На Сваннову сторону - Сторінка 28

Цей занепад тітка Леонія спостерігала щодня, й відтак кожна дія, кожен рух утомлювали її, оберталися тортурами, а безчинність, усамітнення, мовчанка приносили благословенну, покріплювальну солодкість супокою.

Тітка Леонія так і не вибралась подивитися живопліт з рожевого глоду, але я раз у раз питав своїх рідних, вибереться вона чи не вибереться або чи часто бувала раніше в Тансонвілі, намагаючись таким чином викликати їх на розмову про батьків і про дідуся та бабусю панночки Сванн, які здавалися великими, наче боги. Імення Сванна зробилося для мене майже міфологічним, і, розмовляючи з батьками, я відчував хворобливу потребу почути його з їхніх вуст. Сам не зважувався вимовляти його, але зумисне заводив розмови на теми, близькі до Жільберти, що торкалися її особисто і не відганяли геть од мене. Так, скажімо, вдаючи, ніби вважаю, що дідусеву посаду раніше обіймав хтось іще в нашому маєтку або що живопліт з рожевого глоду, який хотіла побачити тітка Леонія, проходив по громадській землі, я змушував батька поправляти мене, говорити ніби всупереч мені, ніби своєю волею:

— Де там, це не так, ця посада була за батьком Сванна, цей живопліт належить до парку Сваннів.

Тоді я відсапувався: так це ймення давило те місце, де воно було вписане назавше, так гнітило мене, бо тоді, коли я його чув, здавалося мені вагомішим за всяке інше: воно важчало щоразу, як я, ще не розкривши рота, подумки вимовляв його. Це ім'я додавало мені втіхи, якої я, не без сорому, домагався в родичів, адже втіха ця була така велика, що, мабуть, вимагала від них неабиякого труду, труду без винагороди, бо для них не була втіхою. І я з делікатносте переводив розмову на інше. А ще через свої гризоти. Коли родичі вимовляли ймення "Сванн", я знову віднаходив у ньому давній чар. І тоді виникало враження, що таке саме хвилювання відчувають і мої родичі, бо поділяють мій душевний стан, бо від них не сховалося моє мріяння, бо вони мені прощають, бо теж плекають його, і я побивався з розпачу, як ніби я їх підманув і знепутив.

Того року наші надумали повернутися до Парижа дещо раніше, ніж звикле. Перед від'їздом зібралися повести мене до фотографа і з такої оказії вранці завили моє волосся, вперше обережно наділи на мене капелюха й вирядили в оксамитну куцину. Через певний час по звершенні мого туалету й після довгих пошуків мама нарешті знайшла мене на стежині біля тансонвільського парку: я прощався з глодом, обіймаючи колюче галуззя й, мов та принцеса з трагедії, обтяжена непотрібними коштовностями, без усякої вдячности до докучливої руки, яка напустила мені на лоба кучерики, плакав і топтав зірвані з голови папільйотки та свого нового капелюха.

Сльози не зворушили матері, але вона несамохіть скрикнула, побачивши мою розтріпану зачіску і порвану куцину. Я нічого й нікого не чув, тільки голосив:

— Квітоньки мої хороші! Це не ви мені завгорюєте, не ви мене везете звідси. Ви зроду не кривдили мене! За це я завше любитиму вас!

І, втираючи сльози, я обіцяв їм, що коли виросту великий, то не житиму тим убогим життям, як інші люди, і, навіть у Парижі, навесні, замість ходити з візитами і слухати дурні теревені, їздитиму в село побачити перший квіт глоду.

