Надія - Сторінка 27

І всі звинувачували священиків у їхньому багатстві.

— Розумієте, за все це, за все! — озвався один із селян.— Ти запитував про церкву. Чому там не школа? Діти ж мої, правда ж, мої? В нас узимку не дуже тепло. Так ось краще хай вони мерзнуть, чуєш, ніж мені бачити їх у церкві.

Мануель дав йому сигарету, потім клацнув запальничкою. Селянин мав років сорок, він був поголений, з виду простий. Вогник на мить освітив його сусіду праворуч від нього: бобувате обличчя, невиразний ніс і рот між випнутими вперед чолом і підборіддям. їх попросили навести докази, вони їх навели; але голос їхнього серця був голосом того, хто говорив останнім. Настала ніч.

— Уся ця братія — самі брехачі,— мовив один із селян, коли загасла запальничка.

— Вони хочуть грошей? — запитав Хіменес.

— Кожен шукає тільки наживи. Вони твердять, що це не так, але я ж бо знаю... Та навіть не це. Я говорю про саму суть. Цього не поясниш. Усі вони брехачі.

— Попи — це щось таке, чого міській людині не збагнути.

Вдалині завалували собаки. Хто із селян зараз говорив?

— Ось Густавіто фашисти присудили до смерті,— озвався новий голос. У ньому прозвучала інтонація: "Густавіто не візьмеш голими руками!" — і ще, ніби всі чекали, щоб Густавіто висловився.

— Запам'ятайте,— промовив інший голос, який, мабуть, належав Густавіто,— ми з Кольядо віруючі. Але ми проти попів. І все ж таки ми побожні.

— Він хоче засватати Пілієрську богородицю за святого Якова з Компостельйо.

— За святого Якова з Компостельйо? Та я краще зроблю з неї хвойду.— І потім, понизивши голос, із селянською повільністю: — Фашисти відчиняли двері. Виводили когось із наших, той питав: "Чого вам?" Потім іншого. Залпів ніколи не було чути. Дзвонив тільки попівський дзвіночок. Коли цей негідник починав дзвонити, це означало, що когось із наших зараз уколошкають. Це він намагався висповідати нас. Часом це йому, сучому синові, вдавалося. Щоб відпустити нам гріхи, казав він. А які гріхи? Що ми захищалися від генералів! Два тижні поспіль я чув цей дзвіночок. І от я кажу: це злодії відпущення. Я знаю, що кажу. Тут не тільки гроші... Слухайте мене уважно. Що каже піп, коли він вас сповідає? Він каже, щоб ви покаялися. Якщо є такий піп, який примусив бодай одного з наших розкаятися в тому, що він боронився від генералів, то хоч би що з ним зробили, цього буде мало. Бо розкаяння — це найкраще, що є в людині. Ось що я думаю.

Хіменес згадав про Пуїга.

— Ось хай Кальядо скаже.

— Кажи! — мовив Густавіто. Той мовчав.

— Ну що ти, починай!

— Я так не можу,— озвався голос, який досі мовчав.

— Розповідай учорашню казку. Давай свою проповідь.

— Це не казка.

В темряві, стукаючи прикладами, підходили ополченці. Вже зовсім споночіло.

— Все це через те,— глумливо сказав голос,— що я розповів їм, як король побував у Лас-Уредсі. На полюванні. Там жили майже всі воласті, недоумкуваті, хворі. А вбогі — король навіть не вірив, що такі на світі бувають. Вони від цього всі карлики. І ось король сказав: "Треба їм якось допомогти!" Йому відповіли: "Так, ваша величність",— як звичайно. І потім нічого не зробили — як звичайно. А що край був пропащий, то згодом використали його: влаштували там каторгу. Як звичайно. І ось...

Ким був той, що розповідав? Інтонація цього голосу з виразною вимовою могла належати тільки людині, яка звикла виголошувати промови, незважаючи на простонародні звороти. Хіменес ясно чув кожне слово, хоча той говорив неголосно.

— Тоді Ісус Христос вирішив, що так не годиться. Він сказав собі: "Піду я до них". Ангел розшукав найкращу жінку в тому краю, і ось Христос почав являтися їй. Вона відповіла йому: "Ах, усе марно: дитина народиться передчасно, бо мені нічого їсти. На нашій вулиці тільки один селянин їв м'ясо за останні чотири місяці: він зарізав свого кота".

В голосі вчувалася вже не іронія, а прикрість розпачу. Хіменес знав, що в деяких провінціях є оповідачі, які імпровізують біля небіжчика, але ніколи їх не чув.

— Христос прийшов до іншої жінки. Тут довкола колиски снували самі тільки пацюки. Щоб зігріти дитину, цього було замало, а для дружби надто сумно. І тоді Христос подумав, що в Іспанії і далі все негаразд...

З центру села долинав гул моторів і скрегіт гальм; разом із звуками далеких пострілів і собачим гавкотом вітер доносив запах каміння й диму з обгорілої церкви. Якоїсь миті гуркіт був такий оглушливий, що обидва офіцери не чули слів.

— ...і примушує помічників віддати землю селянам у оренду. І ті, хто мав волів, зчинили лемент, що їх кривдять ті, в кого самі тільки пацюки. І вони покликали солдатів з Рима. Тоді господь подався до Мадріда, де можновладці, щоб примусити його замовкнути, стали вбнватп мадрідськич: дітей. І Христос подумав, що з людьми нічого не вдієш. Вони такі мерзенні, що хоч довіку спливай за них кров'ю день і ніч, усе одно їх не обмиєш.

Гуркіт ваговозів не стихав. Хіменеса чекали в інтендантстві. Ця розповідь водночас зацікавила й роздратувала Мануеля.

