Надія - Сторінка 54

Почувши стрілянину кулеметів, танки кинулися вперед. Чотири з них — три в першій лінії, один у другій — воднонас стали дибки, не розуміючи, що з ними трапилось, і стриміли таємничою загрозою серед дощової завіси. Два звернули, один упав, а четвертий залишився стояти сторчма під дуже високою

Вперше вони зіштовхнулися з протитанковими кулеметами.

Друга хвиля танків нічого не бачила з того, що сталося,— танк майже сліпий. Вона насувалася з найвищою швидкістю. Поверх першої лінії кулеметників, що залягли, вогонь відкрила друга, і танки завагалися, за випятком чотирьох, які пройшли повз Пепе й наткнулися па другу лінію кулеметників.

Це було передбачено: Мануель перешикував своїх бійців. Кулеметники другої лінії повернули два кулемети, а решта й кулеметники першої лінії й далі стріляли по танках, які зигзагами відступали під шаленою зливою серед почорнілих сосен. Пепе теж повернувся: ті чотири, яким удалося пройти, небезпечніші за всіх інших, якщо їхні водії мужні. Бригада, в яку вони зрештою прорвуться, подумає, що за ними йдуть інші танки.

Три танки наткнулися на сосни; вони під'їхали до пих самі по собі, бо їхні водії були вбиті.

Четвертий танк і далі йшов під вогнем двох кулеметів. Він виїхав на порожнє шосе й помчав зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину без жодного пострілу, гуркочучи гусеницями під оглушливий скрекіт протитанкових кулеметів, недоладний і крихітний між дедалі крутішими схилами, загублений на незвично безлюдному відполірованому дощем асфальті, в якому відбивалося тьмяне небо. Він дійшов нарешті до повороту, налетів на скелю й зупинився, як дитяча іграшка.

Вцілілі танки йшли тепер у тому самому напрямі, що й республіканські, врізаючись у свою ж піхоту, яка в паніці розбігалася. Попереду й ззаду сосен, довкола танка, що, наче примара війни, стояв сторчма, скупчувалися в різних позах інші танки, вже всіяні гілками, сосновою глицею й шишками, збитими кулями,— віддані на поталу дощу, наче вони місяцями стояли тут. Щойно під'їхав Мануель. За останніми баштами, що підстрибували, правий фланг фашистів розбігався позад цього кладовища слонів. Важка артилерія республіканців відкрила вогонь по ворогові, що відступав.

Мануель одразу ж поїхав до свого центру.

Втеча правого флангу ворога від своїх власних танків — тепер за ними, ніби це були республіканські танки, ЙШЛИ бійці Пепе без кулеметів, а за ними, своєю чергою, наступали динамітники й бігли по багнюці Мануелеві резерви,— перетворилася на справжній розгром, що захопив і ворожий центр. Центр Мануеля, зміцнений частиною військ (друга залишилася в резерві), що приїхали на ваговозах з Мадріда, ВИЙШОВ зрештою з-за скель.

Це були ті, хто в день узяття казарми Ла-Монтанья лягав на площах, коли в них стріляли з вікон, ті, в яких був один кулемет на цілий кілометр, ті, хто позичав один в одного кулемети під час атаки, ті, хто йшов на штурм Алькасару з мисливськими рушницями; ті, хто тікав від літаків, а потім плакав у шпиталі, "що свої їх покинули", ті, хто тікав від тапків, і ті, хто стримував натиск ворога за допомогою динаміту; всі ті, хто знав, що señoritos упізнають "добрий народ" по плазуванню перед ними,— невичерпна юрма людей, яких у майбутньому розстріляють, невидима, як гармата, що барабанним боєм котилася з одного краю фронту до іншого.

В сьогоднішньому бою фашисти не візьмуть Гвадаррами.

Мануель, вдихаючи пахощі соснової гілки, яку він тримав У РУЦІ, дивився на змішані лави бійців Аранхуеса й бійців Пепе, мовби він бачив наближення своєї першої перемоги, ще забризканої багнюкою, в нескінченному, надокучливому дощі.

