Надія - Сторінка 26

Полковник недочував, але бійці добре чули гул моторів. "Нагадую вам, що в цьому випадку і страх, і відвага однаково марні. Все, що лежить нижче одного метра, залишиться неушкоджене. Якщо рота лягла на землю, то бомба може вбити тільки тих, на кого вона впаде".— "І то добре!" — думали бійці, позираючи на небо, де наростав гул моторів. Потрібен був увесь авторитет Хіменеса, щоб бійці одразу ж не попадали на землю. Всі знали, як він узяв готель "Колумб". Вони підвели обличчя вгору, Мануель, не зрушивши з місця, показав великим пальцем на небо. "Лягай!"—крикнув Хіменес. А що ця вправа була добре відшліфована ополченцями, то все каре вмить зникло. Перший ворожий бомбардувальник, не бачачи в прицілі людей, скинув свої бомби навмання над селом, решта літаків приберегли свої бомби для Толедо. В усьому каре поранило тільки одного бійця. Відтоді ополченці Хіменеса перестали боятися літаків.

— Дивна штука війна; навіть для найбезжаліснішого полководця вбивство — проблема економії: витратити якнайбільше заліза й вибухівки, щоб зберегти якнайбільше живого м'яса. А в нас заліза небагато...

Мануель здогадувався, що все, починаючи з іспанського піхотного статуту (вкрай заплутаного) й до посібників Клау-зевіца та спеціальних французьких журналів, було тільки військовою граматикою; Хіменес же був живою мовою війни. За селом запалювалися перші вогні ополченців. Хіменес дивився па них з любов'ю й прикрістю.

— Нема потреби обговорювати недоліки бійців. З того часу, відколи людям забаглося битись, криза армії — це криза командування. Я служив у Марокко. Ви гадаєте, що маври такі вже чудові, коли вони приходять до казарм? Звісно, легше створити армію при військовій дисципліні. Звісно, нам доведеться запроваджувати республіканську дисципліну в усіх наших з'єднаннях або ж перестати існувати. Але й тут не впадайте в оману, друже мій: наша криза — це все ж таки криза командування. Наше завдання важче, ніж завдання ворога — от і все... Те, що організують ваші друзі, пани комуністи,— хто би мені сказав рік тому, що я радо прогулюватимусь з більшовиком! — те, що організують ваші друзі, П'ятий полк,— це якщо ще й не рейхсвер, то все ж таки серйозна справа. Але чим він буде озброєний, коли перетвориться на військовий корпус?

— До Барселони приплив мексіканський корабель.

— Двадцять тисяч рушниць... Майже нема літаків... Майже нема гармат... Кулемети... Ви самі бачили, що па нашому правому фланзі по одному кулеметові на три роти. Під час атаки вони позичають його одна в одної. Зараз боротьба ведеться не між марокканцями Франко й нашою армією, якої більше не існує, а між Франко й організацією нової армії. На жаль, бійцям ополчення залишається тільки гинути, щоб виграти час. Але звідки ця нова армія візьме рушнпці, гармати, літаки? Ми створимо армію швидше, ніж промисловість.

— Рано чи пізно,— мовив рішуче Мануель,— ми отримаємо радянську допомогу.

Хіменес похитав головою й мовчки ступив ще кілька кроків. Тепер він не просто прогулювався з більшовиком. Він уже нічого не сподівався від Франції, від якої раніше чекав усього. Тож невже тільки росіяни зможуть урятувати його країну?

Останнє сонячне проміння миготіло довкола цієї поголеної голови з великим хрестом англійського пластиру. Мануель дивився, як спалахували вогні ополченців; у темряві, що насувалася, вкрай марними здавались вічні зусилля людей, яких поступово огортала сутінь землі.

— Росія далеко...— сказав полковник.

Дорогу, по якій вони йшли, бомбардувала вдень фашистська авіація. І ліворуч, і праворуч від неї лежали бомби, що не вибухнули. Мануель підняв одну з них обіруч, відгвинтив ударник, знайшов надруковану на машинці цидулку й простяг її Хіменесу, той прочитав по-португальському: "Товариші, ця бомба не вибухне. Поки що все".

Це був уже не перший випадок.

— Усе ж такп,— сказав Мануель. Хіменес не любив виказувати свої почуття.

— Як ви повелися з Альбою? — спитав він. Мануель розповів йому про свою розмову з ним. Здавалося, скелі знову поверталися до скніння, з якого

їх вивело денне світло. Щоразу, коли обриси стрімчаків викликали в полковника спогади дитинства, він думав про свою юність.

— Незабаром вам самому доведеться працювати з молодими офіцерами. Вони хочуть, щоб їх любили. Це природно для людини. І це добре, але тільки в тому разі, якщо ви поясните їм, що офіцера слід любити за якості його командування — справедливість, дійовість, талановитість,— а не за особисті чари. Друже мій, ви розумієте, що означає: офіцер ніколи не повинен "спокушати"?

Мануель слухав його, згадував про вождя революції; він думав про те, що бути улюбленим, не спокушаючи,— прекрасна доля людини.

Вони наближалися до села, його пласкі білі будинки ліпились до виїмки в скелі, як лісові блощиці до дупла дерева.

— Небезпечно хотіти бути улюбленим,— сказав Хіменес напівжартома, напівсерйозно. Вони мовчки йшли далі. Високий підбор на його кульгавій нозі постукував по камінню. Цвірчання комах затихло.

— Бути ватажком — у цьому більше шляхетності, ніж у тому, щоб бути просто індивідуумом,— провадив полковник.— Це куди важче...

