На Сваннову сторону - Сторінка 29

І тут Сванн повівся з викличним милосердям світської людини, яка відмовилась од моральних забобонів і бачить у безчесті ближнього лише привід виявити до нього зичливість. Зовнішні ознаки її тим паче приємні самолюбству доброзичливця, що він відчуває, настільки вона дорога зганьбленому. Сванн завів з паном Вентейлем довгу розмову, хоча досі був з ним ледве знайомий. А на прощання попросив його прислати якось свою доньку до Тансонвіля, щоб там пограла. Два роки тому така пропозиція обурила б пана Вентейля, а тепер він був удячний і лише зі скромности вважав за обов'язок відмовитися. Сваннова люб'язність видавалась йому шляхетною і вчасною підтримкою, але пан Вентейль усе ж вирішив: краще, мабуть, не скористатися з неї, хіба мало — спізнати суто платонічну втіху від того, що її тобі дано?

— Яка людина! — сказав він по тому, як Сванн пішов, сказав з тим урочистим благоговінням, якими переймаються розумні й гарні міщаночки, захоплені своєю дюкинею, навіть коли вона бридка й дурна. — Який чоловік! Шкода тільки, що він так невдало одружився...

І найщиріші люди схильні до лицемірства, розмовляючи з кимось, вони криються зі своєю думкою про нього, але не встигне той одійти, як викладають навпрошки все, що про нього думають. Мої родичі приєдналися до жалів пана Вентейля з приводу невдалого одруження Сванна, приєднались в ім'я тих засад та умовностей, які нібито не порушувалися в Монжувені. Саме як люди одного з паном Вентейлем кола, вони заявили, що тут двох думок бути не може.

Пан Вентейль так і не вирядив своєї доньки до й той шкодував про це. Щоразу, вже попрощавшись після чергового здибання з паном Вентейлем, Сванн згадував, що давно вже збирається розпитати в нього про одну особу, яка носить таке саме прізвище, мабуть же, про Вентейлевого родича. І він твердо поклав собі не забути довідатися про нього, коли пан Вентейль пришле доньку до Тансонвіля.

Прохідка на мезеглізьку сторону була коротша проти іншого нашого маршруту і в непевну погоду ми воліли виряджатися туди; оскільки ж там часто дощило, то завше трималися руссенвільського узлісся, в гущавині якого можна було перебути.

Часто сонце ховалося за хмарою, розтоплювало її й золотило закрайки. Блиск (але не освітлення) втікав з рівнини, де ніби завмирало все життя, тоді як сільце Руссенвіль з гнітючою чіткістю й викінченістю малювало на тлі неба мереживо білих гребінців своїх покрівель. Подмух вітру зігнав з дерева крука, й він пропав у безвісті, а проти білястого крайнеба синіли далекі ліси, наче намальовані на однобарвних картинах, почеплених у перестінках старих будинків.

В інші ж дні йшов дощ, яким погрожував нам капуцин, виставлений у вітрині оптика; водяні краплини, подібно перелітним птахам, що рушають у вирій усією зграєю, падали з неба щільними зімкнутими лавами. Вони не відривались одна від одної, не летіли наосліп у своїй рясній навалі, — ні, кожна, витримуючи своє місце в лаві, тягла за собою наступну, й небо темнішало від них ще дужче, ніж при відльоті ластівок.

Ми ховалися в лісі, аж поки хмару проносило й згори падали тільки окремі крапелинки, слабші, повільніші. Ми виходили зі схрону, земля не встигла розгрузнути, а краплям добре на листі, не квапляться падати: яскріючи проти сонця, вони вигравають на жилках край листка, а потім зриваються з високої гілки просто тобі на носа.

Часто ми ховалися від дощу заодно з кам'яними святими та патріархами на паперті храму Андрія Первозванного-в-полях. Яка це була французька церква! Надбрамні святі, королі-лицарі з лілеєю в руці, сцени весілля й похорону були зображені так, як вони могли постати в уяві нашої кухарки. Різьбар оповів анекдоти про Арістотеля й Верґілія в тому ж дусі, в якому Франсуаза охоче говорила на кухні про Людбвіка Святого, ніби особисто знала його, говорила, звичайно, для того, щоб присоромити моїх дідуся та бабусю, які були не такі "праведні". Відчувалось: уявлення середньовічного художника й середньовічної селянки (яка дожила до XIX ст.) про древню й християнську історію, уявлення безхитрі й неточні, були запозичені не з книжок, а з переказів, старожитніх і безпосередніх, безперервних, усних, спотворених, невпізнанних і живих.

Ще одного комбрейця, таємно перетвореного, я впізнавав у Готичному різьбленні храму Андрія Первозванного-в-полях: був то Теодор, хлопець на побігеньках у крамаря Камю. І я як у воду дивився: Франсуаза так гостро відчувала в ньому рідний корінь і свого сучасника, що коли тітка Леонія недугувала й Франсуаза не могла без чужої допомоги перевертати її в постелі чи переносити до крісла, вона воліла посилати по Теодора, аби лиш не дозволяти посудниці пертися нагору, а то ще, не дай Боже, западе в око господині. Й ось цей хлопак, шелихвіст, яких мало, був сповнений духу, яким віяло від Андрія Первозванного-в-полях. То був дух щиросте, що його Франсуаза виявляла до "нещасних хворих", до своєї "бідолашної пані", і коли Теодор піднімав тітчину голову над подушкою, його обличчя прибирало виразу простодушної старанносте, мов на барельєфах у янголят, які зі свічками в руках юрмилися круг Пречистої Діви в годину її успіння. Вигляд у янголят був такий, ніби ці істоти, сірі й голенькі, були деревами, охопленими зимовою сплячкою, ніби вони накопичують сили, щоб раптом ожити й знову заквітнути численними селянськими обличчями, побожними й хитрими, як у Теодора, розмальованими рум'янцем стиглого яблука.