— Нащадки волхвів не прийшли до його колиски, бо вони стали волоцюгами або чиновниками. І ось уперше після створення світу звідусіль, з країн близьких, і тих, що в чорта на болоті, і з тих, де стоїть спекота, і з тих, де страшенно холодно, всі, хто був хоробрий і знедолений, вирушили в похід з рушницями.

В цьому голосі була така певність, аж Хіменес, незважаючи на пітьму, ясно відчув, що оповідач заплющив очі.

— І серцем вони зрозуміли, що Христос жив серед пас, у братерстві бідарів і зневажених. І довгими вервечками потяглися з різних країн усі ті, хто знає вбогість настільки, що ладен померти, борючися з нею, і вони несли рушниці, якщо їх мали, і несли руки для рушниць, якщо рушниць не мали; вони прийшли й полягли на іспанській землі...

І розмовляли воші всіма мовами, серед них були навіть китайські торговці шкурками.

Голос дедалі глухішав; оповідач вимовляв слова крізь зуби, зігнувшись у темряві, як поранена в живіт людина. Довкола нього кільце голів, серед них голова Хіменеса з хрестом із пластиру.

— І ось коли люди переситились убивствами й коли остання вервечка бідарів рушила в похід...

Він вимовив слова чітко, голосиим шепотом заклинача:

— Над ними зійшла зірка, ще ніким не бачена...

Мануель не наважувався засвітити запальничку. В темряві завили несамовиті гудки автомобілів, наче під час вуличних заторів.

— Учора ти не так розповідав,— майже пошепки сказав хтось.

І Густавіто голосно додав:

— Я проти цих казок. Через них ти ніколи не знатимеш, що тобі робити. Треба знати, чого ти хочеш,— це найголовніше!

— Все це ні до чого,— сказав хтось повільно й втомлено,— міській людині про попів не зрозуміти...

— Вони думають, що це релігія.

— Міській людині цього не зрозуміти.

— Ким він був до заколоту? — запитав Хіменес.

— Він?

На хвилину всі зніяковіли.

— Він був ченцем,— відповів хтось.

Мануель повів полковника в бік несамовитого завивання гудків.

— Ви роздивилися значок на Густавіто, коли запалювали сигарету? — спитав Хіменес, ступивши кілька кроків.— ФАІ чи ні?

— Дарма, інший сказав би те саме. Я не анархіст, полковнику. Але мене виховали попи, як кожного з нас; одначе в мені є щось таке, що співчуває цій людині.

— Більше, ніж тому другому селянинові?

— Еге ж.

— Ви ж бували в Барселоні,— мовив Хіменес— На деяких церквах замість звичної вивіски "Під контролем народу" написано: "Власність народної помсти". Тільки... Першого дня на площі Каталонії мерці пролежали довгенько; через дві години після того, як закінчилася стрілянина, голуби знову повернулися на тротуари й на трупи... Людська ненависть теж виснажується...— І ще повільніше, "наче підбиваючи підсумок рокам тривоги: — В бога є час чекати...

їхні підбори стукали об тверду, висохлу землю; кульгава нога Хіменеса не потрапляла в крок Мануелеві.

— Але ж чому,— провадив Хіменес,— його чекання повинно бути саме таким?

Розділ другий

Ще одна спроба посередництва була неминуча. Вночі до Толедо мав приїхати священик і вранці зайти в Аль-касар.

Газові ліхтарі на маленькій площі не світилися. Світився тільки єдиний ліхтар, низько почеплений біля таверни "Ель-Гато". Кіт на вивісці таверни спокушав Шейда, він сів за столик біля входу й став наводити люлькою тіні на стіну толедського собору.

Шейд міг надсилати телеграми до своєї газети до другої години ночі. Доти Лопес повернеться з Мадріда. Він привезе священика — в перспективі цікава стаття. Ще не було десятої. Повна безлюдність надавала цій площі зі сходами й особняками під рудими шатами дерев вигляду театральної декорації. Останні постріли з Алькасару підкреслювали її таємничу примарність. Замилованому Шейду ввижалися забуті гучномовці в гранатових палацах Індії, зарослих кокосовими деревами, гучномовці, що передавали всі звуки війни племені павичів і мавп. Трупний запах Толедо нагадував сморід азіатських боліт. "Чи є радіо на Місяці?.. Було б добре, якби хвилі розносили цей невиразний гуркіт битви до мертвих світил..." Занедбаний, але не зруйнований собор, де тепер, певне, було повно ополченців, відповідав і його ворожості до католицької церкви, і любові до мистецтва. З таверни долпнали голоси:

— Наші літаки промахнулися: кулемети фашистів стоять у цирку в Бадахосі, але не посеред арени, а під дахом.

— З казарми треба обстрілювати обережніше: вони замкнули там полонених.

Ще один голос, молодий, іронічний, з відчутним англосаксонським акцентом:

— Після бою на площі було велике пожвавлення. Я дивився вниз. З висоти п'ятсот метрів. Жінки були молоді й гарні, вони казали: "Хто цей гарний шотландець, що оп там, угорі?"

Шейд щось записував, коли нарешті прийшов Лопес, розмахуючи руками й стріпуючи гривою. Він важко сів, знову махнув руками й опустив їх, гучно ляснувши себе по стегнах, і, наче луна, пролунало кілька рушничних пострілів. Шейд вичікував, зсунувши свій маленький капелюх на потилицю.

— Вони просять попів? Гаразд, дамо їм попів! Але господи боже!..

— Це вони вимагають священиків, чи ви вимагаєте випустити заложників?

Лопес набрав вигляду людипи, яка за день надивилася всякого.

— Та це одне й те саме, друзяко! Розумієш, вони попросили священиків. Гаразд, це їхня справа. З іншого боку, ці негідники не бажають евакуювати жінок і дітей — ні наших, ні своїх.