Надія - Сторінка 25

Стояв тихий ранок; листя на деревах застигло в нерухомості, наче каміння, і лише час від часу повівав легесенький, прохолодний вітерець, ніби провіщаючи наближення осені. Ополченці атакували гранатами в правильній лаві під прикриттям каміння й своїх снайперів. Фашистам ставало дедалі важче триматися. Раптом тридцять бійців вистрибнули на каміння й з криком кинулися в безладну атаку.

— Так і є! — пробурчав Хіменес, ударивши кулаком по дверцятах автомобіля.

Два десятки бійців упали на каміння, скорчившись, чи розкинувши руки, чи притиснувши кулаки до обличчя, ніби захищаючись; кров одного з них, виблискуючи на сонці, поступово заливала плескатий камінь, білий і чистий, як цукор.

На щастя, решта бійців уже проминули останні скелі з обох хуторів; вони не бачили, як падали їхні товариші. Від вибухів гранат черепиця на будинках злітала вгору водограєм, наче гейзери. Через чверть години хутір було взято.

Другий хутір мали атакувати нові бійці. Вони бачили весь бій.

— Хлопці,— сказав Хіменес, вилізши на капот "форда",— хутір узято. Ті, хто вискочив з-за скель усупереч наказу,— зайшли вони перші до хутора чи ні,— звільняються з полку. Не забувайте, що тому, хто дивиться на нас,— я маю на увазі історію, вона судить і судитиме,— потрібна мужність, яка перемагає, а не мужність, яка втішається... Якщо йти по вказаній дорозі, то можна цілком безпечно підійти до ворога на відстань двохсот метрів. Ви бачите, що я їду з вами на автомобілі. Поки ми підійдемо до другого хутора, не повинно бути жодного пораненого. Потім ми будемо битися й візьмемо хутір. Хай допоможе нам госп... удача! Хай всевидющий... я хочу сказати... іспанський народ буде з нами, бо ми боремося за справу, яку вважаємо справедливою.

Позад нових гранатометників він поставив снайперами своїх найкращих бійців.

Ще не дійшовши до хуторів, вони побачили, що фашисти тікають.

Минулого тижня чимало фашистських солдатів перейшло до республіканців; п'ятнадцятьох з них прикріпили до роти Мануеля. їхнім загальновизнаним, хоча й ніким не обраним ватажком був Альба, дуже хоробрий боєць, який майже завжди був настроєний до всього вороже і в якому багато хто підозрював шпигуна.

Мануель викликав його.

Вони пішли посеред каміння в напрямку до фашистських позицій. Фронту не було, але, незважаючи на відбиті хутори, ворог перебував на відстані не більше трьох кілометрів.

— У тебе є револьвер? — спитав Мануель.

— Немає.

Альба сказав неправду: Ману елеві досить було поглянути, як його штани відтягують пасок.

— Візьми мій.

Він дав йому револьвер, який лежав у нього в кишені; в кобурі на паску в нього висів довгий автоматичний пістолет.

— Чому ти не член ФАІ?

— Не хочеться.

Мануель роздивлявся його. Риси обличчя радше згрубілі, ніж змужнілі, круглий ніс, рот з товстими губами, майже кучерява чуприна, низький лоб... Мануелю спало на думку, що мати Альби, певне, колись вважала його гарнесеньким.

— Ти бурчиш багато,— мовив Мануель.

— Є на що бурчати.

— Головне, є багато справ, які треба зробити. Якби на місці Хіменеса був ти або я, то справи йшли б не краще, а гірше. Отже, треба допомагати йому в тому, що він робить. А потім буде видно.

— Справи йшли б трохи гірше, зате командував би не класовий ворог. Мені це було б більше до вподоби.

