Надія - Сторінка 52

Жінка не взяла його з обох кінців, а підклала руки посередині згортка і враз побачила, як звисла вниз голівка: дитина була мертва. Жінка подивилася на людей, що витяглися вервечкою, сплюнула й заплакала. Може, вона побачила матір. Шейд покинув їх. Місто наповнював змішаний з ранковим туманом запах вогню — приємний запах горілих дров у осінньому лісі.

В наступному будинку не було жертв: його мешканці, дрібні службовці, мовчки дивилися, як горів їхній дім. Шейд прийшов сюди, щоб побачити щось дивовижне або трагічне; та нараз його фах видався йому огидним: дивовижне здавалося смішним, і нічого не було трагічнішого за ці тисячі людських істот, так схожих на всіх інших людей, за ці спотворені болем обличчя.

— Ви чужинець, сеньйоре? — спитав його чоловік, що стояв біля нього й дивився на пожежу.

Облпччя в цього чоловіка було лукаве й уже немолоде, з прямовисними зморшками інтелігента; він мовчки дивився на будинок.

— Я відчуваю огиду до війни, — сказав Шейд, підтягши свою невеличку краватку.

— Вона перед вами,— і трохи тихіше: — Якщо це можна назвати війною... Сеньйоре, завод електричних лампочок біля дороги на Алькалу горить... Сан-Карлос і Сан-Херонімо горять... Усі будинки довкола французького посольства... Багато будинків довкола площі Кортесів... Бібліотека! — Він розмовляв з Шейдом, не дивлячись на нього: дивився на небо.— Я теж відчуваю огиду до війни... Не меншу, ніж до вбивства...

— Нема нічого гіршого, ніж війна,— сказав Шейд.

— Хіба можна давати владу людям, які так нею розпоряджаються? — не зводив він очей з неба.— Я теж не схвалюю війни. Та і як можна схвалювати все це? Та що вдієш?..

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитав Шейд. Його співрозмовник усміхнувся й показав на будинок, що

горів охоплений блідим полум'ям сірого ранку під похмурими клубами диму.

— Там усі мої праці, сеньйоре!.. А я біолог...

На площу, за сто метрів від них, упав снаряд великого калібру. Посипалася решта шибок, і прив'язаний віслюк, який не міг нікуди втекти, відчайдушно закричав під дощем скляних скалок.

Коли Шейд дістався до притулку для перестарілих, багато з його пожильців уже повиходили з льохів. Пожежу вже загасили, але сліди, бомбардування довкола цих беззахисних і легко вразливих людей, з їхньою старечою немічністю й не-левнпми рухами, здавалися надлюдським безглуздям.

— Як це сталося? — спитав він одного старого.

— А, сеньйоре! Бігти в нашому віці!.. Так бігти! Особливо для тих, хто на милицях...— Він узяв Шейда за рукав.— Куди ми котимося, сеньйоре? Ось я був перукарем. Мав особливу клієнтуру. Я обряджав своїх клієнтів для похорону, підстригав, голив і все інше...

Шейд розчув не все з того, що казав старий, бо повз них проїздили ваговози, один за одним, від чого здригалися стіни й руїни.

— Нас сюди поселпв народний фронт, сеньйоре; нам тут було добре, і ось маєте... Все починається заново... Звісно, колись це скінчиться... Тільки мене вже...

На другому поверсі найміцніші діди допомагали в роботі, суть якої Шейд погано вловлював. їх було дванадцять — суворих особливою суворістю іспанських дідів. Вони працювали так, ніби були засуджені на мовчання, напружуючи слух, позираючи на небо.

На третьому поверсі, куди долинало дзеленчанпя санітарних карет і безперервний гуркіт ваговозів, чергові ополченці намагалися силоміць витягти очманілих дідів з-під ліжок, куди вони поховалися від бомбардування. Раптом, як грізна луна дзеленчання санітарних карет, по вулицях прокотилися сирени. Діди, випустивши ніжки ліжок, кинулися з ковдрами на плечах до сходів, що вели до льоху; і тільки один з них тяг на собі ліжко, як панцир черепахи.

Через якихось десять секунд осколки шибок, що нагромадилися за ніч на столах і підвіконнях, перетворилися на поpox; і, паче весь Мадрід відповідав байдужим дзвоном, перо-сплюючи гарматний гуркіт Університетського містечка, всі годинники один за одним почали вибивати дев'яту.

— їх видно! — закричав ополченець.

Шейд спустився в під'їзд притулку, виткнувши довгу люльку іі ніс. Широкі, схожі на німецькі поштові літаки, в яких він так часто літав по Європі, "юнкерси" з'явилися з-за даху й летіли низько під дощовими хмарами, чорні, з видовженими носами, повільно перетяли вулицю й зникли за дахом навпроти в супроводі своїх винищувачів. Здавалося, сама доля спрямовує запалювальні бомби. Вони вибухнули праворуч і ліворуч чотками, що розсипалися. Злетіли голуби. Над їхнім м'яким польотом жорсткий стрій літаків пронісся, як невблаганний фатум. Ця смерть, що спускалася навмання, обурювала Шейда. Невже в урядової авіації так мало винищувачів, що жодного не можна було надіслати з фронту? Повз під'їзд і далі проїздили ваговози з мокрим брезентом: неподалік ішов дощ.

— Тут є льох,— сказав хтось позад нього.

