Надія - Сторінка 20

Але Ернандес поклав руку на плече Гарсіа, і Мерсері

з чиношанування відійшов. Ернандес подивився на Гарсіа з тим самим відстороненим виглядом, як під час розмови між офіцерами й анархістськими організаціями, до того ж на його обличчі промайнув вираз подиву. Чути було літак.

— І ви! Військова розвідка!

Гарсіа чекав, задерши носа й вибалушивши очі, паче величезна білка.

— Юнкери Алькасару вигадані для агітації; там нема й двадцяти юнкерів: коли почався заколот, усі курсанти військового училища були на канікулах. Алькасар захищає цивільна гвардія, якою командують офіцери військової школи, Москардо та інші...

Підбігло бійців з десять, серед них був і Негус.

— Вони з вогнеметом!

По коридорах і сходах Ернандес, Гарсіа, Негус, Мерсері й бійці дісталися до високого склепистого підземелля, папов-неного димом і гуркотом вибухів; перед пими відкрився широкий підземний коридор, де дим ставав червоним. Повз них пробігали ополченці з відрами, повними води. Звуки стрілянини насилу пробивалися сюди знадвору, а трупний запах: тут змінився запахом бензину. В коридорі були фашисти.

Звідти бив струмінь з вогнемета, що фосфорився в темряві, поливав стелю, протилежну стіну й підлогу, повільно рухаючись, наче фашист, який тримав вогнемет, безперестану піднімав довгий стовп бензину. Обмежений дверною рамою, гнучкий вогненниії стовп не міг дотягтися ні до правої, пі до лівої стіни підземелля. Незважаючи на несамовитість з якою бійці ополчення поливали водою стіну, й потріскування бензину, Ернандес відчував, що вони тільки чекають миті, коли фашисти з'являться в дверях, і з того, як дехто з бійців притискався до стіни, він зрозумів, що вони ладні відступити. Ця боротьба людей із стихією не мала нічого спільного з війною. Струмінь бензину наближався, бійці нестямно вихлюпували воду на стіни, під шипіння пари, болісний кашель людей, напівзадушених ядучим запахом, і грізне гуготіння вогнемета. Сніп тріскотливого бензину наближався крок за кроком, голубуваті судомні язики полум'я відкидали на стіни кетяги знавіснілих тіней, що без угаву стрибали,— шаленство примар, що витягувалися довкола, божевілля живих людей. І люди були менш реальні, ніж ці несамовиті тіні й задушливий туман, що перетворював усіх на силуети, ніж шалене шепотіння вогню й води, ніж слабкий сварливий стогін обпеченого.

— Я втратив зір! — скиглив він, лежачи на підлозі.— Я нічого не бачу. Винесіть мене звідси!

Ернандес і Мерсері тягли його за плечі, але він і далі кричав: "Винесіть мене звідси!"

Вогнемет наближався до дверей. Негус стояв біля одвірка, притиснувшись до стіни й тримаючи в правиці револьвер. Коли мідна частина вогнемета порівнялася з одвірком, він схопив його лівою рукою,— його чуб злетів голубим ореолом на тлі вогню,— й одразу ж випустив, залишивши на ньому шкіру пальців. Кулі сипалися з усіх боків. Фашист стрибнув убік, щоб навести струмінь вогшо на Негуса. Негус стрельнув. Вогнемет упав, задзвенівши об плити й відкинувши тіні на стелі; фашист загойдався над полум'ям вогнемета; його обличчя, обличчя офіцера похилого віку, яскраво освітив знизу фосфоричний струмінь бензину. Він поповз по землі, наче в сповільненій проекції кіно, й упав головою в стру мінь полум'я, який закипів і відкинув її, немов коппяком ноги. Негус повернув вогнемет: підземелля наповнила цілковита темрява, і освітився коридор, де клубочилися хмари, в яких метушилися тіні.

Серед криків і стрілянини бійці безладно кинулись до коридора, куди тепер був спрямований голубуватий струмінь бензину. Та нараз усе згасло, крім одпісї лампи та електричного ліхтаря.