— Мене не цікавлять самі люди, мене цікавить те, що вони роблять. Скажімо, Ленін не був робітником. Ось що я хотів би тобі сказати: ти можеш приносити користь, тебе слід використати. Якнайшвидше, і не для бурчання. Подумай добре, потім скажеш, до кого ти хотів би пристати. ФАІ, НРП — вибирай. Тоді ми зберемо членів твоєї організації, і ти їх очолиш. Нам потрібні лейтенанти. Ти був поранений?

— Ні.

— А я був, у тій безглуздій історії з динамітом. Візьми цю річ, від неї в мене болить поперек.— Він відстебнув портупею.— В кожного своя пристрасть: я, наприклад, люблю махати паличкою.

Він відламав гілку на узбіччі дороги й повернувся до Альбн. Він був обеззброєний. Фашисти, може, за кілометр звідсн. І, в усякому разі, поряд з ним ішов Альба.

— На мою думку, в тебе тут діло не ладиться. І, може, ніколи не наладиться. Але треба кожному дати змогу випробувати себе.

— Навіть виключеним з партії.

Приголомшений Мануель зупинився. Він про це не подумав.

— Коли партія дасть із цього питання точні інструкції, я виконуватиму їх, хоч би які вони були. Але поки їх нема, я кажу: навіть виключеним з партії. Нині кожна цінна людина повинна допомагати перемозі республіки.

— Ти не залишишся в партії!

— Залишусь.

Мануель ПОДИВИВСЯ на нього й усміхнувся. Коли він сміявся, то нагадував хлопчика; щоразу, коли він сміявся, кутики його рота опускалися й надавали його важкому підборіддю виразу прикрості.

— Тп знаєш, що про тебе кажуть? — запитав він, не зупиняючись і ніби підкреслюючи цим, що не надає особливого значення своєму запитанню.

— Може, й знаю...— Альба тримав у руці Мануелеву портупею; кобура била його по литках. Серед довколишнього каміння ніде ні душі.— Ну й що ж? — спитав він, вишкіривши зуби.— Якої думки ти про те, що про мене кажуть?

Мануель на ходу підкидав гілкою камінці.

— Фашисти, либонь, можуть. Мп — ні. Чи це вже не має сенсу. Людина активна й водночас песиміст — фашист або буде фашистом, якщо вона не зв'язана вірністю.

— Комуністи завжди кажуть про своїх ворогів, що вони фашисти.

— Я комуніст.

— І що ж?

— Я не віддаю своєї зброї фашистові.

— Ти певен?

Альба дивився на Мануеля досить зніяковіло.

— Еге ж.

Певність Мануеля в тому, що він нічим не ризикує, зникла, коли ніяковість його співрозмовника ставала очевидною. "Вбивця, який розмовляє з тим, у кого він збирається стріляти, безперечно, мусить відчувати ніяковість",— з посмішкою розмірковував Мануель. Але він відчував тоді, що його смерть, може, йде поряд з ним в особі цього затятого хлопця з повним дитячим обличчям.

— Я остерігаюся тих, хто. хоче командувати,— сказав Альба.

— Ясна річ. Одначе слід не менше остерігатися й тих, хто не хоче командувати.

Вони поверталися до села. Хоча Мануель увесь був напоготові, він відчував невиразну довіру, що виникла між ним і Альбою. Так він відчував іноді хвилю ніжності між собою та своєю коханкою. "Мабуть, таке саме відчуваєш,— подумав він,— коли спиш із шпигункою".

— Ненависть до влади як такої, Альбо,— це недуга. Спогади дитинства. Через це треба переступити.

— Яка ж тоді різниця між нами й фашистами?

— По-перше, три чверті іспанських фашистів мріють не про владу, а про свавілля. І потім у душі фашисти завжди вірять у расове походження того, хто командує. Німці не тому расисти, що вони німці, вони тому расисти, що вони фашисти. Кожен фашист — володар з ласки божої. Ось чому питання про довіру стоїть у них не так, як у нас.

Альба затягував на собі портупею.

