На Сваннову сторону - Сторінка 27

Але я даремно наставляв руки дашком, аби в полі зору залишався тільки глід: пробуджене ним відчуття було темним і непевним, і воно марно намагалося звільнитись і злитися з квітами. Глід не пояснював мені мого відчуття, а інші квіти не вдовольняли. Й ось, коли я млів од тієї радости, що переповнює людину під час споглядання полотна улюбленого художника, зовсім несхожого на інші його образи, або коли тобі показують картину, яку ти раніше бачив в олівцевому шкіці, або коли музична п'єса, яку чув лише у виконанні на роялі, постає перед тобою в чудовому оркестровому наряді, — мене покликав дідусь і, киваючи на живопліт тансонвільського парку, промовив:

— Ти любиш глід, поглянь же на цей рожевий кущ: ліпота, та й годі!

І справді, цей кущ рожевого глоду був ще прекрасніший, ніж білий. Він теж пишавсь у святкових шатах — тих, у які вбираються на церковні, тобто справжні, свята, бо вони тим і різняться від свят мирських, що випадкова примха не приточує їх до днів, для них не призначених, у яких нічого святкового, власне, немає; але вбрання цього куща було ще багатше, бо квіти, що обліплювали гілля віночком, наче помпони, які обсипали пастушу патерицю в стилі рококо, й обнизували ввесь кущ, були "пишнобарвні", а, отже, за комбрейською естетикою, — найвищого ґатунку, якщо судити про нього за цінником у рундуку на майдані або крамниці пана Камю, де найдорожчими бісквітами були рожеві. Та я й сам вище цінував сир з рожевими вершками, тобто той, куди мені дозволяли надушити суниць.

Рожеві квіти глоду прибрали барви їстівної речі або ж пишної оздоби святкової сукні, бо діти бачать, у чому її виграш, найочевидніше здається їм найкрасивішим, і на цій підставі вони обирають саме його, найяскравіше і, як на них, найприродніше, навіть коли дізнаються, що ці квіти нічого ласого їм не обіцяють і що кравчиня не чіпляла їх на вбрання. Й справді, я зразу відчув, як відчував це, побачивши білий глід, але тільки з більшим захватом: святковий настрій віддається квітами не штучно, подібно хитрощам людського виробу, — так щиро, з простодушністю сільської жінки, яка оздоблює вуличний вівтар, виразила його сама природа, переобтяживши кущ занадто ніжного відтінку розетками в стилі провінційного "помпадуру". На кінцях гілок, мов на рожевих кущиках у вазонах, задрапованих паперовим мереживом, кущиках, які в дні великих свят розкидають на престолі тонку свою брость, комашилися напіврозпуклі пуп'янки блідішого забарвлення, а всередині цих пуп'янків, наче на дні чаші з рожевого мармуру, видніли червоні як жар цятки. Ось чому пуп'янки ще більше, ніж самі квіти, видавали своєрідну, безконечно привабливу сутність глоду, котра всюди, хоч би де він розпускався, хоч би де розквітав, могла бути тільки рожева. Ставши складником живоплоту, але відрізняючись од нього (так вирізняється дівчина в святковому строї з-поміж одягнених по-буденному своїх сестер, які зостаються вдома), вже зовсім готовий до травневих Богородичних відправ, кущ наче брав у них участь — отак лишав, усміхаючись, цей чудородний католицький кущ у своїй рожевій обнові.

Крізь живопліт видніла паркова алея, обсаджена ясмином, братками та вербеною, між якими левкої відкривали свої свіжі рожеві торбинки, пахучі й жухлі, як стара кордовська шкіра, а на самій алеї, посиланій жорствою, довгий фарбований назелено рукав, звиваючись своїми кільцями, метав над квітами, жадібно вбираючи в себе їхній пах, вертикальне і призматичне віяло барвистих краплин.

Нараз я зупинився — не міг ступити далі ні кроку, як це буває, коли видиво перед тобою не просто постає, але й вимагає глибшого сприйняття й захоплює все твоє єство. Піднявши личко, всіяне рожевими цятками, на нас дивилася рудувата дівчинка, яка, здавалось, поверталася з прогулянки й тримала в руках копирсалку. Її чорні очки блищали, але я не вмів тоді, та й згодом не навчився, розкладати сильні враження на об'єктивні елементи; не мав того, що зветься "спостережливістю", потрібною для того, аби точно визначити колір очей, а тому щоразу, як про неї думав, блиск тих очей ще довго світив у моїй пам'яті яскравою блакиттю, бо дівчинка була білява, і якби очі вдались не такі чорні (ця чорнота вражала кожного, хто бачив її вперше), — я б, може, не закохався так у ці очі, які видавалися мені небесними.

Спершу я дивився на неї не тільки поглядом — посланцем очей, а й поглядом-вікном, звідки з німим захватом виглядають усі почуття, поглядом, якому кортить доторкнутися, завоювати, умикнути з собою споглядуване ним тіло, а разом з тілом і душу. Потім, побоюючись, коли б дідусь та батько, помітивши дівчинку, не забрали мене від неї, не звеліли вести перед, я став дивитися на неї вже іншим поглядом, несвідомо благальним, поглядом, який намагався привернути її увагу, змусити побачити мене, познайомитися зі мною. Дівчинка повела очима спочатку вперед, потім убік, аби оцінити мого дідуся та батька, що це за одні, і, мабуть, усі ми троє справили на неї несприятливе враження, бо вона відвернулася з байдужим і презирливим виглядом, щоб моєму дідусеві й батькові не було видно її обличчя. А ті взагалі не помітили дівчинки, верстаючи далі свою путь, випередили мене, а вона, наскільки сягало її око, кидала в мій бік якісь байдужі й сліпі погляди, проте дивилася пильно й з півусміхом, якого я не міг витлумачити на підставі здобутих мною уявлень про гарне виховання інакше, як свідчення найбільшої зневаги. А рука дівчинки в цей час ледь помітно виписувала по вітрі непристойний образливий жест, уже добре мені відомий з внутрішнього підручника ґречности, коли цей жест звернуто до незнайомої людини, він має єдине значення — зумисної образи.

