Надія - Сторінка 16

Сембрано, вичікуючи, поки розсіється дим, зиркнув уперед і знову побачив "дугласа", який вибився зі строю, та ще два інших літаки. У їхній ескадрильї було тільки три "дугласи", разом з його: отже, не могло бути поперед нього їх аж три.

Він наказав сигналами вишикуватися в бойовий порядок.

Стурбований тим, що коїлося на землі, він уперше подивився на зустрічні літаки: це були не "дугласи", а "юн-керси".

Саме цієї миті Скалі вважав авіацію мерзенною зброєю. Відтоді, коли він побачив, як утікали марокканці, йому хотілося повернутися на аеродром. Проте вій, наче кіт, вичікував, коли під прицілом з'явиться площа (в нього залишилися дві п'ятдесятикілограмові бомби). Байдужий до зенітних кулеметів, він почував себе водночас і суддею, і вбивцею, до того ж бути вбивцею здавалось йому не так огидно, як суддею. Шість "юнкерсів", три попереду (ті, що їх бачив Сембрано) й три трохи нижче, вивели його із задуми.

"Дугласи" намагалися уникнути сутички: зі своїм жалюгідним кулеметом біля пілота вони аж ніяк не могли вступити в бій з німецькими літаками, озброєними трьома кулеметами найновішого зразка. Сембрано завжди вважав швидкість найкращим засобом захисту бомбардувальників. І справді, всі три "дугласи", наддавши газу, полетіли по кривій, а тпм часом три бомбардувальники інтернаціональної дивізії атакували трьох нижніх "юнкерсів". Три проти шести; на щастя, проти шести без винищувачів. Завдання було виконано; тепер слід було, не встряючи в бій, летіти геть. А Маньєн вирішив атакувати знизу "юнкерси", що летіли під ним, вважаючи, що їх виразно буде видно на синяві неба, а його літаки будуть майже непомітні на тлі полів. Решта три "юнкерси", може, не встигнуть вишикуватися для бою. Він теж набрав найбільшу швидкість.

Нижні літаки наближались, задраєні, наче підводні човни, їхні бойові башти висіли, мов маятники, між обтічниками шасі. Один з них ще завертав, і льотчики інтернаціональної ескадрильї виразно бачили його антену й над кабіною профіль заднього кулеметника. Гарде вичікував у своїй передній бойовій башті з рушницею за плечима, схожою на дитячу іграшку. Він сидів так далеко від товаришів, що ті його не чули, тож він показував на "юнкерси" пальцем і махав лівою рукою. Маньєн ще стояв поряд з Даррасом і бачив, як вони збільшувались і збільшувались, мовби розбухаючи.

Весь екіпаж раптом відчув, що одного "юнкерса" можна збити.

Гарде повернув свою башту; кулі градом посипалися з кулемета на кабіну одного з "юнкерсів", і літаки, зустрівшись, розминулись. У бомбардувальника інтернаціональної ескадрильї влучило дуже мало куль — тільки з баштових кулеметів ворога. "Юнкерси" опинились позаду, один з них знижувався, але все ж таки не падав. Хоч відстань між ними дедалі збільшувалася, раптом кабіну літака Маньєна прошило з десяток куль. Відстань іще зросла; під вогнем задніх кулеметів інтернаціональної ескадрильї п'ять "юнкерсів" летіли в бік своїх позицій, а шостий насилу тримався над полем.

Тільки-но вони повернулися, Маньєн віддав по телефону рапорт і наказав покликати Гарде.

— Він у "юнкерсі", який приземлився тут, вважаючи, що Мадрід уже взяли фашисти,— сказав Камуччіні.

— Тим більше.

На подив Маньєна, на нього чекав агент Управління громадської безпеки.

— Товаришу Маньєн,— мовив той, спершу понишпоривши очима по всіх кутках побіленої канцелярії,— начальник управління доручив мені повідомити вас, що серед валіих добровольців троє німців...

