Надія - Сторінка 22

Настала тривала мовчанка, наповнена дзижчанням мух.

Тепер щодня під денним сонцем або вечірнім пебом літаки поверталися з пораненими льотчиками, з охопленим полум'ям баком, безгучно летіли з розбитим мотором або й зовсім не поверталися. Сто літакіл, як і передбачав Варгас, уже прилетіли до фашистів; і не тільки ці сто. В республіканців не залишалося жодного сучасного винищувача, всі ворожі винищувачі були на Тахо.

— Добровольці для польоту на Алькасар,— повторив Маньєн.

Розділ третій

Як і Маньєн, Марчеліно вважав, що за відсутності винищувачів слід ховатися за хмарами. Не раз він повертався після повітряного бою на південному фронті Тахо надвечір; Толедо лежав серед нив, як великий орнамент, Алькасар височів на згині річки, дим пожарищ тягся навкоси над жовтим камінням; у його закутнях спалахували цятки світла, наче сонячні промені пронизували тінь. Пожежища спокійно курились, наче комини сільських будинків, коли заходить сонце, в могутній тиші мертвих годин війни. Марчеліно, який досить добре знав пілотаж і аеронавігацію, щоб передбачити дії товаришів по польоту, не став знову пілотом, але він був найкращий бомбардир інтернаціональної ескадрильї і чудовий командир екіпажу. Зараз десь під хмарами, в Толедо, йде бій, і ворожі винищувачі близько.

Над хмарами небо було незвичайно чисте. Вгорі не летів жоден ворожий літак, над білим простором панував космічний спокій. За підрахунком, літак наближався до Толедо; він летів з максимальною швидкістю. Хайме співав, інші напружено дивилися непорушним, наче неуважливим поглядом. Удалині виступали вкриті снігом гірські вершини; час від часу в прогалині між хмарами видніли поля пшениці.

Мабуть, літак уже був над містом. Але жоден з приладів не міг відзначити величини відхилення, що його викликав скісний до польоту вітер. Якщо вони знизяться під хмари, то майже напевне побачать Толедо; та якщо їх надто знесло вбік, то ворожі винищувачі встигнуть прилетіти до початку бомбардування.

Літак спікірував.

Пілот і Марчеліно чекали водночас і землі, і гармат Алькасару, і ворожих винищувачів. Вони втупились очима в альтиметр так пильно, як ніколи не дивилися в людське обличчя. Вісімсот... шістсот... чотириста... А хмарам нема кіпця. Треба було знову набрати висоту й чекати, коли в прогалині між хмарами з'явиться земля.

Вони повернулися до непорушного неба над хмарами, що, здавалося, рухалися разом із землею. Вітер гнав хмари зі сходу на захід; прогалини були порівняно часті. Літак, що загубився в просторі, кружляв з точністю зірки.

Хайме, передній кулеметник, кивнув Марчеліно: вперше вони обидва відчули всім тілом рух землі. Літак, що обертався, мов крихітна планета, віддана на поталу байдужому тяжінню світів, чекав, коли внизу з'явиться Толедо, його заколотний Алькасар, обложники, втягнуті в ритм земних справ.

Тільки-но вони побачили першу, надто вузьку щілину в хмарах, у них знову прокинувся інстинкт хижого птаха. Літак кружляв, наче яструб у пошуках ширшої прогалини в хмарах, погляди всього екіпажу втупилися вниз, вистежуючи землю. Здавалося, весь хмарний краєвид повільно, як планета, обертається довкола непорушного літака.

За двісті метрів від літака із землі, що раптом з'явилася в щілині хмар, піднялась маленька кругла хмарка: стріляли з Алькасару.

Літак знову спікірував.

Простір звужувався: небо зникло, літак летів під хмарами; простору більш нема — тільки Алькасар.

