Надія - Сторінка 21

В управлінні їх не буде.

З перших слів Скалі впізнав роздратований голос начальника управління.

— Фашисти схопили в Карісі його маленьку дочку,— сказав один із секретарів.

Грюкнули двері, більше нічого не було чути. Потім відчинилися двері їдальні; повернувся секретар.

— У розвідці є й інші папери. Майор Гарсіа каже, що це важливі документи. Що ж до цих паперів, то він просить вас розібрати їх, відокремити папери загиблого пілота від паперів спостерігача. Ви мені їх віддасте, і я одразу ж їх віднесу. Ви складете зведення для полковника Маньєна.

— Тут чимало друкованих документів і карт; невідомо, кому вони належать...

— Спостерігач тут, допитайте його.

— Як хочете,— відповів Скалі без особливого захоплення.

Почуття його до полоненого були так само суперечливі, як і ті, що їх він відчув, передивляючись документи. Та все ж таки в ньому прокинулась цікавість. Позавчора привели на допит німецького льотчика, збитого на Сьєррі, поряд зі штабом, де перебували два міністри, що об'їздили фронт. Той здивувався, побачивши генералів, бо думав, що в червоних їх немає; перекладач відрекомендував йому присутніх. "Боже мій! — буквально загорлав німець.— Подумати тільки, що я п'ять разів пролітав над цією халабудою й не скинув на неї бомб!"

— Постривайте,— сказав Скалі секретареві,— скажіть командирові, що серед цих документів один викликає неабиякий інтерес.

Він мав на увазі список польотів, де була зазначена дата вильоту з Італії, що передувала заколоту Франко.

Скалі пішов до кабінету, де під вартою сидів льотчик-спостерігач. Він сидів, спершись ліктем на стіл, накритий зеленим сукном, спиною до дверей, у які зайшов Скалі. Скалі спершу побачив тільки силует, водночас військовий і цивільний — шкірянка й сині штани, але, почувши стукіт у двері, фашистський льотчик схопився на ноги й обернувся. Рухи

його ніг і довгих худих рук і сутулувата спина виказували сухотника.

— Ви поранений? — байдуже спитав Скалі.

— Ні. Контужений.

Скалі поклав револьвер і папери на стіл, сів і кивнув гвардійцям вийти. Тепер він бачив обличчя фашиста. В нього були гороб'ячі риси, очі маленькі й ніс кирпатий, який так часто буває в льотчиків, вилиці трохи випнулися вперед, чуприна підстрижена йоржиком. Він не був схожий на Гауса, але належав до того самого поріддя. Що його так приголомшило? Скалі обернувся. Біля стіни, під портретом Асаньї, лежала купа срібла заввишки з метр: блюдця, тарілки, чайники, мусульманські глечики й таці, годинники, ножі, виделки й ложки, вази, взяті під час реквізиції.

— Це вас дивує? Топ замулився.

— Цебто... що? Це?..

Він показав пальцем на багатства Сіпдбада.

— О ні!..

Він здавався зацькованим.

Може, його здивував сам Скалі: схожість з американським коміком, яка була не в правильних рисах обличчя, незважаючи на повні губи й окуляри в роговій оправі, а в надто коротких для тулуба ногах, що їх він переставляв, як Чарлі Чаплін, замшева, зовсім не "червона" куртка й олівець за вухом.

— Послухайте,— мовив Скалі по-італійському,— я не поліцейський. Я льотчик-доброволець. Мене викликали сюди для розв'язання технічних питань. Просять, щоб я відокремив ваші папери від паперів вашого... загиблого колеги. От і все.

— О, це мені байдуже!

— Покладіть ліворуч те, що належить вам, а праворуч — решту.

Спостерігач почав складати два стоси паперів, майже не дивлячись на них; він не зводив очей на блискучі цятки, якими електричне сяйво зі стелі, наче зірками, всіяло купу срібла.

— Ваш літак зазнав аварії чи його збили? — спитав Скалі.

— Ми летіли в розвідку. Нас збив російський літак. Скалі знизав плечима.

— Ось як! На жаль, їх у нас нема. Та дарма. Сподіватимемося, що вони в нас іще будуть!

До речі, в журналі польотів зазначалась не розвідка, а бомбардування. Скалі гостро відчув перевагу, яку знання

4*

99

правди надає йому над брехуном. Одначе він не знав про наявність двомісних італійських бомбардувальників на іспанському фронті. Та хай у цьому поліція розбирається. Все це він записав. Праворуч льотчик поклав квитанції, кілька іспанських кредиток і маленьку фотокартку. Скалі наблизив окуляри, щоб краще розгледіти (він був не короткозорий, а далекозорий); це була фотографія деталі фрески П'сро делла Франческа.

— Це ваше чп його?

— Ви ж сказали мені: праворуч класти все своє.

— Гаразд, розкладайте далі.

П'єро делла Франческа. Скалі зазирнув у паспорт: студент, Флоренція. Якби не фашизм, то цей юнак міг би бути його учнем. Спочатку Скалі думав, що фотографія належить убитому, і він невиразно відчув якийсь зв'язок з ним... Скалі опублікував найсерйозніше дослідження про фрески П'єро делла Франческа...

Минулого тижня допит, який вів не працівник управління, а іспанський льотчик, скінчився суперечкою про рекорди.

— Літак вибухнув?

— Він не горів. Ми просто приземлилися в полі — от і все.

— Капотували?

— Еге ж.

— А потім?

