Надія - Сторінка 13

Я лпставив вартових на околиці села й па дорозі. Цього замало...

Військовий суд засідав у мерії. Позад підсудних, у великії! залі з побіленими стінами, мовчки стояли селяпи в сірих і чорних блузах і ополченці; спереду — дружини селян, забитих фашистами. Суворість войовничого ісламу.

Двох цивільних гвардійців уже допитали. Звісно, вопи віддали фашистське вітання, але вони думали, що це село зайняли фашисти, тож вони хотіли перетяти його й дістатися до республіканських військ. Брехня, що її, як усяку очевидну брехню, однаково важко було й слухати, мовити: здавалося, гвардійці борсалися в ній, задихаючись у своїх тугих мундирах, наче в гаротах. До судового столу підійшла селянка. Фашисти зайняли її село, розташоване неподалік, яке згодом відбили республіканці. Вона бачила, як гвардійці під'їхали на автомобілі.

— Коли вони мене викликали з приводу сина... коли вони мене викликали, то я думала, для того щоб його поховати... Але ж пі, для того щоб мене допитати, душогуби...

Вона ступила крок назад, ніби хотіла краще роздивитися їх.

— Оцей був там, оцей... Коли б убили його сппа, як мого, то що б він сказав? Га? Що б він сказав? Що б ти сказав, мерзотнику?

Поранений гвардієць виправдовувався, задихаючись дедалі дужче, наче викинута на берег рибина. Мануель подумав, що він, можливо, й не винен: сина розстріляли до допиту матері, і тепер вона скрізь бачила його вбивць. Гвардієць твердив про свою відданість республіці. На поголених щоках його сусіди виступив піт; краплі покотилися обабіч настовбурчених вусів, і це життя, що крапля за краплею проступало на непорушному обличчі, здавалося самочинним життям страху.

— Ви приїхали, щоб приєднатися до нас? — спитав голова.— І вам нема чого розповісти нам про ворога?

Він обернувся до третього гвардійця, який досі ще не сказав ні слова. Той пильно подивився на голову, давши всім зрозуміти, що звертається тільки до нього.

— Послухайте. Ви — офіцер, хоч ви й з ними. Мені остогидло все це вислуховувати. Ось мій квиток фалангіста Сеговії номер сімнадцять. Звісно, ви, мабуть, мене розстріляєте, гадаю, зробите це ще сьогодні. Але перш ніж померти, я хотів би отримати задоволення — побачити власними очима, як розстріляють цих двох негідників. У їхніх кишепях лежать такі самі квитки за номерами шість і одинадцять. Вони викликають у мене огиду. Тепер я звертаюсь до вас, як солдат до солдата: накажіть їм замовкнути або виведіть мепе звідси.

— Ви тільки погляньте на нього, який гордій,— озвалася бабуся,— а дітей убиває!..

— Яз вами! — крикнув голові поранений цивільний гвардієць.

Голова стежив за офіцером, який тільки-но говорив: приплюснутий ніс, м'ясисті губи, короткі вуса, кучерявий чуб — обличчя з мексіканського кінофільму. Голові на мить здалося, що офіцер зараз дасть ляпаса пораненому гвардійцеві, але цього не сталося. Його руки не були схожі на руки жандарма. Може, фашисти вкорінили своїх людей у цивільну гвардію, як у казарму Ла-Монтанья?

— Коли ви вступили до цивільної гвардії?

Офіцер не відповів: він уже був байдужий до військового трибуналу.

— Я з вами! — знову заволав поранений гвардієць, і вперше його голос прозвучав переконливо.— Кажу ж вам, я з вами!

Мануель прийшов на площу лише після того, як пролунав залп взводу. Трьох гвардійців розстріляли на сусідній вулиці; їхні тіла впали долілиць: голови на осонні, ноги в затінку. Малесеньке пухнасте кошеня тицяло вусиками в калюжу крові біля офіцера з приплюснутим носом. Підійшов сільський хлопець, відігнав кошеня, намочив указівний палець у крові й став писати на стіні. Мануель, якому до горла підкочувався клубок, стежив за його рукою: "Смерть фашизмові!" Хлопець закасав рукави й пішов до криниці мити руки.

Мануель дивився на труп, на трикутний кашкет, що лежав за кілька кроків, на хлопця, що схилився над водою, і ще свіжий напис. "Треба створити нову Іспанію, де не було б ні таких, як цей фашист, ні таких, як той хлопець,— подумав він.— Обидва вони не кращі один за одного".

Сонце немилосердно пекло жовті стіни.

Розділ п'ятий

Рамос і Мануель ідуть уздовж залізничного насипу. Вечір — ніби й не чути канонади. На присмерковому небі, що нагадує тло на портретах вершників, у запаху сосоп і трав Сьєрра хилиться мальовничими пагорбами до мадрідської ріішшш. над якою спускасться піч, наче над морем. Здається, війна, що пішла звідси разом із сонцем, забула про бронепоїзд, який причаївся в тунелі.

— Я, мабуть, з півгодини сварився з хлопцями,— сказав Рамос.— Понад десяток з них рвуться додому й лише троє хочуть піти до Мадріда.

— Зараз час полювання, от вони іі вагаються. Ну й що дала твоя сварка?

— П'ятеро залишаються, а семеро йдуть від пас. Якби вони були комуністами, то всі залишилися б.

Кілька поодиноких пострілів і далекий гуркіт гармат іще більше підкреслюють спокій гірських верховин. Ніч обіцяє бути ясною.

— Чому ти став комуністом, Рамосе? Рамос замислився.