Там височіла також, але вже не притулена, як ті янголята, до муру, а, щоб уберегти ноги од вогкости, поставлена біля паперті на постамент, наче на табуретку, свята зростом вища за людину, щоката, грудаста, її перса напинали покривало, наче гроно винограду напинає торбину, вузьколоба, кирпата й задерикувата, з глибоко посадженими очима, здоровим, загрублим і безтурботним лицем, як у місцевих селянок. Цю подібність, котра несподівано для мене олюдинювала статую, часто засвідчувала сільська дівчина, що теж ховалася тут від дощу, і її приявність, яка насувала думку про витку рослину, що обвивається круг лози, висіченої з каменю, ніби ставила за мету дозволити нам з допомогою зіставлення з природою судити про те, наскільки правдивий цей художній твір.

Перед нами, в далині — Руссенвіль, земля обітована чи, може, проклята Богом. Руссенвіль, на вулицях якого я зроду не бував. Коли тут уже не дощило, він усе ще зазнавав кари, наче оте біблійне місто, його обкидали дощові стріли, скоса вганяючись у садиби, й він діставав розгрішення від Вседержителя, який слав до нього нерівної довжини торочкові золотаві, схожі на променистий ковчег, стебла свого знову вискаленого сонця.

Іноді погода псувалася безнадійно, нам доводилось вертатися й сидіти крячкою вдома. В посмерках і вогкості рівнина робилась подібною до моря, а в далечині поодинокі будинки, приліплені до схилу пагорба, оповитого мороком і пасмами дощу, блищали, наче суденця, що позгортали вітрила й ночують у чистому морі. Ну й хай дощ, ну й хай буря! Влітку негода — це лише тимчасова поверхнева примха підшкурної й гарної години, дуже відмінної від несталої й швидкоплинної зимової погоди, бо поліття, навпаки, розгостившись на землі, утвердившись у густому листі, яке обливає дощ, нітрохи не псуючи його одвічної веселости, на цілий сезон розвішує на міських вуличках, на мурах будинків і садових штахетах свої бузкові або білі єдвабні стяги.

Читаючи перед обідом у віталеньці, я чув, як з наших каштанів ллється вода, але знав, що злива лише покощує листя й воно провисить на гіллі всю горобину ніч як запорука літа, а, отже, й доброї години. Я знав, що хоч нині ллє як з цебра, завтра над білими штахетами Тансонвіля колихатимуться так само численні, як оце зараз, листяні сердечка, й мені зовсім не боліло, коли я бачив, як тополя на вулиці де Першан благає в бурі помилування й розпачливо б'є їй поклони; мені не боліло, коли з глибини саду до мене долинали останні удари грому, що торохкав у кущах бузку.

Якщо хмарилося вже з ранку, мої родичі не йшли на прогулянку, і я теж не виходив з дому. Згодом привчився ходити сам на мезеґлізьку сторону, але це вже було тієї осени, коли ми мусили приїхати в Комбре з нагоди спадщини по тітці Леонії, бо вона нарешті померла, і ця кончина була тріумфом як для тих, хто запевняв, що нездоровий спосіб життя зрештою її доконає, так і для тих, хто завжди твердив, ніби тітчина хвороба не уявна, а найсправжнісінька, очевидність якої повинні визнати навіть скептики, тепер, коли вона упокоїлася. Своєю смертю тітка Леонія завдала горя тільки одній особі, але це горе було незмірне. Останні два тижні Франсуаза не покидала смертної ні на мить, не роздягалася, нікого не підпускала до тітки, а потім не розлучалася з небіжкою аж до самої ями. Тільки тепер до нас дійшло, що неустанне побоювання тітчиних докорів, підозр, спалахів гніву розвинули у Франсуази почуття, яке ми брали за зненависть, але яке насправді було благоговінням і любов'ю. Справдешньої господині, чиї задуми годі було передбачити, каверзи важко поламати, а добре серце легко вмилостивити; Франсуазиної цариці, загадкової і всесильної повелительки не стало.

Проти небіжчиці ми були ніщо. Давно минув той час, коли, приїжджаючи на вакації до Комбре, ми користувалися такою самою любов'ю Франсуази, як і тітка. Тієї осени мої рідні були заклопотані безконечними формальностями, переговорами з нотарями і фермерами, отож гуляти часу не було, та й сльота заважала, тому вони відпускали мене самого на мезеґлізьку сторону, вгортаючи від дощу в довгий плед, який я то охвітніше накидав собі на плечі, що його шотландські кратки обурювали Франсуазу. Адже їй годі було довести, ніби колір убрання нічим не пов'язується з людською скорботою, вона взагалі дулася на нас за те, мовби ми переживаємо тітчину смерть не досить гостро, бо не влаштували бучних поминок, говорили про неї буденним тоном, а я іноді навіть наспівував. Я певен, у тому сам скидався на Франсуазу, що таке уявлення про жалобу в дусі "Пісні про Роланда" й скульптур на паперті Андрія Первозванного-в-полях викликало б у мене співчуття. Але тільки-но Франсуаза підходила до мене, якийсь лихий під'юджував мене дратувати її, і я за кожної нагоди казав, що оплакував тітку, бо тітка, попри всі свої дивацтва, була доброю людиною, а зовсім не тому, ніби вона моя родичка.