Він вийняв з кишені папір.

— Кре... фельд, Вурц і Шрай... пер, еге ж, Шрайнер — гітлерівські шпигуни.

Помилка, хотів був відповісти Маньєн; але він подумав, що в таких випадках завжди люди ладні вважати, ніби сталася помилка. Карлич уже попереджував його, що Кре-фельд постійно фотографує різні об'єкти (та чи стане шпигун робити це так відкрито?); до того ж якось Маньєн дуже здивувався, почувши з уст Крефельда ім'я одного чиновника французької контррозвідки.

— Гаразд, Крефельд... Можливо. Зрештою, це ваша справа. Але щодо НІрайнера, то ви мене дуже дивуєте... Вурц і Шрайнер — комуністи, і, наскільки мені відомо, вже давно. За них відповідає їхня партія...

— Партії, як і люди, товаришу Маньєн, вірять своїм членам на слово, а ми покладаємося на розвідувальні дані.

— Чого хоче начальник Управління?

— Щоб ці троє пе мали доступу на аеродром.

— А далі?

— Далі він бере відповідальність на себе. Маньєн замислився,— посмикуючи вуса.

— Зі Шрайнером — це жахливо. І... одне слово, я вважаю, що він не винен! Чи не можна провести додаткове розслідування?

— О, звісно, ми пе будемо квапитися... Начальник вам зателефонує, але тільки для того, щоб підтвердити мої повноваження.

Зайшов Гарде — свою рушницю він залишив у цейхгаузі — з настовбурченим жорстким чубом і веселими очима. Агент управління вийшов.

Настовбурченим волоссям і пласкими вилицями Г:*рде нагадував іграшкову кішку; але коли він усміхався, дрібні, рідкі зуби надавали ііого трикутному обличчю виразу невичерпної енергії.

— Що ти робив у "юпкерсі"? Вирішив посидіти на місці кулеметника?

— Я ж бо людина допитлива. Я подумав, що чогось пе розумію. Та мені вдалося все збагнути. Тепер, після того як вони в нас стріляли, я не сумніваюсь: літак спереду майже сліпни. Ось чому під час першого обстрілу вони в нас не влучили, а влучили лише потім, коли ми були в них позаду.

— Я теж такої думки.

Маньєн вивчав "юпкерс" за технічними журналами: третій мотор міститься там, де на двомоторних важких літаках стоїть передня башта, і він сумнівався, що можна було б захищати передню частину літака кулеметом, який стріляє між коліс, і заднім кулеметом. Ось чому Маньєн зважився піти один проти двох.

— Скажіть, ви думаєте, вони дали повний газ, коли нас переслідували.

— Певен цього.

— Тоді невже ці фріци глузують з нас цілих два роки? Адже швидкість їхніх літаків на тридцять кілометрів нижча, ніж у наших старих тарадайок. Оце така вона, хвалепа авіація Герінга? Але ось що: їхні кулемети не зрівняти з нашими, іспанськими. Жоден з них ні разу не дав осічки. Я прислухався. Якщо тільки росіяни або наші поганці земляки замінять нам кулемети, то...

Маньєн, заклопотаний, пішов до штабу. Але спершу він хотів навідатись до шпиталю.

Бомбардир, бретонець, сперечався зі своїм сусідою, іспанським анархістом; його ліжко завалене номерами "Юманіте" й книжками Куртеліна; Гаус лежав у окремій палаті на поверх вище, що не віщувало нічого доброго.

Маньєн відчинив двері; англієць підніс кулак, усміхаючись, але очі його не всміхалися.

— Як ся маєш?

— Не знаю, ніхто тут не розуміє по-англійському. "Кептен" відповідав не на запитання Маньєна, а на

власну думку, що катувала його: він не знав, ампутують йому ногу чи ні.