Вони прийшли до села.

— Salud, хлоп'ята! — крикнув Хіменес у відповідь на привітання. Ополченці розташувалися на східній околиці села, яке майже всі його жителі покинули. Обидва офіцери пройшли через село. Навпроти церкви стояв замок із зубчастим муром.

— Скажіть, полковнику, чому ви їх називаєте хлоп'ятами?

— А як ще їх називати — товаришами? Не можу. Мені шістдесят років, не випадає, мені здається, що я розігрую комедію. Тому я їх кличу "хлоп'ята" або "діти мої" — і все гаразд.

Вони проходили повз обгорілу церкву. З розчиненого порталу доносився запах льоху й застиглого гарива. Полковник зайшов до церкви. Мануель озирав її фасад.

Це була одна з тих іспанських церков, які водночас нагадують барокко й народний стиль. Камінь, застосований замість італійського штучного мармуру, наклав на неї майже готичний відбиток. Всередині вона обгоріла. Величезні чорні язики, наче зведені судомою, підіймалися над вікнами й лизали підніжжя звуглілих статуй.

Мануель теж зайшов до церкви. Стіни в ній почорніли; під покривленими уламками ґрат підлога, що провалилася, нагадувала сміття, чорне від сажі. Внутрішні гіпсові статуї, витравлені вогнем до білості крейди, скидалися на високі білі плями біля підніжжя звуглілих колон, і Нестямні рухи святих відсвічували в голубуватій тиші вечора, що проникала крізь розбптий портал. Мануель милувався статуями й знову почував себе митцем: ці пожолоблені статуї набули в погаслім пожежищі варварської величності, ніби в цьому полум'ї народився їхній танок і цей стиль був стилем пожежі.

Полковник зник. Погляд Мануеля шукав його надто високо: він стояв на колінах посеред сміття й молився.

Мануель знав, що Хіменес католик, та все ж таки це приголомшило його. Він вийшов з церкви іі зачекав полкол-ника надворі. Якийсь час вони мовчки йшли далі.

— Дозвольте спитати вас, полковнику: як ви прийшли до пас?

— Розумієте, я був у Барселоні. Отримав записку від генерала Годеда з пропозицією приєднатися до заколоту. Я дав собі п'ять хвилин на роздуми. Я не присягав урядові, але в душі я вирішив служити йому. Отже, моє рішення було вже ухвалене, але я в своєму віці не хотів, щоб згодом у мене склалося враження, ніби я діяв на відчай душі... Через п'ять хвилин пішов до Компаніса й сказав: "Пане президент, Тринадцятий піхотний і його полковник у вашому розпорядженні".

Він знову подивився на церкву: у вечірній тиші, папов-неній запахом сіна, зруйнований фронтон й звуглілі статуї здавалися фантастичними на тлі неба.

— Чому люди,— мовив він півголосом,— плутають святі діяння того, хто зараз дивиться на нас, з діяннями його негідних слуг?.. Я хочу сказати — тих його слуг, які негідні...

— Але, полковнику, від кого ж люди могли почути про нього, як не від цих його слуг?

Хіменес повільним рухом показав на довколишню сільську тишу й нічого не відповів.

— Ось приклад, полковнику: один раз у житті я закохався. Серйозно. Хочу сказати — серйозно закохався. Це було так, ніби я онімів. Я міг би стати коханцем цієї жінки, але від цього нічого не змінилося б. Між нами стояв мур: іспанська церква. Я кохав її, і тепер, колп я згадую це, мені здається, що я кохав божевільну, покірливу дитину. Погляньте на нашу країну, полковнику! Що створила тут церква, крім якоїсь жахливої дитинності? Що вона зробила з нашого народу? Вона навчила його двох речей: коритися й спати...

Хіменес зупинився, взяв Мануеля за руку й примружив одне око.

— Друже мій, коли б ви стали коханцем цієї жінки, то вона, либонь, пересталд б бути глухою й божевільною. Що ж до решти, то чим величніша справа, тим більше її використовують для лицемірства й брехні...

Мануель підійшов до гурту селян, чорних і прямих на тлі стіни, що ще біліла в сутіні.

— Скажіть, товариші, адже школа у вас нікудишня,— мовив він лагідно,— то чому ж ви не переробите церкву на школу, як у Мурсії, замість того щоб її палити?

Селяни не відповіли. Було вже майже темно, фасад церкви вже зникав. Обидва офіцери бачили нерухомі силуети, що прихилилися до стіни, чорні блузи, широкі капелюхи, але не бачили облич.

— Полковник хоче знати, чому, власне, ви спалили церкву? Чим завинили тутешні священики? Чим саме?

— Чому попи проти нас?

— Ні, навпаки, чому ви проти них?

Наскільки Мануель міг розгледіти в сутіні, селяни передусім зніяковіли: чи надійні люди ці офіцери? Чи, може, це стосується охорони пам'яток мистецтва?

— Тут нема жодного товариша, який працює на народ, щоб його піп не зводив на той світ. Тоді що ж?

Селяни звинувачували церкву в тому, що вона завжди підтримувала поміщиків, схвалювала репресії, які проводилися після астурійського повстання, схвалювала пограбування Каталонії, без угаву проповідувала біднякам покору перед несправедливістю, а нині проголошувала проти них священну війну. Один дорікав священикам у тому, що їхній голос — не голос людини; інші — в лицемірстві або жорстокості, залежно від чину тих людей, на яких священики спиралися в селі; і всі звинувачували їх у тому, що вони в захоплених фашистами селах виказують "шкідливо мислячих", добре знаючи, що їх розстріляють.