Вийшовши на прогулянку в поле, ми вже не розлучалися з ним уздовж усієї дороги вбік Мезеґліза. Полем гасав заволокою-невидимцем вітер, який здавався мені добрим Генієм Комбре. Щороку в день нашого приїзду, аби відчути, що я справді в Комбре, я забирався на пагорок: вітер шпортався в полах мого плаща й підганяв межи плечі. Вітер завжди дме ходовий, якщо йти на мезеґлізьку сторону, височиною, де упродовж багатьох льє не трапляється жодної западини. Я знав, панночка Сванн часто їздить на кілька днів до Лана, і хоча до цього міста було неблизько, відстань здавалась не такою великою, бо дорога слалася рівна й гладенька. Коли в гарячі пообіддя я бачив, як вітер, повіявши ген-ген з-за обрію, хилить по землі збіжжя, хвилею розливається по всій неосяжній рівнині і, шелесткий та теплий, лягає до моїх ніг заячим горохом та конюшиною, то ця спільна для нас обох рівнина зближувала, гуртувала нас. Мені уявлялося, начебто цей самий вітрець пронісся повз неї, він був вісточкою від неї, нашіптує мені щось, чого я не можу вловити, і я цілував його на льоту. Ліворуч було село Шамп'є (Campus Pagani[8], за поясненням кюре). Праворуч, за хлібами, видніли мереживні шпилі сільської церковиці Андрія Первозванного в полях, обидва шпилі були гінкі, лускаті, пористі, гільйоширувані, буро-жовті, ядренисті, наче колоски.

Безподібно орнаментовані листям, яке не сплутаєш з листям іншого дерева, яблуні на рівній відстані одна від одної розкривали білі атласні пелюстки або звішували несміливі китиці блідо-рожевих пуп'янків. Під час прогулянок на мезеґлізьку сторону я вперше звернув увагу на круглу тінь, відкинуту яблунями на освітлену сонцем землю, і на примарні золотаві шовкові нитки, які навскіс пряло під їхнім листям призахідне сонце. Батько намагався розірвати їх ціпком, але вони залишалися незрушні.

Вряди-годи полудневим небом покрадьки, без усякої пишноти, білий, наче хмаринка, сунув місяць: так невихідна актриса, вбрана в буденну одежу, манірно нітячись, аби "не впадати в очі", пробирається в залу для глядачів подивитися на гру товаришів. Я любив віднаходити зображення місяця на полотнах і в книгах, але ці твори мистецтва — принаймні за ранньої юности, до того, як Блок привчив мої очі і мій розум сприймати тоншу гармонію, — були дуже відмінні від тих, де місяць показався б мені гарним тепер і де я не впізнав би його тоді. Це був, скажімо, роман Сентіна або краєвид Ґлейра, де місяць чітко вимальовується на небі срібним серпом, коротше, один з витворів, які були такі нехитрі й недосконалі, як мої тодішні мистецькі смаки, і моє захоплення ними обурювало бабусиних сестер. Вони гадали, треба змалку плекати смак на творах, які по-справжньому полюбиш уже в зрілості. Ці старі діви, мабуть, уявляли собі естетичні вартості уподіб матеріальних речей, які тільки сліпий не помітить, була б душевна дійшлість відповідного сприймання, а поступово доростати до цього не обов'язково.

На мезеґлізькій стороні, у Монжувені, на березі великого ставка, на крутому косогорі, порослому кущами, стояв дім Вентейля. Тут ми часто здибували його дочку — вона їздила кабріолетом і сама поганяла. З якогось часу почала з'являтися в товаристві своєї старшої подруги, що мала в наших околицях лиху славу й раптом оселилася в Монжувені. Це викликало пересуди: "Мабуть, бідолаха Вентейль зовсім осліп, не зважає на те, що люди про неї говорять, і дозволяє дочці, — а вона ж червоніє на кожне "гниле" слово, — водитися й жити під одним дахом з такою жінкою! Вентейль стверджує, буцімто та особа чудова людина, в неї золоте серце, з неї вийшла б видатна піаністка, якби вона розвинула свої музичні здібності. Він може бути певен, що не музикою вона займається з його донькою".