— Вони перерізали бензопровід, побачивши, що вогнемет потрапив до наших рук,— почувся чийсь голос. І через мить той самий голос додав: — Я знаю, що кажу, я брандмепстер.

— Зупиніться! — крикнув Ернандес, уже також опинившись у коридорі.— В кінці барикада!

Негус повернувся. Бійці стали засвічувати гасові ліхтарі.

— Не святі горщики ліплять,— сказав він Ернаидссові.— ДОСИТЬ було однієї миті. Якби я вчасно не стрельнув, він устиг би спрямувати в мене струмінь вогню... Я дивився на нього. Дивна штука життя... Мабуть, важко спалити живцем людину, яка дивиться на вас.

У коридорі, що вів до виходу, було темно, лише в кінці тьмяно світився прямокутник дверей. Негус закурив сигарету, і всі, хто йшов слідом за ним, теж закурили — повернення до життя. Кожен на мить з'являвся в сяйві короткого спалаху сірника чи запальнички; потім знову всіх огортала пітьма. Вони повертались до музейної зали Санта-Крус.

— Літак над хмарами! — кричали в залі.

— Очевидно,— повів далі Негус,— найважче не завагатися. Все вирішують секунди. Два дні тому один француз так само повернув струмінь вогнемета. Можливо, той самий... Не обпікшись, але й не вбивши того, хто тримав цей вогнемет. Француз сказав, що дуже важко спрямувати вогнемет у людину, яка на тебе дивиться. Він це знає. Нелегко зважитися... Еге ж, нелегко зважитись...

Розділ другий

Щодень хтось із офіцерів інтернаціональної ескадрильї ходив до штабу, а часом і до Управління громадської безпеки. Маньєн звичайно посилав Скалі; його культурність полегшувала взаємини зі штабом повітряних сил, що складалися переважно з офіцерів старої армії (Сембрано зі своїми пілотами утворювали особливу групу). Його сердечність і добродушність чоловіка, поки що тільки кремезного, але який на схилі віку розтовстіє, дуже полегшували спілкування з усіма, навіть з управлінням. Він здружився майже з усіма італійцями з ескадрильї, що обрали його своїм старостою, та й з більшістю інших. До того ж він чудово розмовляв по-іспанському.

Тепер його негайно викликали до управління.

Двері управління охоронялися кулеметами. В невеличкій їдальні (в цьому готелі, куди тільки-но переселився військовий відділ управлінця, все залишалося неторканим) між двома конвоїрами шаленів приятель Леклерка — Серюзьс, як ніколи очманілий і розпатланий.

— Ох, Скалі! Це ти! Ну й ну! Скалі чекав, коли той заспокоїться.

— Я думав, що мені каюк! Каюк, і годі!

А що Скалі супроводжував один із секретарів управління, то ополченці, які стерегли Серюзьє, відійшли трохи вбік, але той не наважився вважати себе вільним.

— Ох тут і шльондри, друже мій, ти цього й уявити собі не можеш!..

Навіть коли він сидів, його чорні очі П'єро, що оберталися на безбровому обличчі, надавали йому вигляду збожеволілого метелика в зачиненій кімнаті.

— Постривай,— мовив Скалі, піднявши вказівний палець.— Почни спочатку.

— Ну так ось: вона причепилась до мене на Граи-Віа. Я не знаю, що вона мені казала, але зміст її слів зводився до того, що вона знає всякі штучки й фокуси. Я й кажу їй: "А ти вмієш кохатися по-італійському?" Вона відповідає: "Атож". Я йду до неї, але коли зібрався полізти на неї, вона забагла проробити все те як звичайно. От маєш! "Ми ж домовилися по-італійському,— кажу я їй,— то хай буде по-італійському". Вона ж нічого не хоче розуміти. "Це шахрайство",— кажу я їй. Починаю вдягатися, а вона комусь телефонує по-іспанському. Приходить ще одна хвойда, опасиста, але обидві вони не розуміють мене. Опасиста весь час показує на худеньку, яка теж була голісінька й, слід сказати, непогана з себе, і ніби каже мені: ну, чого ж ти гаєшся? Одначе ж я знав, що та опиратиметься. Я намагаюсь пояснити опасистій, що річ не в цьому, але вона не вірить мені. Не думай, що я хотів тільки "по-італійському", зовсім ні. Та я не хочу, щоб з мене глумилися, ніколи в світі не допущу цього. Ти згоден зі мною чи ні?

