На Сваннову сторону - Сторінка 76

Вони піднесли в моїх очах уявлення про інші землі, надавши їм більшої своєрідності, а отже, більшої автентичносте. Я уявляв собі міста, природу, пам'ятники як ряд гожих картин, вирізьблених з брили, — але кожне з них малювалося в моїй уяві як щось незнайоме, зовсім відмінне від усього, і ось саме знайомства з цими краями і прагнула моя душа, саме таке знайомство мало стати для неї добродійним. Наскільки ж самобутнішими робилися вони через те, що носили імена, свої власні імена, як люди! Слова — приступні для нашого розуму, звичайні малюнки з намальованими тими чи іншими речами, — на зразок тих, що розвішані на стінах у школі, аби дати дітям уявлення про верстат, птаха, мурашник, — і ті речі подібні до всіх інших цього ж таки ґатунку. Зате імена, створюючи у нас млистий образ не лише людей, а й міст, привчають нас бачити в кожному місті, як і в кожній людині, особливість, індивідуальність, вони позичають у кожного міста яскравий чи жалібний звук, позичають колір, у який те чи інше місто помальоване одностайно, ніби суціль небесна чи суціль червона афіша, де завдяки якійсь новій техніці чи з примхи малювальника, небесними чи червоними вийшли не лише небо і море, а й барки, церква, перехожі, Ім'я Парма — ім'я одного з міст, де я найбільше прагнув побувати, потому як прочитав "Пармський монастир", — малювалося мені щільним, гладеньким, ліловим, тихим; тому, якби мене опитали, де я в Пармі житиму, я залюбки подумав би про те, що оселюся в гладенькому, щільному, ліловому, тихому домі, анітрохи не схожому на будинки в інших італійських містах; бо я уявляв його собі завдяки важкому звучанню назви Парма, де нема ніякого руху повітря, а також завдяки стендалівській тиші й відсвіту пармських фіалок. Коли я думав про Флоренцію, то уявляв собі напрочуд духовите місто, подібне до квіткових віночків, бо вона називалася містом лілей і собор її — Санта Марія дель Фйоре. Що ж до Бальбека, то він здавався одним з тих імен, на якому, як на старих нормандських горнятках, які зберігають колір глею, що став їхнім матеріалом, ще не стерлося зображення якогось утраченого звичаю, феодального права, місцевости, якою вона була колись, старосвітської вимови, характерної чудернацьким збігом складів, — її я помічу — це вже як стань — навіть у корчмаря, який, зустрівши мене, подасть мені кави з молоком і поведе мене до церкви показувати бурхливе море і якого я наділяв ликом середньовічного завзятого звадника з фабліо.

Якби я поздоровшав і мої батьки дозволили мені не оселитися в Бальбеці, а вирушити туди лише, щоб ознайомитися з нормандською і бретонською природою та зодчеством, вирушити потягом о першій двадцять дві, до якого я не раз сідав подумки, то я б одвідав найкрасивіші міста; даремно я, проте, порівнював їх; якщо зробити вибір між людьми, людьми незамінними між собою, годі, то як же вибрати між Байє, таким думним у своїй шляхетній блідо-червоній короні, найвищий зубець якої мінився старим золотом другого складу; Вітре, закритий звук "е" якого оправляв ромбиками чорного дерева старовинний вітраж; тихим Ламбалем, чия білота переходила від жовті яєчної шкаралупи до матовости перлини; Кутансом, нормандським кафедральним собором, який вивершує ніби вежа з вершкового масла, грудка жирного ясно-жовтого дифтонга; Ланьйоном, де панує така глибока провінційна тиша, що навіть чути, як дзижчить муха, летячи за поштовою каретою; Кестамбером і Понторсоном, містами кумедними і простодушними, цим білим пір'ям і цими жовтими дзьобиками, розкиданими на дорозі в поетичному надріччі; Беноде, назва якого так недбало пришвартована, аж здається, ніби річка зараз понесе його в хащі своїх водоростей; Понт-Авеном, цим біло-рожевим змахом крила легкого чепчика, що відбивається у брижуватій зеленкавій воді, і міцніше за інші міста вритий у ґрунт Кемперле, який уже в середні віки обшемрувався навколишніми струмками і перлився завдяки їм у сітці узорів, подібних до тих, які крізь павутинку вітража малює сонячне проміння, обернене в гостряки з оксидованого срібла?!