Толедо був ліворуч, і під кутом спуску обрив над Тахо було видно виразніше, ніж усе місто й навіть Алькасар, звідки й далі стріляли. Наводчики Алькасару були офіцери артилерійської школи. Але найнебезпечнішим ворогом для літака були ворожі винищувачі.

Толедо поступово ставав горизонтальним. Він і далі в цю хвилину зберігав таку дивну декоративність; і знову його перетинали довгі скісні стовпи диму пожежищ. Літак почав кружляти над Алькасаром.

Яструбині кола були потрібні для точного прицілу по фортеці — обложники перебували надто близько, але кожне зайве коло давало ворожим винищувачам виграш у часі. Літак летів па висоті триста метрів. Унизу, перед Алькасаром, роїлися мурашки в круглих білих сомбреро.

Марчеліно прочинив люк, узяв приціл і пролетів далі, не скинувши бомби, перевірив приціл — приціл був правильний. Алькасар був маленька мішень, і Марчеліно, побоюючись розсіювання легких бомб, вирішив скинути лише важкі; він не подав ніякого сигналу, іі екіпаж чекав. На другому колі пілот отримав сигнал завернути. Хмарки зенітних снарядів дедалі наближалися.

— Контакт! — крикнув Марчеліно.

Віп стояв у кабіні в комбінезоні, без пояса і виглядав досить всзграбним. Марчеліно не зводин очеіі з Алькасару. Цього разу він широко розчипив люк і присів: зі свіжого повітря, що наповнило літак, усі зрозуміли, що бій почався.

Алькасар повернувся, виплив назустріч. Марчеліно, тепер лежачп долілиць, підвів руку, рахуючи секунди. Під літаком промчали круглі сомбреро. Здавалося, рука Марчеліно рвонула завісу. Алькасар промчав — кілька зепітнпх снарядів промайнули над ним, наче його супутники,— повернувся й поплив па захід. Посередині головного подвір'я здійнявся стовп диму. Бомба?

Пілот далі летів по колу, наближаючись до Алькасару по дотичній. Бомба впала посеред подвір'я. Снаряди з Алькасару супроводжували літак, що вдруге пролетів над ним, скинув ще одну важку бомбу, віддалився й знову наблизився. Цього разу піднята рука Марчеліно не опустилася: па подвір'ї щойно з'явилися білі простирадла — Алькасар здавався.

Хайме й Поль з радощів стусали один одного. Весь екіпаж тупотів ногами в кабіні.

В хмарах з'явилися ворожі винищувачі.

Розділ четвертий

У комендатурі, колишньому пансіонаті, перетвореному на казарму, Лопес, хоч і приязно, але дещо грубувато, закінчував допит утікачів з Алькасару: жінки-заложниці, що втекла з фальшивою перепусткою, отриманою від зброяра, який також утік, і десятьох солдатів, ув'язнених у перший день заколоту, яким пощастило стрибнути в рів.

Жінка була міцна, чорнява, років сорока, з круглим носом і дуже жвавими очима, помітно виснажена.

— Скільки вас було? — спитав Лопес.

— Не можу вам сказати, пане командир. Адже ми не всі були разом, в'язні сидять і тут і там. У нашому льоху було чоловік з двадцять п'ять, але це був, так би мовити, лише один гурт...

— Ви мали що їсти? Жінка подивилася на Лопеса.

— Навіть чимало...

Перед комендатурою пройшли селяни з великими дерев'яними вилами, схожими на канделябри, на лівому плечі й з рушницями під правою пахвою. Слідом за ними до Толедо входив багатий врожай, що його тягли воли з прикрашеними дроком рогами.

— Тут пускають чутки, що в Алькасарі нема чого їсти.

Не вірте цьому, пане командир. Конина й поганенький хліб, але все ж таки є що їсти. Я вже що бачила, те бачила. Я на цьому розуміюсь краще за чоловіків. Я ж власниця заїзду. Еге ж, їжа в них є!