— Мабуть, тому, що я постарів... А втім, людина в сорок два роки ще не така стара. Коли я був анархістом, то майже нікого не любив. Анархізм для мене — це насамперед була профспілка, а вже потім — взаємини людини з людиною. Політичний світогляд робітника формується не одразу ж: спершу він зазнає чимало всяких впливів... Послухай, Ма-нуелю, поясни мені, якщо ти в цьому щось розумієш. Проти нас іспанська армія. Припустімо, що це здебільшого офіцери. На Філіппінах їм усипали доброго бобу. На Кубі також. Невже тому, що там американці? Авжеж, якість продукції, першокласна промисловість. Але в Марокко їх теж добряче набили. Та Абд-ель-Керім — не американці. Тоді чому наші паночки з вусиками пензликом накивали п'ятами від Керіма, а тепер не тікають? Завжди казали: опереткова армія! Чому вони втекли в Мелільї, а тут ні?

Взаємини між Мануелем і Рамосом поступово змінювалися. Досі то були взаємини досвідченого профспілкового активіста з дуже серйозною, незважаючи на її жартівливість, тридцятирічною людиною, яка глибоко вивчила світ, з яким вона пов'язала свою долю, й намагалася не плутати того, що вона бачила, з тим, про що вона мріяла, але людиною без політичного досвіду. Тепер ця людина почала набувати цього досвіду, і Рамос розумів, що знань у Мануеля куди більше, ніж у нього. Мануель махав, наче пір'їною, сосновою гілкою з горсточкою глиці на кінці так само, як на центральній телефопній станції він махав лінійкою; він не4 міг обійтися без того, щоб не тримати щось у руці.

— Не існує опереткових армій, любий Рамосе, є тільки оперетки про армії. Те, що називають оперетковою армією,— це армія громадянської війни. В іспанській армії на кожних шістьох чоловік припадає один офіцер. Гадаєш, паївпа людино, що її бюджет розрахований на війну? Про це не може бути й мови: на утримання офіцерів — поміщиків або тих, хто служить поміщикам, і на закупівлю автоматичної зброї, непридатної для війни, але цілком придатної для поліційної служби. Наприклад, наші кулемети зразка 1913 року, наші літаки більш як десятилітньої давності: вони нічого собою не становлять для війни з будь-якою країною, але можуть стати у великій пригоді для придушення повстання. З такою зброєю неможливо вести війну з іншою державою, навіть колоніальну війну. Про іспанську армію говорять тільки з нагоди поразки або хабарництва. А також придушепня повстань. Але це не оперетка, а поганий рейхсвер.

З долин долинають звуки далеких вибухів. На ковдрах, тримаючи їх за ріжки, приносять поранених ополченців.

— Народ кожен день рятує Мадрід,— сказав Мануель, дивлячись на верхівки гір, за якими засіли фашисти Сетові ї.

— Еге ж. А потім іде спати.

— Але вранці він знову починає боротися.

— Ти ростеш, Мануелю... Це добре. Ти чудово командував наступом батареї...

— Мабуть, у мені щось змінилося, і на все життя, але це не через наступ батареї позавчора, це сталося сьогодні, коли я побачив юнака, який писав на стіні кров'ю вбитого фашиста. Я відчував не меншу відповідальність, командуючи в оливкому гаю чи колись правуючи своїм ваговозом.

— Колись,— повторив Рамос.

З того часу не минуло й місяця.

— Минуле — не питання часу. Але перед юнаком, який писав на стіні, я відчув нашу відповідальність. Посвячення в командири, друже Рамосе...

Далеко в тилу урядових військ яскраво горить багаття пастуха чи селянина.

До багаття тягнеться величезна пелена нічного туману. Зникає земля, єдина пляма світла на схилі гори — полум'я; разом з миготливим багаттям мовби виривається назовні спокій, що, зігнаний з гір, сховався був під землею, наче бронепоїзд у тунелі. Праворуч, дуже далеко, горить іще одна ватра.

— Хто доглядає за пораненими? — запитав Мануель.

— Головний лікар санаторію. Людина дуже згідлива.

— Лівий республіканець?

— Здається, правий соціаліст. Йому чудово допомагають жінки з ополчення.

Мануель розповідає, як біля ваговоза з'явилася одна така

жінка. Рамос, устромивши пальці в кучеряві пасма чуприни, всміхаються.

— Якої думки ти про жінок з ополчення, Мануелю?

— Для наступу — нуль; власне, вони тільки можуть добряче попсувати нерви чоловікам. Для захисту — незамінні. Хоробрість у них — дещо перемінна, та це часто буває й у чоловіків, іноді — надзвичайна.

— Розумієш, у кожному селі, яке захопив Франко, всі стають ііце більшими рабами, ніж вони були раніше. Я вже не кажу про наших — це само собою зрозуміло, але ось дітей знову тягнуть до попа, а жінок женуть на кухню. Отож усі так чи інакше пригнічені борються разом з нами...

Дивна сила вогню: то піднімаючись, то опускаючись, наче корячись ритмові ковальського міха, він ніби горить над усіма полеглими цього дня й напускає на людське безумство ніч, що дедалі згущується.

Рамос відчуває, що посмішка зникає з його обличчя. Він спостерігає за іншим багаттям. Знову бере в руки бінокль.

Це не багаття пастухів, це — сигнальні вогні.

Чи не ввижаються йому, як ополченцям, скрізь сигнали? Він знає світлову сигналізацію; а втім, ці негідники передають абеткою Морзе, але кодом.

Друге багаття — теж сигнал. Фашисти добре підготувалися. Скільки таких вогнів горить тепер у тилу республіканських позицій! На всіх схилах, скільки Рамос сягає оком, бійці ополчення повлягалися й сплять. їхній гамір затих. Люди, що загинули цього дня, вже тиспуть усім своїм тягарем на асфальт доріг або на чагарі схилів і, припавши до землі, починають свою першу ніч мерців.