— А чого ти тут опинився? Не заарештували тебе за розпусту?

— Розумієш, опасиста бачить, що я не здаюсь, бере й собі комусь телефонує. А я думаю: зараз прийде третя, що грубезніша...

Тепер Серюзьє заспокоївся: Скалі сміявся. Справа обсоталася добре. Коли Скалі всміхався, здавалось, він регоче, і сміх, звужуючи його очі, підкреслював мулатські риси його обличчи.

— І хто ж, гадаєш, прийшов? Шестеро хлопців з ФАТ чі своїми мушкетами! "Чого їм треба від мепе?'> — думаю. Починаю пояснювати: не я цього домагався, вона сама занро-

понувала. З одного боку, я знав, що вони проти розпусти, отже й проти моєї ціпоньки, а з другого — вони цнотливі, отож вони, ці вегетаріанці, мабуть, і проти "італійського способу". Якби ще знати іспанську мову, бо ж, сам зпаеш, чоловіки в таких випадках розуміють один одного. А тут що більше я їм пояснюю, то вони дужче шаленіють. Один навіть схопився за револьвер. Я їх запевняю, що нічого не було по-італійському, дідько б вас узяв, а вони нічого не хочуть слухати. Тим часом обидві хвойди кричать: італьяно, італьяно! Тільки це й чути. Мені зрештою стало ніяково, без жартів. Тоді я вирішив показати цим хлопцям з ФАІ мій квиток льотчика ескадрильї, там усе написано по-іспанському. Отож вони й привели мене сюди. Я попросив зателефонувати на аеродром.

— У чому він звинувачується? — спитав по-іспанському Скалі в секретаря.

Той подивився в його карточку.

— Справа не така вже й серйозна. За заявою хвойд... Стривайте. Ось: організація шпигунства на користь Італії.

Через п'ять хвилин Серюзьє звільнили під загальний сміх.

— Є дещо серйозніше,— повів далі секретар.— Над нашою територією на південь від Толедо збито фашистський літак. Льотчики — італійці, один з них загинув, другого привели сюди. Військова розвідка проспть, щоб ви подивилися папери.

Скалі, зніяковівши, перегорнув мізинцем листи, візитні карткп, фотографії, квитанції, членські квитки, знайдені в гаманці, і карти, принесені з кабіни літака. Вперше між Скалі й італійцем-ворогом виникла подоба інтимності, але цей ворог загинув.

Один аркушик зацікавив його.

Він був довгий, наче складена авіаційна карта; мабуть, він був підклеєний до карти пілота. Очевидно, він правив за журнал для пілота. Дві колонки: "Від... до..." і дати. 16 липня (отже, ще до заколоту Франко): Спесія, потім Ма-лілья; 18-те, 19-те, 20-те, відтак Севілья, Саламанка. На берегах назви об'єктів: бомбардування, спостереження, ескортування, охорона... Нарешті, вчорашній запис: "від Сеговії до..." Смерть не було занесено в графу.

Але внизу іншим пером кілька днів тому було написано великими літерами через обидві колонки: ТОЛЕДО й поставлена післязавтрашня дата. Отже, Толедо загрожував серйозний повітряний наліт.

У іншій кімнаті хтось кричав у телефон, і його голос долинав сюди:

4 5—425

97

— Я знаю слабкість наших частин, пане президент! Але я ні в якому разі, розумієте, ні в якому разі не візьму до штурмової гвардії людей без поруки якоїсь політичної організації!

— А коли нам доведеться виловлювати заколотників з ненадійною гвардією? Досить було фалангістів у казармі Ла-Монтанья.