На нові землі - Сторінка 6

Тому він задовольнився тим, що зміцнив ліанову огорожу. Зур був кращий будівник, ніж Аун, і зробив схованку неприступною для хижаків. Однак прамамут, носорог, гіпопотам і табуни травоїдних могли її зруйнувати. Крім того, вона привертала увагу лісових хижаків.

Минуло ще кілька днів. Наближався кінець весни. Над річкою стояла нещадна спека, з боліт підіймались хворобливі випари і після сходу сонця надовго вкривали долину.

Одного ранку Зур відчув, що у нього вистачить сили продовжувати мандрівку. І він сказав своєму товаришу, який нетерпляче оглядав буйну рослинність навколо притулку:

— Син Землі може йти за Ауном.

Уламр радісно підскочив: до цього часу поранений був як та ліана, що обкрутила плечі і заважала кожному рухові.

Тумани ще закидали в річку свої сиві коси. Молоді гіпопотами ревли, граючись у затоці; в повітрі ширяли птахи. Аун і Зур пішли берегом за течією. Коли сонце підіймалось вище, вони шукали затінку. Треба було стерегтись, щоб не наступити на гадюку, що прокинулась від спеки, та вчасно почути хижака, який заснув у півтіні. Опівдні вони спинились на відпочинок під терпентиновими деревами. У мандрівників було сушене м'ясо, коріння й гриби; все це вони спекли на вогнищі з сухого хмизу. Аун безмірно зрадів духові печеного м'яса і їв з апетитом молодого вовка, тимчасом як Зур, не поспішаючи, насолоджувався ароматом смаженини. Тварини кудись зникли. Чути було тільки невгамовне дзюрчання води та стрекотання коників. У війні, що точилася між звірами, це був час відпочинку. Двоє людей покладались на ласку життя, на силу юнацтва, молодості, сп'янілі від картин, що плавали в їхній свідомості, як квіти болотяного горіха в річці.

Все ще відчуваючи кволість, Зур задрімав, а син Тура став на варті. Його вартування нагадувало сторожкий сон, який, проте, не заважав йому інстинктивно відчувати найменші зміни довкола себе. Коли тіні почали лягати острівцями на рівнині, вони рушили далі і спинилися тільки смерком. Ще декілька днів вони йшли не зупиняючись. Перетинали джунглі, обходили болота, перепливали річку, блукали в чагарниках. Зур почував себе цілком здоровим і терпляче йшов разом з своїм невтомним і сильним товаришем. Їхня дружба була непорушна. Ніхто з них не давав іншому приводу для гніву чи роздратування: кожний знаходив у товариша те, чого бракувало самому. Сила Ауна завжди підбадьорювала Зура і дивувала його; Аун же любив Зура за розум та знання, здобуті в спадщину від Людей-без-плечей.

На ранок дев'ятого дня скелі присунулись майже до берега річки. Утворене ними пасмо тяглося більше ніж на тисячу кроків і було порізане щілинами. Горішні щілини були на висоті трьохсот ліктів і тяглись аж до узлісся. В щілинах жили орли та соколи.

Побачивши скелі, син Тура радісно скрикнув, бо ще від предків дістав у спадок любов до скель і печер, особливо коли вони знаходились близько води. Більш врівноважений, Зур оглядав місцевість. Вони знайшли багато навислих над землею кам'яних карнизів. Під таким захистом часто ховалась орда, коли не знаходили печери. Але цілком придатний для гурту, сильного своєю численністю, він не зміг би захистити двох воїнів. Вони часто зупинялись і уважно оглядали базальтові стіни, знаючи, що якась щілина може вивести до великої печери.

Нарешті пильне око Ауна помітило досить велику тріщину. Щоб досягти її, треба було вилізти спочатку на горизонтальний виступ, а потім на карниз, де могли розміститись три чоловіки.

Воїни легко злізли на виступ, але щоб видертись на карниз, Аун мусив стати Зурові на плечі. Уламр подався в щілину, але ліктів за п'ять йому вже довелося просуватись боком... Та прохід ширшав, і мандрівник опинився в низькій просторій печері. Він поволі йшов нею, доки його не спинила низька стеля; крутий схил зникав у темряві. Перш ніж продовжувати огляд, Аун вирішив витягти Зура на карниз. Він виліз боком, як і заліз, і сказав:

— Печера велика, в ній, можливо, два виходи. Аун ще не бачив її кінця...

І, нахилившись, простягнув Зурові спис. Зур вхопився за нього і поліз на скелю, чіпляючись ногами за невеличкі виступи і тим самим допомагаючи товаришеві. В міру того, як він підіймався вище, Аун, випростовуючись, задкував до печери.

Коли Зур опинився на карнизі, уламр повів його в глиб печери. Темрява ставала все густішою. Їх стурбував запах якогось хижого звіра, і вони вже збирались повертатись назад, як раптом помітили світло десь внизу.

— Там другий вихід! — тихо сказав Зур.

Аун з досадою похитав головою, але не зупинився, йти стало легше. Світло, хоч і не яскраве, все яснішало. Воно пливло вузькою смужкою, і тому йти було важко. З тонким писком знялося кілька кажанів.

— Аун і Зур — господарі печери! — гримнув син Тура.

Зур просунув голову в щілину; раптом залунав рик і в просторому барлозі скочив на ноги страхітливий звір. Важко сказати, кого він більше нагадував — тигра чи лева. У нього була чорна грива і широкі, як у лося, груди. Довгим, гнучким і водночас міцним тулубом, своїми м'язами він переважав усіх хижаків, його велетенські очі спалахували то жовтим, то зеленим вогнем залежно від гри світла.

