав. Вони трохи постояли, а потім, тихенько дряпаючи землю, почали наближатись до таємниці. Їхні тіні довшали позаду, блискучі очі палали червоним вогнем, вони сторожко наставляли гострі вуха. Від найменшого руху Ауна вони відступили всі разом. Ледве ж він махнув рукою, як вони побігли геть з пронизливим скавчанням і гавкотнею. Аун не боявся шакалів, навіть коли їх збиралось багато, але сильний запах, що йшов від звірів, заважав почути інших хижаків.

Щоб не витрачати марно зброї, Аун назбирав камінців. Від першого ж каменя шакали миттю розбіглись. Потім з'явилися дикі собаки, яких голод і численність робили сміливими. Вони блукали зграями, раптово зупинялись або ж кидались вперед, гавкаючи по черзі, одна за одною, немов розмовляючи між собою. Вогонь їх спинив. Допитливі так само, як і шакали, вони принюхувались до духу печеного м'яса та людей. В їхньому витті бриніло невиразне благання та пожадливість.

Коли Аун кидав камінці, собаки відступали, збиваючись докупи, і в сутінках лунало погрозливе виття. Тримаючись на відстані, куди не діставало каміння, вони посилали вперед розвідку, яка нишком шукала вільного шляху. Проходи, що лишалися між кінцями вогняного півкола та стіною, були для них занадто вузькі. Проте вони весь час з убивчою настирливістю поверталися до цих проходів і принюхувались до людей. Інколи вони удавали, ніби починають напад або ж частина їх ховалася за скелю і вила, сподіваючись викликати переляк, що допоміг би захопити м'ясо. Знову повернулись шакали, тікаючи від вовків, що вихопились зі сходу; тепер вони були обережнішими і тримались далі від собак. Потім шакали зникли, зачувши гієн. Ті бігли підтюпцем, конвульсивно вигинаючи свої пологі спини та час від часу озиваючись реготом, схожим на сміх старої жінки.

Два маленькі кажани гасали на своїх м'яких крилах; вище, під зорями, ширяв у небі вампір[8]; зачаровані нічні метелики міріадами кружляли над вогнем, а необережні жуки падали на палаюче гілля. З баніана інколи виглядали бородаті мавпи, на горбочку зітхала болотяна сова, і тукан[9] вистромлював свій велетенський дзьоб з пір'ястого листя пальми.

Ауна охопив неспокій. Він побачив роззявлені щелепи, гострі зуби і очі, що світилися від вогню, як темні рубіни.

Смерть чигала над юнаками. Ворожої сили скупчилось тут стільки, що вона могла б знищити п'ятдесят чоловік. Собаки вселяли острах своєю численністю; щелепи ж гієн варті були щелепів тигра; вовки лякали хижими м'язистими загривками; навіть шакали своїми дрібними та гострими зубами могли роздерти Ауна і Зура швидше, ніж встигли б загорітись гілочки. Подив перед вогнем зупиняв усю цю безліч голодного звіра. Не сила, а хитрощі жили в них, і тільки присутність інших звірів приглушувала їхню жадобу.

Вони очікували на один з тих випадків, що винагороджує за тривалу засідку; ненависть час від часу підбурювала їх один на одного. Коли починали вити вовки, шакали тікали в темряву, собаки вишкіряли ікла, але звільняли дорогу гієнам. Гієни не становили великої загрози людям, бо звикли до падла чи слабосилої здобичі, і, не наважуючись іти на риск, залишалися тільки тому, що тут були інші звірі та це дивне сяйво над землею.

Нарешті прибіг леопард, і тоді Аун розбудив Зура.