0 другій годині всі фашистські позиції було взято, але цим довелося обмежитися. Не могло бути й мови про те, щоб іти на Сеговію: там окопалися фашисти, а в Мануелево-го центру не було інших резервів, крім тих, які вже вступили в бій.

Розділ шостий

Тераса кав'ярні "Гранха" була порожня, але всередині всі столики були зайняті. Дощ, який прийшов із Сьєрри й лив над Мадрідом, тепер припинився. Звук пострілів був незвичний: слабкіший, ніж вибухи бомб, але снаряди рвалися на висоті десяти-двадцяти метрів над землею.

— Чи прибули наші зенітки? — спитав Морено, як ніколи гарний.

Ніхто не відповів. Майже всі відвідувачі кав'ярні знали один одного. Склянки тремтіли від безперервного гуркоту гармат Університетського містечка. В кав'ярні не горіло світло; о ціп пополудневій порі в глибині зали вже згущу-ьапйся сутінь.

Офіцер штовхнув двері, що оберталися в тамбурі кав'ярні, шибки яких, наче дзеркальця для принади співочих птахів, зблиснули в світлі сірого листопадового дня, і зайшов.

— Вогонь шириться, він наближається до нас.

— Загасять,— почувся чийсь голос.

— Легко сказати! Вулиці Сан-Маргос і Мартіп де Лос-Іхос...

— Проспект Уркіхо...

— Притулок Сан-Херонімо, шпиталь Сан-Карлос, будинки довкола Паласу...

Зайшли інші офіцери. Через двері тамбура війнув запах розпеченого каміппя.

— Шпиталь Червоного Хреста...

— Рппок Сан-Мігель...

— Частину вже загасили. В Сап-Карлосі й у Сан-Херонімо пожежа скінчилася.

— А що то стріляє? Зенітки?

— Офіціанте, чарку абсенту! — сказав співрозмовник Морено, патлатий, із змарнілим обличчям.

— Не знаю. Не думаю.

— Це шрапнель,— сказав офіцер, що зайшов останнім.— На площі Іспанії вона сиплеться мов град. Але в Гвадаррамі їм не пройти.

Він сів поряд з Морено, який був у формі й сьогодні виглядав зовсім молодим, бо був гладесенько поголений. Тепер чуб у нього був коротко підстрижений.

— А що відбувається на вулицях?

— Поступово люди починають виходити із сховищ. Багато хто стоїть на місці, наче оторопів, особливо жінки. Дехто падає на землю й кричить. Є й такі, хто біжить світ за очі. Всі жінки, які ведуть дітей за руку, біжать. А дехто стоїть на місці з цікавості.

— Весь ранок мені здавалося, що це землетрус,—сказав Морено.

Він хотів сказати, що юрба охоплена не страхом перед фашистами, вона нажахана так, як це буває перед стихійною катастрофою, бо питання про те, щоб здатися, навіть не ставилося, як не може ставитися питання про те, щоб здатися на ласку землетрусу.

Почувся сигнальний дзенькіт — проїздила санітарна карета.

Від громового удару склянки підстрибнули, як іграшкові зайчики, й попадали в різні боки серед тарілочок, перекинутих чарок, трикутних скалок шибок: на бульварі перед кав'ярнею впала бомба. По підлозі котилася таця одного з офіціантів; вона впала в тиші, що запала, зі дзвоном цимбалів. Половина відвідувачів під брязкіт ложечок кинулася до сходів, що вели до льоху; решта лишилася на місці, вичікуючи. Ні, другого вибуху не було. Як завше, з десятків кишень було вийнято сигарети (але ніхто їх не пропонував своєму сусідові), десятки сірників спалахнуло в диму, що клубо-чився; коли дим вийшов у два величезні отвори, обрамлені зубцями, схожими на зубці пили,— ось що тільки й лишилося від колишніх дзеркал,— між пробитими шибками тамбура стояв, спершись на руків'я турнікету, вбитий.

