На нові землі - Сторінка 4

- Жозеф Роні -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Зур похилив голову. Він розумів, що його зайва обережність призвела до нещастя, і тому дивився на Ауна з тугою на серці. Але Аун не пам'ятав зла, Зур був ніби частиною його самого. Груди воїна сповнились войовничим запалом. Юнаки стали пліч-о-пліч, єднаючи свої сили, і Аук вигукнув бойовий клич:

— Син Тура і Зур проколють червоного звіра і потрощать йому кістки!

Махайродус не квапився. Коли вертикальні звірі спинились, він теж зупинився. Хижак дивився, як вони взялись за списометалки з дротиками, якось дивно подовжуючи цим свої руки. Махайродуса дивували також їх виразні голоси. І він пішов трохи оддалік, майже не наближаючись до мисливців.

— Червоний звір боїться людей! — пихато вигукнув Аун, розмахуючи над головою списом і дрюком.

Йому відповів протяглий рев, махайродус зробив два велетенські стрибки. Та перш ніж він стрибнув ще раз, списометалки Ауна й Зура вже метнули свою зброю. Дротики застрягли в тілі хижака, і він оскаженіло кинувся на людей. Син Тура ударив списом між ребер, Зурова зброя обдерла міцний череп... А звір уже був біля них.

Одразу збив він Зура на землю і вп'явся йому іклами в груди. Аун схопив дрючок. Дубова палиця зустріла порожнечу: махайродус відскочив... Уламр і звір стояли тепер віч-на-віч. Воїн ухилився від першого нападу, а другий зустрів дрюком, влучивши хижакові в плече. З блискавичною швидкістю звір перекинув його, але з розгону сам полетів сторчака. Уламр звівся на коліно, та махайродус плигнув ще раз. І в той час як Зур, слабнучи, кинув свою сокиру, Аун обома руками вдарив звіра дрюком. Зброя влучила по кошлатій голові. Хижак закрутився, немов сліпий. Другий удар звір дістав по карку. Потім Аун поламав ребра і лапи, потрощив щелепи. Та ще довго смикались в корчах м'язи та билось серце хижака, доки два удари дротиком не прискорили кінець. Зур хрипко і кволо видихнув:

— Аун вбив червоного звіра!.. Аун дужчий за Фаума... Аун так само дужий, як і Нао, що завоював вогонь у людожерів!

Слова товариша схвилювали уламра: гордість роздула ніздрі; прикрий сум, що обважнював груди, коли він тікав у темряву ночі, без сліду розвіявся. Вся його істота бурхливо раділа пригоді, і він відчув палку любов до цієї незнайомої землі.

— Син Тура стане ватажком серед людей! — зовсім тихо промовив Зур.

Потім він застогнав, обличчя пополотніло, і поранений знепритомнів. Побачивши, що кров струмує з грудей Зура, Аун стривожився так, ніби це текла його власна кров, а нерухоме обличчя смертельно налякало його. Важка скорбота і ніжність сплили у грудях. Прожиті разом з товаришем часи повстали перед ним хаотичними картинами. Він знову бачив гаї, пустелі, чагарники, болота й річки, де вони єднали свої сили, де кожен був для другого живою зброєю...

Тимчасом Аун зібрав відомі йому трави та листя, стовк їх на камені і приклав до ран товариша. Зур розплющив очі. Спочатку він здивувався, що лежить тут, пошукав очима вогонь, потім усе пригадав і сказав знову:

— Аун стане ватажком серед людей!

І, відчуваючи свою неміч, простогнав:

— Червоний звір прокусив Зурові груди...

Аун порався коло ран, доки велетенське сонце не випливло з-за річки. Нічні хижаки зникли; серед віття заворушились мавпи. Над кістяком носорога літали білоголові круки. Два грифи ширяли в височині, і травоїди починали своє життя. Час небезпеки для Зура та Ауна минув: великі хижаки спали по своїх лігвах чи в гущавині лісів.

Але й день теж буває ворогом, коли спека немилосердно палить землю. Треба було перенести Зура у холодок. Як і всіх уламрів, Ауна тягло до печер. Сподіваючись знайти якісь скелі, він уважно оглянув навколо місцевість, але побачив тільки степ, чагарники, кілька кущів пальм, баніанові хащі, острівці бамбука та ебену.

Тоді, приклавши трави й листя до грудей свого товариша, Аун взяв його на спину і вирушив у дорогу. Йти було важко, бо треба було нести ще й зброю, але Аун здобув у спадок силу Фаума, Нао і братів Агоо. Він ішов довго, вперто перемагаючи втому. Часто клав Зура в холодку і, не гублячи його з очей, сходив на горбок чи на великий камінь, щоб оглянути місцевість.

Ранок минав, спека ставала нестерпною, а ніяких скель поблизу не було.

— Зур хоче пити! — сказала Людина-без-плечей, цокотячи в гарячці зубами.

Син Тура звернув до річки. В години спеки там можна було побачити на острові тільки лускаті тіла довгомордих крокодилів та гіпопотамів, що на хвильку з'являлись над жовтими водами заток.

До самого небосхилу котила річка свої життєдайні води, з яких народжувались тисячолітні гаї, буйні трави та незліченні звірі. Мати життя, вона перебувала в невтомному русі, несучи хвилі через пороги й водоспади.

Аун набрав у жменю води і напоїв пораненого. Потім стурбовано запитав:

— Зурові боляче?

— Зур дуже ослаб! Зур хотів би заснути.

Міцна рука Ауна м'яко лягла на голову товариша.

— Аун збудує притулок.