Льотчик не квапився відповідати. Скалі зазирнув у рапорт: пілот вистрибнув перший, спостерігач — його співрозмовник — не одразу ж вибрався з уламків літака. До них ішов якийсь селянин, пілот вихопив револьвер. Селянин підійшов ближче. Коли він був за три кроки від пілота, той цістав з лівої кишені пачку грошей — білі банкноти по тисячі песет. Селянин підійшов іще ближче, пілот вийняв пригорщу доларів — либонь, приготовлені про всяк випадок, — усе це він тримав у лівій руці, а в правій — револьвер. Селянин, підійшовши впритул, опустив свою мисливську рушницю й застрелив його.

— Ваш товариш не стрельнув перший? Чому?

— Не знаю...

Скалі подумав про дві колонки в журналі польотів: "туди" й "назад". Замість "назад" був селянин.

— Гаразд. А що ви тоді зробили?

— Я чекав... Прийшло кілька селян, мене відвели до мерії, відтак сюди. Мене судитимуть?

— Навіщо?

— Без суду? — крикнув льотчик-спостерігач.— Вн розстріляєте мене без суду?

В його крику було більше підтвердження, ніж тривоги: від самого падіння він думав про те, що в найкращому разі його розстріляють без суду. Він устав і схопився обома руками за бильце стільця, ніби хтось хотів відібрати його в нього.

Скалі трохи підняв окуляри й з безмежним смутком стенув плечима. Така поширена серед фашистів певність, що їхній ворог належить до нижчої, гідної зневаги раси, схильність нікчем до пихи були однією з головних причин, що примусили ііого полишити батьківщину.

— Вас взагалі не розстріляють,— сказав Скалі, нараз віднайшовши тон учителя, який картає свого учня.

Спостерігач не вірив. І те, що він страждає через свою недовірливість, Скалі сприймав задоволено, наче справедливість.

— Постривайте,— мовив Скалі. Він прочинив двері: — Фотографію капітана Вальядо, будь ласка! — попросив вій секретаря. Той приніс йому фотографію, і Скалі подав її спостерігачеві.

— Ви льотчик, правда ж? І ви легко можете сказати, чи це нутро вашого літака а чи нашого?

Одного з друзів Сембрано, який збив два "фіати", потім збили в бомбардувальнику біля якогось села на Сьєррі. Наступного дня, знову зайнявши село, ополченці знайшли екіпаж на своїх місцях у кабіні: в них були виколені очі. Бомбардиром був той капітан штурмової гвардії, який, не вміючи наводити, обстрілював з гармати казарму Ла-Монтанья.

Льотчик-спостерігач подивився на обличчя з виколотими очима; він зціпив зуби, але щоки його тремтіли.

— Я бачив... кількох червоних пілотів у полоні... їх ніколи не катували...

— Ви ще зрозумієте, що ми з вами мало знаємо про війну... Ми воюємо, але це інша річ...

Льотчик дивився мов загіпнотизований на фотографію; в його погляді було щось хлоп'яче, що гармоніювало з відстовбурченими маленькими вухами; обличчя на фотографії були сліпі.

— Чим ви доведете...— спитав він,— що цю фотографію... не доставили вам... що це не підробка?..

— Що ж, вважатимемо, що це підробка. Ми виколюємо очі республіканським пілотам, щоб сфотографувати їх. У нас для цього є спеціальні кати-китайці, комуністи.

Побачивши ці фотографії, Скалі також вважав, що це підробка: люди не одразу ж вірять у такий моральний занепад тих, з ким вони борються.

Льотчик-спостерігач знову став розкладати папери, ніби ховаючись у цьому занятті.

— Ви цілком певні,— запитав Скалі,— що коли б я зараз був на вашому місці, то ваші...

Він раптом замовк. З купи срібла, мов миші, виповзали один, два, три, чотири удари, такі самі сріблисті й легкі, наче вони долинали не від годинника, прикиданого в цьому трагічному мотлоху, а від самих скарбів Аладдіна. Цей годинник, що його накрутив — на який час? — їхній власник і що тепер своїми ударами урвав таку далеку від нього розмову, викликали в Скалі відчуття байдужості й вічності; все, що він казав, усе, що він міг сказати, видалось йому таким марним, що хотілося тільки мовчати. І цей чоловік, і він уже вибрали свою долю.

Скалі неуважливо дивився на карту загиблого й водив по ній олівцем; спостерігач повернув фотографію лицем до столу. Скалі знову наблизив окуляри до очей, подивився на льотчика-спостерігача, а потім на карту.

За журналом польотів, фашистський літак вилетів з Ка-сера й полетів на південний схід від Толедо. Але аеродром Касера перебував під щоденним наглядом республіканських літаків, і на ньому, безперечно, не було жодного літака. Це була іспанська авіаційна карта, чудово виконана, кожен аеродром позначався опуклим фіолетовим прямокутником. За сорок кілометрів від Касера стояв інший, ледь помітний, прямокутник: він був накреслений олівцем, а олівець пе писав на лакованій поверхні, залишився тільки слід, надряпаний вістрям графіту. Такий самий прямокутник стояв біля Саламанки, інші на південь від Естрамадури на Сьєррі... Всі таємні аеродроми. Т всі аеродроми в районі Тахо, звідки вилітали літаки на Толедський фронт.

Скалі відчув, що його обличчя напружилося. Він зустрівся очима з поглядом ворога: кожен з них здогадався, що його супротивник усе зрозумів. Фашист не ворухнувся й пе пустив пари з вуст. Його голова втяглася в плечі, обличчя тремтіло, як тоді, коли віп дивився на фотографію Вальядо.

Скалі склав карту.

Пополудневе сонце іспанського літа тиснуло на аеродром так само, як напіврозбитий літак Дарраса тиснув на порожні камери шасі, продірявлені кулями. За оливковим гайком селянин співав андалуську пісню.

Маньєн, який щойно повернувся з міністерства, зібрав усі екіпажі в барі.

— Добровольці для польоту на толедський Алькасар.