— Аз літака їм скидають шинку й сардини! — крикнув один із солдатів-утікачів.— Щоправда, шинка тільки для офіцерів: нам її не давали жодного разу. В такий часі Хіба не прикро? І гвардійці ще залишаються з ними!

— Що ж ти хочеш, щоб гвардійці зробили, синку? — мовила жінка.

— Ну так, як ми!

— Еге ж, але ти ось що мені скажи,— спитала вона повільно,— ти ж бо, либонь, нікого не вколошкав у Толедо?

Те саме думав і Лопес: коли влада перебувала в руках правих, цивільні гвардійці були знаряддям розправи в районі Толедо; і тепер вони боялися, що ті, хто їх упізнає, не зважать на умови здачі.

— А дружини фашистів?

— Ну, ці!..— мовила жінка.

Обличчя її, сповнене шанобливості, коли вона розмовляла з Лопесом, нараз змінилося.

— Що з вами, чоловіками?.. Чого ви так боїтеся зачепити жінок? Не кожна з них ваша мати! Вони ж не побоялися поводитися з нами гірше, ніж чоловіки! Якщо на вас жінки нагонять стільки страху, то дайте бомби нам!

— Ти не зможеш кинути їх,— сказав Лопес, схвильовано всміхаючись.

Він звернувся до двох журналістів, що зайшли до комендатури із записниками в руках:

— Ми запропонували евакуювати всіх, хто не бере участі в бою, але заколотники відхилили нашу пропозицію. Вони кажуть, що їхні дружини бажають залишитися з ними.

— Ах, так? — озвалася жінка.— А та, яка щойно народила, теж хоче залишитися? І та, яка ледь була не застрелила свого чоловіка з револьвера, також хоче лишитись? Щоб іще раз стрельнути в нього, чи не так? А та, що без угаву виє на місяць, божевільна, мабуть, теж хоче зостатися там?

— І нічого не можна вдіяти, щоб їх не чути! — мовив одип солдат. Він вів далі, гарячково затуляючи кулаками вуха.— Весь час їх чуєш! Увесь час!

— Товаришу Лопес! — крикнув хтось із коридора.— Телефонують з Мадріда.

Занепокоєний Лопес збіг униз. Він любив романтику, але не страждання і, дивлячись на Алькасар, що, переповнений ненавистю, бовванів угорі, де на внутрішніх подвір'ях розстрілювали й де жінки народжували дітей, починав шаленіти.

Якось уранці, не бачачи жодного обличчя, він почув з Аль-касару крики: "Ми хочемо здатися! Ми хочемо..." Потім пролунали постріли, й усе затихло.

Він виклав по телефопу все, про що зумів дізнатися,— не так уже й багато.

— Одне слово,— сказав він,— нема сумніву, що ми повинні врятувати цих людей!

— Фашисти беруть заложників по всій Іспанії.

Лопес погано чув: на подвір'ї якийсь офіцер грав на фортепіано, що стояло прямо на бруківці; з грамофона линула старовинна румба, а гучномовець поряд викрикував фальшиві вісті.

Голос з Мадріда прозвучав голосніше:

— Я згоден, що нам слід зробити для них усе можливе, але треба взяти Алькасар і перекинути ополченців до Тала-вери. Все ж таки дайте можливість цим негідникам здатися. Якомога швидше починайте переговори. Ми можемо цим зайнятися й самі, через дипломатичний корпус.

— Вони просять священика. Його можна підшукати в Мадріді.

— Священика? Гаразд. Ми безпосередньо звернемося до коменданта. Дякую.

Лопес повернувся.

— Жінки в льохах через літаки,— сказав один із солдатів.— Ну, самі розумієте, наших жінок тримають біля конюшень, там, де й нас тримали. їхні жінки, звісна річ, у іншому місці. В нас стояв нестерпний сморід. У манежі закопано з тридцяток трупів, зовсім неглибоко, до того ж кінські кістки, погано очищені від м'яса. Я вам скажу — просто жах! Трупи — це ті, хто хотів здатися.