— Жільберто, ходи! Чого ти там застряла? — різким і владним голосом гукнула дама в білому, якої раніше мені не доводилося бачити. Неподалік від дами стояв добродій у полотняній парі, теж незнайомий, і, витріщивши очі, дивився на мене. Переставши нараз осміхатися, дівчинка схопила копирсалку й, не обертаючись у мій бік, пішла геть з виглядом покірним, непроникним і лукавим.

Так ім'я "Жільберта" було вручене мені наче талісман, який, певне, допоможе згодом віднайти ту, що з досі розпливчастого образу стала завдяки імені живою особистістю. Так шугнуло воно над ясмином і левкоями, терпке та свіже, мов ті краплини, що струмували з зеленого шланга, насичуючи й забарвлюючи зону чистого повітря, яку пронизало й відособило таємницею життя тієї, кого могли так охрестити щасливці, котрі жили й спілкувалися з Жільбертою; шугнуло, відкриваючи мені, крізь рожевий глід, на рівні мого рамена, сутність таких болісних для мене взаємин людей із нею, заодно з усім тим незнаним, що було в її житті, куди мені було зась.

Поки ми йшли, мій дідусь мимрив:

— Бідолашний Сванн! На яку роль вони його прирекли! Його сплавили, щоб вона могла зостатися зі своїм Шарлюсом. Бо то був Шарлюс, я впізнав його! А та крихітка бачить увесь той бруд!

Враження, справлене на мене деспотичним голосом, яким Жільбертина мати звернулася до неї, тим самим демонструючи, що дівчинка теж когось слухається, а не заправляє всім, — дещо заспокоїло мою муку, подало певну надію й погамувало любов. Але невдовзі любов спалахнула в мені знову як реакція: моє впокорене серце рвалось, аби піднестися до рівня Жільберти чи опустити її до мого рівня. Я кохав її, я шкодував, що не встиг і не придумав, як скривдити Жільберту, як дошкулити й дати пам'ятного. Вона здавалась мені такою гарною, що страшенно кортіло повернутися й крикнути, повівши плечима: "Яке ви страшидло, яка ви потворна, яка ви бридка!" Одначе я йшов собі назавше, наче перший ковток щастя, неприступного таким, як я, дітям з огляду на несхитні закони природи, несучи з собою образ рудоволосої дівчинки з рожевими цяточками на виду, яка тримала в руці копирсалку і з усміхом спрямовувала на мене довгий лукавий погляд.

І ось уже чар, яким її наймення зладанило, подібно до хмари фіміаму, те місце, де ми, перезираючись крізь рожевий глід між собою, відчули його одночасно, поймав, насичував, напоював своїм духом усе, що оточувало Жільберту: її дідуся та бабусю, з якими мали таке незрівнянне щастя бути знайомими мої дідусь та бабуся, найпочесніший фах біржового зайця, зниділу дільницю Єлисейських Полів, де Жільберта мешкала у Парижі.

— Леоніє! — сказав дідусь після повернення з прогулянки. — Шкода, що з нами не було тебе. Ти не впізнала б Тансонвіля. Якби я не був полохливий, то зрізав би для тебе галузку рожевого глоду, адже ти так його любиш!

Дідусь докладно розповів тітці Леонії про нашу прогулянку, бажаючи розважити її чи, може, й досі плекаючи надію витягти в поле. Колись тітка дуже любила ту садибу, та й потім, коли двері дому зачинилися для всіх, останній, кого вона ще приймала, був Сванн. І тим самим тоном, яким, коли той цікавився її здоров'ям, наказувала відповісти йому (з усіх наших домочадців Сванн жадав побачитись тільки з нею), що вона зморена, але його прийме наступного разу, — тим самим тоном тітка сказала йому того вечора:

— Так, колись у гарну годину я прокатаюся повозом аж до паркової брами.

Вона говорила це цілком щиро. З дорогою душею побачила б ще раз Сванна й Тансонвіль, але просте бажання поглинало всю решту її сил, уволити це бажання було їй не до снаги. Іноді гарна година бадьорила тітку, вона вставала, вдягалась, але, ще не дійшовши до суміжної кімнати, втомлювалася й вимагала, щоб її повернули до постелі. Для неї вже почалось, — раніше, ніж для інших, — велике зречення старости, яка рихтується до смерти, сповиваючись у лялечку; те зречення, котре можна спостерігати перед кінцем кожної людини, що зажилася на світі. Навіть у найдавніших і найпалкіших коханців, між приятелями, пов'язаними найдуховнішими взаєминами, коли по стількох роках вони нараз переставали їздити один до одного чи навіть просто виходити з дому, переставали листуватися, бо знали, що спілкуванню між ними на цьому світі край.

Тітка, мабуть, чудово усвідомлювала, що більше не побачить Сванна, відтак не покине й свого дому, але це дожиттєве ув'язнення вона, здається, легко переносила з тієї рації, з якої, на нашу думку, це мало б бути для нас особливо болісним: на ув'язнення її прирікав занепад сил.