— Вони ціляться в нас,— сказав співрозмовник Морено.

— Відчеппсь.

— Ви божевільні, ви нічого не розумієте! Загинете ні за цапову душу. Кажуть тобі, вони ціляться в нас!

— Начхати! — відповів Морено.

— Пробач, любий! Я воював, це само собою. Будь ласка, скільки треба. Але загинути дарма від бомб літака! 0 ні! Я все життя працював, і мені треба ще так багато зробити!

— Тоді якого дідька ти сидиш тут? Лізь до льоху.

— Я сиджу, але це, на мою думку, божевілля. "Дивись

9 5-425

па те, що я роблю, не слухай того, що я кажу",— сказав один філософ.

У гуркоті снарядів, що падали з усіх боків, відблиски зимового дня, чіпляючись за скалки шибок, що валялися на столах і підлозі, мерехтіли в тремтливих калюжах ман-санільї, вермуту й абсенту. Офіціанти поверталися з льоху.

— ...Кажуть, що в Саламанці помер Унамуно.

З телефонної будки вийшов чоловік у цивільному.

— Одна бомба влучила в метро на площі Пуерта дель Соль. Вирва завглибшки з десять метрів.

— Ходімо подивимося,— сказали два голоси.

— А там хтось ховався?

— Не знаю.

— Санітари кажуть, що ще ополудні було понад двісті вбитих і п'ятсот поранених.

— Для початку!

— ...Кажуть, що їх розбили в Гвадаррамі.

Чоловік у цивільному, що телефонував, сів на своє місце тау^ед сжажкалш чарки.

— З мене досить,— знову озвався патлатий співрозмовник Морено.— Я ще раз кажу тобі, вони цілиться в нас! Чого ми тут сидимо в самому центрі? Божевілля!

— Йди геть.

— Еге ж, подамся до Китаю, до Океанії, будь-куди.

— ...Горить ринок дель Кармен! — долинув знадвору крик, який одразу ж заглушило дзеленчання санітарних карет.

— А що ти робитимеш у Океани? Намисто із скойок? Просвітлюватимеш туземні племена?

— Я ловитиму золотих рибок. Будь-що! Тільки б не слухати розмов про це!

— Ти так боїшся виявити солідарність з цими людьми, що навіть не бажаєш спуститися до льоху. Я теж колись, друже, заводив такі розмови із сердешним Ернандесом.

Морено раптом з острахом глянув на свого співрозмовника: тепер на місці Ернандеса був він, а Ернандес загинув. Але забобонний страх розвіявся, як розвіювався перед ними дим:

— Я теж мало не втік до Франції; потім мене взяв сумнів, відтак знову до мене повернулася товариськість, життя. Коли падають снаряди, я не вірю більше ні в розмірковування, ні в глибокі істини, ні в щось інше — я вірю лише в страх. У справжній: не той, що спонукає розмовляти, а той, що примушує тікати. Якщо ти хочеш накивати п'ятами, що ж, проти цього нічого не скажеш, але якщо ти тут,— питання вичерпане, тобі краще помовчати. У в'язниці я бачив усяке, чекав неділі, бо по неділях там не розстрілюють. Бачив, як грають у м'яча, кидаючи його в стіну з прилиплим мозком і чуприною в'язнів. Я чув дзенькіт мідяків, які підкидали п'ятдесят смертників у своїх камерах. Я знаю, про що веду мову. Але, друже, є і дещо інше. Я воював у Марокко. Це було бодай трохи схоже на поєдипок. Тут же, на передових позиціях, усе інакше. Через десять днів ти станеш сновидою. Надто багато людей гине на твоїх очах; артилерія, танки, літаки, сама механіка; все зводиться до долі. І ти певен, що тобі не вибратися звідти живим. І не тільки з окремого бою, а взагалі з війни. Ти нагадуєш людину, яка вжила отруту, що дасть про себе знати через кілька годин, людину, яка дала обітницю.