Уламри знали, як захищатись у лісах за сплетеними гілками дерев. Аун пішов шукати ліан, нарубав їх своєю сокирою; далі знайшов три пальми, що росли на горбочку, поробив на них зарубки і від стовбура до стовбура заплів гнучкими стеблами. Вийшла трикутна огорожа, стіни якої були хоч і гнучкі, але досить міцні. Син Тура працював, не шкодуючи сил, і спинився, коли на річку лягли довгі тіні. Залишалося вкрити притулок такими ж міцними ліанами, що витримали б вагу хижака, доки знизу не розпорють йому черево чи не проколють дротиком серце.

Гарячка не залишала Зура. В його очах блимали зелені вогники. Він то засинав, то раптом прокидався і марив. Проте, слідкуючи за роботою Ауна, він давав йому поради, бо Люди-без-плечей були здібнішими будівниками, ніж уламри та всі інші племена.

Перш ніж знову взятись за роботу, Аун з'їв спеченого напередодні м'яса. Потім густо заплів дах над притулком ліанами і зрубав дві великі гілляки, щоб закривати ними отвір для входу.

Сонце вже сідало за верховіття найвищих ебенів, коли люди сховались у своєму притулку. Він підносився над місцевістю, і крізь його стіни було добре видно річку, що протікала на відстані трьохсот ліктів.

Це була година жвавого життя. Страшелезні гіпопотами виринали з своїх підводних прерій і вилазили на острови. Великий табун лосів пив воду на протилежному березі річки; під водою швидко пропливла гостроноса велетенська риба. З очеретів виповз крокодил з двома гребенями, стискаючи в своїх щелепах тендітну шию косулі; чарівна тварина конала в огидній пащі потвори, що з переривчастим чавканням відгризала їй голову. Серед віття гасали мавпи-резуси. В очереті пурхали смарагдові, сапфірові й золоті фазани, а над квітучими острівцями вихорились, ніби хмарки снігу, чубаті чаплі. Інколи від зграї собак чи пантери тікав переляканий до смерті гурт антилоп або оленів. Потім прибігли дикі коні з божевільними очима, неспокійні й галасливі істоти, з напруженими від обережності м'язами. Вони ставали дибки, нервово щулили вуха: найменший шелест викликав у них жах. Череда буйволів, витягшись стрічкою, поважно йшла за бамбуковий лісок.

Раптом все живе затремтіло і сипнуло врозтіч: до річки спускалися п'ять левів.

Стало тихо, як у пустелі. З приходом великих хижаків травоїди подались в глиб степу. Залишився один лише крокодил, що вже відірвав голову своїй жертві. Він ніби й не почув небезпеки. Покрите твердим панциром тіло в двадцять ліктів завдовжки та з платан завтовшки, нерухомі скляні очі та потворна голова створювали враження химерної суміші з дерева й мінералу. Проте якесь невиразне відчуття змусило його повернути свою довгу пащу до непроханих гостей. Хвилину він вагався, але потім, вхопивши свою здобич, пірнув у воду між лататтям.

Шиї двох звірів прикрашали гриви. Це були кремезні самці. Вони високо тримали голови, наче вирізьблені з каменю. Неповороткі під час спочинку, на полюванні вони плигали на двадцять ліктів. За ними йшли три левиці, нижчі, гнучкіші й довші. У всіх були великі жовті очі, що нагадували очі людей.

Леви побачили, як вдалині тікали принадні табуни, і зупинились. Їх могутній рев лунав над річкою і сіяв тремтіння по степу; жах котився серед пальмових зарослів, очеретів, баніанів, по затоках і косах аж до гирла притоки. У вітті шалено реготали мавпи.

Виявивши свій гнів, хижаки пішли далі. Леви вдихали легенький вітрець, левиці ж, більш нетерплячі, принюхувались до землі. Одна з них зачула людей. Вона поповзла на череві до притулку, наполовину схована у високій траві, дві інші приєдналися до неї. Леви стояли на місці.

Аун слідкував за хижаками.

Кожен з них був у декілька разів дужчий за людину, їхні пазури були гостріші, ніж дротики, ікла страшніші за списи. Аун відчув своє слабосилля і жах самотності. Він шкодував, що покинув рівнини, де люди орди перемагали своєю кількістю.

Зур підвів голову. Біль і жах полонили його поранені груди, розпач охопив його: він не міг битися.

Перша левиця була вже близько. Вона погано бачила дивних звірів, схованих за ліанами, і хитро кружляла навколо притулку. Син Тура вже не боявся, що вона була так близько. Кров воїнів, яким доводиться інколи вмирати під пазурами, клекотіла в його жилах, його очі палали, як і очі левиць, і він, замірившись сокирою, з презирством щосили вигукнув:

— Аун випустить левам кишки!

Але Зур сказав йому:

— Хай син Тура постережеться! Коли тече кров лева, він вже не боїться смерті... Треба бити по ніздрях, вигукуючи бойовий клич!

Аун відчув мудрість ва, що знав більше, ніж Гун Сухі Кості. Хитрість пригасила вогонь в його очах...

Левиця зупинилась, силкуючись побачити істоту, що мала такий загрозливий голос. Ревнув один лев, потім другий. Аун відповів їм вигуком страшної сили. Всі звірі оточили ліанову хатину. Вони знали силу своїх пазурів і своєї численності, проте не починали нападу, бо здобич не боялась їх і знаходилась у схованці.

Наймолодша левиця спробувала знищити перепону. Вона підійшла зовсім близько, понюхала і дряпнула пазурами. Ліана прогнулась, але не порвалася. Одразу ж тупий кінець списа сильно вдарив левицю по ніздрях. Вона відскочила назад, люто нявкнувши від болю. Решта з тривожним здивуванням поглядала на неї. Якусь хвилину п'ятеро левів стояли нерухомо і, здавалося, не звертали уваги на людей. Аж ось один з самців ревнув, підскочив і всією вагою тіла звалився на ліановий дах.