Зовсім юний, зі світлими вусиками під гострим носом, він скидався на учня коледжу, що розлігся на ліжку. Яким цей піднятий кулак здавався випадковим, недоречним! І чи не ближче були до правди його чемно простягнуті на ковдрі руки, його обличчя, яке місіс Гаус уявляла собі в якомусь котеджі, гадаючи, що воно спокійно спочиває на подушці? І була інша правда, про яку не здогадувалася місіс Гаус: обидві йоги, прошиті п'ятьма кулями, дбайливо накриті ковдрою. Цьому юнакові нема ще й двадцяти п'яти років, подумав Маньєн. Що сказати йому? Ідея — це надто мало проти ампутації обох ніг.

— Е... що ж... ага...— озвався Маньєн, посмикуючи вуса.— Я щось забув... Там, унизу, в мене є помаранчі...

Він вийшов. Каліцтво хвилювало його куди більше, ніж смерть; він не любив одурювати й не знав правди. Передусім Маньєн хотів її знати й побіг сходами вгору до головного лікаря.

— Ні,— сказав йому лікар,— англійському льотчикові пощастило: кістки в нього цілі. Питання про ампутацію не ставиться.

Маньєн побіг униз. Брязкіт ложечок, що заповнив сходи, відбивався у нього в серці.

— Кістки цілі,— сказав він, зайшовши. Маньєн забув про вигадані ним помаранчі.

Гаус знову привітав його піднятим кулаком; у шпиталі ніхто його не розумів, і він звик до цього жесту, єдиного способу виявляти почуття братерства.

— Питання... про ампутацію... не ставиться,— провадив Маньєн, насилу перекладаючи англійською мовою те, що йому сказав головний лікар по-іспанському.

Вагаючись між надією й страхом, що це може бути дружній обман, Гаус потупив очі і, оволодівши своїм диханням, запитав:

— Коли я зможу ходити?

— Я зараз спитаю у головного лікаря.

Лікар сприйме мене за йолопа, подумав Маньєн, знову підіймаючись білими приступками сходів.

— Даруйте мені,— сказав він лікареві,— цей хлопчина питає, коли він зможе ходити, мені не хотілося б одурювати його.

— Через два місяці.

Маньєн знову збіг по сходах. Тільки-по віп промовив "Два місяці", одразу ж відчув, як від ліжка зринула радість в'язня, якому повернули волю,— невидима, бо ніщо її не виражало: Гаус не міг заворушити ногами, його руки непорушно лежали на ковдрі, голова — на подушці; тільки пальці судомно стискалися й адамове яблуко, надто помітне, піднімалось і опускалося. Ці рухи, викликані безмежною радістю, міг спричинити й страх.

У передмістях Мадріда було менше ополченці", що роз— ' махува/ш рушницями, менше автомобілів, менше па цих автомобілях написів. Біля Толедських воріт молодь вчилася ходити в ногу. Маньєн думав про Францію. До цієї війни < юнкерси" складали основу німецької бомбардувальної авіації. Це були перероблені комерційні літаки, і Європа, що вірила в німецьку техніку, бачила в них військовий повітряний флот. їхнє чудове озброєння не було ефективним; вони не могли переслідувати "дугласи" — комерційні американські літаки. Звісно, вони були набагато кращі за старі тарадайки, що їх зібрав Маньєн на всіх ринках Європи. Але вони не змогли б вистояти ні перед найновішими французькими літаками, ні перед радянською авіацією...

Розділ третій

Колп Маньєн прийшов до військового міністра, Гарсіа читав донесення начальникові штабу Варгасу.

— Добридень, пане Мапьєн.

Варгас підвівся, але залишився на краю канапи; його комбінезон, спущений через спеку до пояса, але не стягнутий з ніг (через лінь або щоб завжди бути напоготові), наче шкурка кролика, не зідрана з лап, заважав йому ходити. Він знову сів, вптягши довгі ноги в комбінезоні, на його вузенькому кощавому обличчі, схожому на обличчя Дон-Кіхота без бороди, промайнула привітна усмішка.