Шейд залишився в під'їзді, знаючи, що це не прикриття. Вздовж стін ковзали силуети, зупинялися на кілька хвилин біля кожного під'їзду й ішли далі. Він часто відвідував фронт, але не знав такого почуття. Війна є війна, а це не було війною. Він хотів, щоб це скінчилося, не стільки нальоти, скільки бойня. Бомби й далі падали абикуди. Шепд думав про те, що йому довелося побачити,— про накриті до обіду столп в розколотих будинках, про портрет з пробитим кулею склом над маленьким струменем крові, про дорожній костюм, що висів над валізою,— приготування до іншого світу,— про віслюка, від якого залишилися самі тільки копита, про плями крові, наче слід зацькованого звіра, залишених на тротуарах і стінах пораненими шпиталю Палас, про порожні ноші з кривавими плямами на місці кожної рани. Скільки крові змиє дощ! Бомби тепер перехрещувалися із снарядами. Після кожного вибуху Шейд чекав гуркоту черепиці, що обсипалася на землю. Незважаючи на дощ, вулиці виповнював запах гарива. Ваговози й далі проїздили.

— Що це таке? — спитав Шейд, підтягуючи кінчики краватки.

— Підкріплення для Гвадаррами. Вони силкуються прорвати фронт у горах...

Розділ п'ятий

Під густою завісою скісного дощу бригада Мануеля просувалася із Сьєрра-де-Гвадаррами на тлі краєвиду 1917 року із зруйнованими дзвіницями. Люди, насилу витягуючи ноги з багнюки, повільно спускались. Вечірній обрій о ранковій порі, довгі борозни давно зораної землі збігають на низовину, що простяглася до самого неба, затягнутого хмарами, з яких Сеговійська рівнина стелиться в безмежжя, наче море за скелями. Здавалося, земля закінчується біля цього обрію, а за ними невидимий світ сну й дощу гуркотів усіма своїми гарматами. Позаду — Мадрід. Люди йшли вперед, дедалі дужче спотикаючись у багнюці, яка ставала щораз липкішою. Час від часу між вибухами в багпюку пірнав снаряд — бжж...

Командний пункт Мануеля містився майже на самих передових позиціях. До його полку приєднали інші полки, і тепер він командував бригадою. На правому фланзі все йшло добре, в центрі теж; кульгав лівий. У останньому бою поранено шістдесят відсотків офіцерів і політичних комісарів його бригади. "Я вас дуже прошу залишатися на своїх а не йти із співом "Інтернаціоналу" попереду своїх військ",— сказав він годину тому. Контратака розгорталася успішно, але лівий фланг кульгав.

Лівий фланг — це були не бійці з Аранхуеса, не бійці П'ятого полку, які прийшли до них на підкріплення, не но-вачки-добровольці, що групувалися довкола них; ті билися на правому фланзі й у центрі. Це були роти, що прийшли з Валенсії, так звані анархісти, хоча до заколоту вони ніколи не належали до анархо-синдикалістів. З позавчорашнього дпя па лівому фланзі бригади не лишалося жодного старого сержанта: всі загинули або опинилися в шпиталі.

Попереду цього лівого флангу йшли Мануелеві танки. Спокійні машини, які створюють враження великих маневрів навіть під час бою, йшли на загороджувальний вогонь артилерії, такий самий іптепсивний, як і вогонь, що намагався зупинити піхоту, котра просувалася за ними; здавалося, вони пробираються не під градом снарядів, а по замінованії! ділянці, де раз по раз вибухають міни. Один з танків зник, наче розчинився в дощі — танкова яма; інший м'яко розлігся поряд з гейзерами мокрої землі, перемішаної з камінням; серед струменів багнюки, що злітали вгору й падали на землю під снарядами, описуючи кволу й безнадійну, як скісні смуги нескінченного дощу, криву, решта танків і далі просувалися вперед.

Довгі місяці Мапуель спостерігав за наступом танків, але досі то були ворожі танки. Якось аранхусська бригада спорудила дерев'яний тапк — як заклинання, щоб викликати справжпі. Сьогодні його танки наступали по всьому фронту, трохи швидше па правому фланзі й повільніше на лівому — попереду піхоти. Важка артилерія республіканців трощила ворожі позиції, звідти відповідали, але не могли зупини ги контратаки. В суцільному сірому тумані маленькі цятки, теж сірі, але темніші, йшли за танками — динамітники. А кулеметні роти займали свою ділянку — жалюгідну, розмиту дощем, крок за кроком відвойовану в багнюки.

Чому послали танки на підкріплення крайньому лівому флангу? Чи не тому, що лівий фланг відставав? Лінія танків, поминаючи з правого флангу й до останнього, тепер розгорнулася півмісяцем. Невже танки на лівому фланзі відступають? Танки, що їх бачив Мануель, рухались не до фашистів, а до нього.

Це було не підкріплення, це були ворожі танки.

Якщо лівий фланг похитнеться, загине вся бригада, і цей прорив може відкрити дорогу на Мадрід. Якщо він утримається, жоден ворожий танк не повернеться на фашистські позиції.

Мануелів резерв був напоготові поряд з ваговозами. Мануель міг цілком використати його, бо з Мадріда вже під'їздили на ваговозах нові резерви.

Автомобіль зв'язку лівого флангу зупинився перед ним: Мануеля можна було пізнати здалеку по сировій полотняній куртці. Майор лежав на задньому сидінні, поклавши голову на підігнуту руку. Здавалося, він хропе.

— Що з ним? — спитав Мануель, ляскаючи по халяві чобота сосновою гілкою.

Майор наказав відвезти його на командний пункт, але він не хропів, він хрипів.

— Що з ним? — спитав Мануель шофера. Він не бачив ранп.

— В потилицю,— відповів шофер.

Рідко офіцера ранять у спину під час атаки. Мабуть, віп обернувся.

— Залиш його тут і негайно їдь по Гартнера. Мануель уже телефонував, щоб знайшли політичного комісара й послали його до нього.

Автомобіль, підстрибуючи, зник за дощовою завісою.