— Скажи-бо,— мовив він, не дивлячись на Мапуеля,— а що коли б тобі довелося змінити думку про людей?

— У Іспанії нипі не бракує нагод померти...

Альба поклав руку на кобуру, відкрив її, і, не крпючись, повільно витяг до половини автоматичний пістолет. Через три хвилини вони підійдуть до села. "Я сам поставив себе в безглузде становпще,— подумав Мануель.— І водночас, якщо я загину в такий спосіб, це добре". Альба знову засунув пістолет.

— Не бракує нагод померти, ти маєш рацію... Мануель подумав: "Чи не для себе Альба діставав пістолета? А може, все це було комедією?"

— Поміркуй,— заговорив він знову.— В твоєму розпорядженні три дні. Вступай до організації, яка тобі до вподоби. Якщо не бажаєш, ставай командиром без підтримки й набирай безпартійних. Отримаєш задоволення, але це вже твоя справа.

— Чому?

— Річ у тім, що завжди слід знати, на що спираєшся, коли командуєш дуже різними людьми. Я ще сам на цьому не дуже розуміюсь, але вже починаю розумітись. Зрештою, це твоя справа. Моя справа ось у чому: ти взяв тут на себе певним чином моральну відповідальність. Ти повинен узяти й конкретну відповідальність. Природно, під моїм контролем.

Якби Альба відповів "ні",— Мануель негайно спровадив би його з полку. Але цього не сталося. Може, він задоволений? Проте ворожість не зникла з його обличчя.

ß селі Мануель забрав у нього свою портупею. Bin затяг її, поклав руку Альбі па плече й подивився йому у вічі.

— Ти зрозумів?

— Можливо, й зрозумів,— відповів Альба. І пішов надутий.

Сонце сідало.

Три хутори взято, і скільки це було можливо їх укріплено, бійців, що брали без прикриття перший хутір, відіслано до Толедо, інструкції офіцерам дано; Хімепес із гарним хрестом з англійського пластиру на лівому боці поголеної голови вирушив разом з Мануелем до Сап-Ісідоро, де мали розквартирувати полк. До самісінького обрію — саме тільки каміння іі колючі чагарі, що то тут, то там стирчали із землі, ніби намагалися скидатися своїми шпичастими гілками на жовті ікласті скелі.

Мануель думав про слова, що їх Хіменес тільки-но сказав офіцерам полку: "Загалом, чим слабкіше в командира почуття відповідальності, тим більше в нього особистої відваги. Запам'ятайте: для нас куди важливіший наслідок, ніж приклади". Мануель ішов повільно, щоб не випереджати полковника, який дуже накульгував.

— Новачки добре билися, правда ж? — спитав Мануель.

— Непогано.

— Фашисти накивали п'ятами без бою.

— Вони повернуться.

Через свою глухуватість Хіменес мав звичку розмовляти на ходу й виголошувати монологи.

— В Талавері повний розгром. Вони атакують італійг ськими танками... Хоробрість можна організувати, вона живе й помирає, за нею треба доглядати, як за рушницею... Особиста хоробрість — не більше ніж добра сировина для хоробрості військ... Серед двадцяти чоловік знайдеться хіба що один справжній боягуз. Двоє з двадцяти органічпо хоробрі. Треба формувати роту, відкинувши першого, використовуючи найкращим чином двох інших і організуючи решту сімнадцять...

Мануель згадав випадок, який став легендою полку. Хімепес, вилізши на капот "форда", втовкмачував бійцям, що вишикувалися в каре перед його автомобілем, інструкції про захист від повітряного бомбардування; того ранку ворожа ескадрилья, яка щойно прибула з Італії, вилетіла з Та-лавери на Толедо. "Авіаційна бомба вибухає, як водограй". Обличчя бійців скривилися: сім бомбардувальників у супроводі винищувачів шикувалися в повітрі, готуючись пролетіти над площею.