— Це печерний лев! — прошепотів Зур.

Звір, стоячи проти щілини, бив себе по боках волохатим хвостом.

Аун теж подивився на нього і сказав:

— Це тигр землі кзамів.

Він схопив спис і, збираючись кинути його через щілину, вже розкрив рота, щоб вигукнути бойовий клич.

Зур спинив товариша:

— Аун не може кинути спис через щілину з такою силою, щоб убити печерного лева: в нього важко навіть влучити.

І він показав на виступи, що перешкоджали польоту зброї. Уламр зрозумів, як небезпечно дратувати звіра. Він міг вискочити з лігва і знайти їх. А зараз він спочиває і, видно, цієї ночі не піде на полювання: залишки дикого осла лежали в печері на вкритій кістками землі.

— Може, Аун і Зур заманять його в пастку, — тихо проказав Зур.

Сопіння хижака було чути ще хвилину, а потім він безтурботно простятся на купі кісток. Він нічого не боявся, тому й лють його швидко вщухла. Жоден звір, крім хіба сліпого в люті носорога, не зважувався напасти на нього. Прамамут не боявся його і не воював з ним. Ватажки лосів, довгомордих крокодилів і буйволів, що обороняли свою молодь від тигра чи лева, жахались його. Він був наймогутнішим серед усіх хижаків.

Істоти за базальтовою стіною, присутність яких хижак відчував, нагадували йому гібонів та інших мавп, яких він трощив одним ударом своєї лапи.

Аун і Зур повернулись у верхню частину печери. Хоч безпосередньої небезпеки й не було, — а заглядати в майбутнє вони не вміли, — сусідство хижака їх непокоїло. Правда, він жив по той бік скелі і, безперечно, вдень не полював, все ж вони могли з ним якось зустрітись. Через це такий добрий притулок, доступний, здавалось, тільки людям, кажанам та птахам, ставав ненадійним.

Проте вони вирішили не залишати його, поки не знайдуть іншої схованки.

Син Тура сказав:

— Аун і Зур виходитимуть тільки тоді, коли тигр кзамів спатиме в своєму лігві...

— Печерний лев надто важкий, щоб здиратись на дерева, — додав Зур. — Тут скрізь багато густого листя, де ми зможемо ховатись...

Вони не боялись, що звір спіймає їх під час полювання: нюх в Ауна був майже такий, як у шакала, а обережність Зура теж ніколи не дрімала.

Деякий час вони жили спокійно. Звіряючись на досвід свого племені, Зур збирав коріння і гриби, Аун приносив здебільшого м'ясо та дрова для вогню. Багаття розкладали на карнизі. Воно кидало в темряву червоне сяйво, яке дивувало хижаків у степу, кажанів, сов та орлів у скелях.

Їжі було вдосталь, і мисливці втішались спокійним життям. У своїй схованці вони не боялись звірів, що підстерігали внизу, і хижих птахів, що ширяли над головами.

Зур щодня спускався по кілька разів у нижню печеру і стежив за лігвом. Великий хижак не виявляв більше ні гніву, ні навіть нетерплячки. Запах молодого воїна став для нього настільки вже звичним, що навіть не турбував його сну. Коли ж він не спав, то ставав проти щілини і своїми променистими очима розглядав постать і обличчя людини.

Якось син Землі сказав йому:

— Аун і Зур не вороги печерному левові!

Здивований таким виразним голосом, звір рикнув і дряпнув кігтями базальт.

— Печерний лев дужчий за Зура! — продовжував воїн. — Але Зур хитрий... Коли б печерний лев, син Землі і син Тура уклали спілку — від них не втекла б ніяка здобич.

Зур говорив це без будь-яких сподівань, просто тому, що в його пам'яті спливали спогади. Люди-без-плечей часто жили поруч хижаків і ходили разом з ними на полювання. Такі випадки траплялися і з уламрами. Нао, син Леопарда, уклав колись спілку з мамутами. Походячи від племені, що занепадало вже протягом багатьох поколінь, Зур інколи потрапляв під владу мрій. У нього було значно більше спогадів, ніж у його товаришів. Оживлені молодістю, ці спогади набирали дивних форм в години відпочинку, коли Зуру не загрожували небезпека і злигодні.

Вперше в житті Зур перебував у тривалому сусідстві з страшним звіром, бо в степу чи в лісі тварина або ховалась, або ж сама загрожувала смертю. Крім того, коли Зур наслідував у мріях Нао чи когось з своїх предків, які приручали звірів, Аун та інші товариші зразу руйнували його мрії. Той самий Нао більше не прагнув жити з мамутами. Ставши ватажком орди, він забув свою подорож з Намом та Гавом і дбав тільки про те, щоб привести уламрів на кращі землі. Орда ж була надто численна і надто пристрасна до полювання, щоб не турбувати звірів. Тому вони тримались оддалік, до них можна було підійти тільки з хитрощами і спіймати хіба в пастку...

А тут Зур міг доторкнутися до морди печерного лева, нахилившись над щілиною і простягши руку. Хоч він і волів би мати справу не з таким страшним хижаком, та все ж не міг відмовитись від такої принадної думки — приручити хижака. Потім прийшла звичка, що зближує живі істоти. Все, що, повторюючись, не приносить шкоди, перестає бути страшним. Широкі груди лева, схожа на базальтовий уламок голова, рухливі хижі вогники в очах більше не лякали Зура. Тонкі юнацькі відчуття підказували йому, що звір теж звикає до нього. Поступово Зур перестав бути для хижака здобиччю. І, звичайно, зовсім перестане бути нею, коли запахом людини просякне повітря печери.

Почалось літо.