Ці образи були неточні ось іще з якої рації: вони з необхідносте сильно спрощені; певна річ, те, до чого надпоривалася моя уява і що мої чуття сприймали з довкілля неповно і неохоче, я тримав під ослоною імен; оскільки я зосередив свої мрії на них, то імена ці, звісно, притягували мої бажання; але імена не дуже вбирущі; мені пощастило в них натоптати десь дві-три "окраси" міста, і вони там тулилися одна до одної; у назві Бальбек, наче в лупі, вставленій у ручку з пером (такі ручки на пляжах продаються), я розрізняв хвилі, що здіймалися круг церкви у перському стилі. Може, саме завдяки своїй спрощеності ці образи і вражали мене так сильно. Коли мій батько надумав, що ми поїдемо цього року на великодні канікули до Флоренції та до Венеції, то, не знайшовши у назві Флоренція елементів, з яких звичайно складаються міста, я мусив створити якесь надприродне місто, запліднюючи весняними пахощами те, що мені здавалося сутністю Генія Джотто. Але оскільки ми не вміємо розтягувати ім'я не лише в просторі, а й у часі, то, взоруючись на деякі картини Джотто, які подають два різних моменти у житті однієї й тієї самої особи (тут вона лежить у постелі, а там сідає верхи на коня), я міг поділити назву Флоренція, щонайбільше, навпіл. В одному переділі я розглядав під архітектурним балдахіном фреску, частково прикриту заслоною вранішнього сонця, курною, скісною і рухомою, а в другому переділі (адже я думав про імена не як про недосяжний ідеал, а як про реальне середовище, куди я мав потрапити, — ось чому життя ще не прожите, життя незаймане й чисте, яке я вкладав в імена, надавало найгрубішим насолодам, найпростішим сценам привабливосте примітиву) я квапливо переходив — щоб швидше сісти за стіл із фруктами і вином к'янті — Понте Векйо, завалений жонкілями, нарцисами та анемонами. Ось що (хоча я й був у Парижі) бачив я, а зовсім не те, що було круг мене. Навіть із чисто реалістичного погляду, омріяні країни посідають у будь-який момент куди більше місця в нашому правдивому житті, ніж країни, де ми перебуваємо справді. Певна річ, якби я тоді більше зважав на те, що було в мене на думці, коли я казав: "поїхати до Флоренції, до Парми, до Пізи, до Венеції", я збагнув би, що бачиться мені зовсім не місто, а щось однаково одрубне від усього, що мені будо відоме досі, щось однаково розкішне — як одрубним од усього і розкішним було б для людей, які вічно жили б у зимових сутінках, незбагненне чудо: весняний ранок. Ці примарні, нав'язливі, завше однакові образи, наповнюючи всі мої ночі й дні, відрізняли описуваний період мого життя від попередніх (що їх легко могло б із ним сплутати око спостерігача, який бачить лише поверхню речей, іншими словами — нічогісінько не бачить), — так в опері музичний мотив збагачує нас чимось новим, чого ми не підозрювали, якби читали тільки лібрето, чи — що ще гірше — стояли біля театру й підраховували, скільки часу триватиме вистава. Але навіть і тривалістю дні нашого життя не однакові. Натури дещо нервові, такі як я, у своєму гоні крізь дні, перемикають, як в авто, різні "швидкості". Бувають дні гористі, утяжливі, пнутися до них доводиться довгенько, а бувають дні спадисті, з них женеш як дідько вітри, наспівуючи. Цілий місяць я жадливо тягнувся до образів Флоренції, Венеції та Пізи, наче повторюючи мелодію, і цей потяг до них мав у собі щось глибоко людяне, ніби то була любов, любов до якоїсь особи; я твердо вірив, що вони втілюють у собі реальність, незалежну від мене, і вони плекали в мені прекрасну надію, яку міг живити християнин перших віків перед тим, як вступити до раю. Тим-то мене аж ніяк не бентежила суперечність між бажанням живовидячки побачити й помацати своїми руками омріяне і тим фактом, що мої органи чуття ці витворені мною образи, тим для них спокусливіші, що були одрубні від усього їм відомого, не сприймали безпосередньо, — навпаки, саме ця суперечність утверджувала мене в істинності образів, ще більше розпалювала в мені бажання побачити міста, бо вона ніби заповідала, що моє бажання буде вволене. І хоча моя екзальтація живилася жагою розкошів естетичних, путівники цікавили мене більше, ніж художні видання, але ще більше, ніж путівники, — розклади потягів. Особливо хвилювала мене думка, що хоча Флоренцію, яку я бачив у своїй уяві близькою, але недоступною, відокремлює від мене у мені самому далека даль, я, одначе, можу добратися до неї кружним шляхом, подамся "суходолом". Звичайно, коли я товк собі, надаючи таким чином особливої цінности тому, що я мав побачити, — що Венеція — це "школа Джорджоне, обитель Тиціана, найбагатший музей урбаністичної архітектури середньовіччя", я почував себе щасливим. Щастя це зросло ще більше, коли, вийшовши прогулятися, чимчикуючи через стужу, бо після кількох днів ранньої весни повернулася зима (така погода ждала нас звичайно у Білий тиждень), і бачачи, як каштани на бульварах, занурені у крижане і ріденьке повітря, наче в воду, але не збентежені цим, пунктуальні, уже вичепурені карнавальники-каштани заходжуються викрешувати й карбувати на своїх промерзлих стовбурах непостримну брость, чий неухильний зріст хоч і стримувала, але нездатна була спинити мертвуща сила стужі, — я думав, що Понте Векйо уже рясніє гіацинтами та анемонами і що весняне сонце уже обарвлює хвилі Канале Ґранде таким темним блакитом і такими розкішними смарагдами, що, розбиваючись над полотнами Тиціана, вони могли б змагатися з ними у багатстві колориту. Я не здолав стримати своєї радості, коли батько, раз у раз постукуючи по барометру і нарікаючи на холоднечу, заходився обирати найкращі потяги і коли я зрозумів, що як пробратися після сніданку до чорної, як вугілля, лабораторії, до чарівної кімнати, здатної змінити все довкола, то назавтра можна прокинутися в місті з мармуру й золота, "обличкованім ясписом і вибрукуванім смарагдами". Отож-бо Венеція і Місто Лілей — це були не лише картини, якими можна гратися в уяві, — вони направду існували на певній відстані від Парижа, яку слід було подолати, якщо хочеш їх побачити, стояли саме там, а не десь-інде, словом, були цілком реальні.