Але пан Вентейль усіх переконував, що та займається саме музикою. Справді, ось що чудово: всяка особа, що перебуває в фізичній близькості з іншою особою, завжди викликає захоплення своїми моральними прикметами в родичів останньої. Фізична любов, геть несправедливо ославлена, так владно змушує людину ділитися своїми скарбами доброти й самовідданости, що вони впадають в очі найближчим. Доктор Переп'є, якому зичний голос і густі брови дозволяли скільки заманеться грати роль інтригана (зовсім йому, як поглянути, не підхожу), не наражаючи нітрохи своєї міцної й незаслуженої репутації "добродушного бурмила", вмів розсмішити до сліз кюре й ще кого завгодно.

— Так он воно що, — заявляв він грубувато. — Виявляється, вона музикує зі своєю подругою, панною Вентейль! Це вас дивує? О, я нічого не знаю, нічогісінько! Сам старий Вентейль сказав мені вчора про це. Зрештою, дівчисько має цілковите право кохатися в музиці. Я ніколи б не став перешкоджати розвитку артистичних здібностей у дітей. Вентейль, мабуть, теж. До того ж він сам музикує з подругою своєї дочки. Атож, достолиха, справжній музичний заклад, а не дім! Чого ви смієтеся? Я хочу лише сказати, що ці люди надто багато музикують. Недавно я спіткав дядька Вентейля біля кладовища. Він ледве тримався на ногах.

Всякому, хто подібно до нас бачив, що пан Вентейль цурається знайомих, а помітивши їх, одвертається, що за останні місяці зовсім постарів, що горює своє горе, живе тільки одним — доччиним щастям, днює й ночує на могилі дружини, — неважко було б зрозуміти: він скоро помре з горя, бо до нього чутки не можуть не доходити. Вентейль знав, що говорять, і може, навіть вірив чуткам.

Певне, нема людини, хай би якої високоморальної, котрої збіг обставин не змусив би вживатися з гріхом, нею ж недвозначно осуджуваним, — хоча ця людина не зразу розпізнає цей гріх під машкарою незвичайного, якою той личкується, аби втертися до неї в довіру, а потім вразити: під машкарою дивачних слів, сказаних одного вечора, незбагненного поводження того, кого вона за багато чого любить. Для такої людини, як пан Вентейль, мабуть, було б болісніше, ніж для когось, миритися зі становищем, яке неслушно вважається винятковим привілеєм богеми: це становище створюється щоразу, як гріх починає шукати собі притулку та безпечносте, причому він закладений у дитині змалку й розвивається самою природою, іноді просто змішуючи прикмети батька й матері, як ото змішує барву їхніх очей.

Але з,того, що пан Вентейль, може, знав про поводження своєї дочки, зовсім не випливає, ніби культ її в нього підірвався. Наш внутрішній світ недоступний фактам, не вони його породили і не їм нищити його. Факти можуть завдавати людським віруванням брехню, але це їм не шкодить: ціла лавина напастей чи хвороб, які звалюються на ту чи ту родину, не змусить її зневіритися в Божій благодаті чи в умільстві лікаря. Але коли пан Вентейль, думаючи про доньку та про себе, згадував про свою славу, коли він подумки знов помістив себе разом з донькою на той щабель, який їм обом одводила громадська думка, він судив себе й доньку тим самим судом, як судив би їх найбільший їхній ворог з-поміж комбрейців. Йому ввижалося, ніби вони з дочкою скотились на саме дно, і в його манерах давалася взнаки якась упослідженість, запобігливість до тих, хто нині стояв вище за нього й на кого він дивився знизу вгору (хоча раніше все було навпаки), марними були його потуги піднятися до них, коротше, на ньому висло тягарем усе те, що є сливе неминучим наслідком життєвого краху.

Якось проходячи разом зі Сванном комбрейською вулицею, ми наткнулися на пана Вентейля — той вийшов з-за рогу й просто налетів на нас.