Надія - Сторінка 56

Ви всі знаєте, що я вас завжди викликаю тільки для того, щоб ознайомити з документами. Перпі ніж передати вам зміст документів, задля чого я вас запросив, дозвольте звернути вашу увагу ось на що. Від початку війни, згідно із зведенням фашистів, ми зруйнували ворожі літаки на дев'яти аеродромах. Куди легше бомбардувати саму Севілью, ніж її аеродром. Може, й були випадки, коли окремі наші бомби, не влучивши у військові об'єкти, поранили когось із цивільного населення, але, в усякому разі, ми ні разу систематично не бомбардували жодного іспанського міста. Тепер перейдімо до документа. Я вам його прочитаю. Хай кожен потім ознайомиться з оригіналом. А втім, ми потурбуємося про те, щоб його опублікували в Лондоні й Парижі... Це невеликий циркуляр, адресований офіцерам заколотників, і тільки. Цей примірник знайдено двадцять восьмого липня в офіцера Мануеля Каррачо, взятого в полон під Гвадалахарою.

"Одна із суттєвих умов перемоги полягає в тому, щоб похитнути моральний стан ворожих військ. Ворог не має ні достатньої кількості військ, ні зброї, щоб чинити нам опір; незважаючи на це, слід точно виконувати такі інструкції:

Щоб захопити тил, треба нагнати на населення рятівний страх.

Дотримуватися правила: всі засоби, які використовуються, повинні бути ефектні й разючі.

Будь-який пункт, що міститься на лінії відступу ворога, і взагалі вся місцевість позад ворожого фронту повинна розглядатися як зона атаки. З цього погляду не слід розрізняти пункти, де зосереджені ворожі війська, й пункти, де їх нема. Паніка, яка панує серед цивільного населення, що перебуває на лінії відступу ворога, дуже сприяє деморалізації військ.

Досвід світової війни показав, що шкода, помилково завдана транспортові поранених ворога, найбільш деморалізує війська.

Після захоплення Мадріда командири військових частин повинні негайно встановити на дахах будинків, що здіймаються над підозрілими кварталами, включаючи громадські будівлі й дзвінпці, кулеметпі гнізда, які могли б тримати під вогнем усі довколишні вулиці.

В разі спроби населення чинити опір, негайно стріляти в нього. На боці ворога бореться багато жінок, але ми повинні ставитися до них без будь-якої поблажливості. Що суворіші будуть наші заходи, то швидше нам удасться придушити опір і наблизити перемогу оновленої Іспанії".

— Я особисто вважаю,—сказав Гарсіа,— що терор є невід'ємною частиною тих засобів, які застосовують заколотники з перших днів путчу, н що ви присутні тут при трагедії, генеральною репетицією якої був Бадахос. Але справа пе в особистих думках.— І в той час, коли журналісти розходилися, він додав: — Ви отримаєте також інтерв'ю Франко від шістнадцятого серпня, яке починається словами: "Я ніколи пе стану бомбардувати Мадрід: там є невинні..."

Снаряди й далі падали, але па відстані кілометра; па центральній більше не зверталп на них уваги.

Зайшов секретар.

— Полковник Маньєн не телефонував? — спитав Гарсіа.

— Ні, пане майор; інтернаціональна ескадрилья б'сться в Хетафе.

— Лейтенант Скалі не приходив?

— Телефонували з Алькали: він буде о десятій годині. Але лікар Нейбург тут, пане майор.

Голова однієї з місій Червоного Хреста лікар Нейбург приїхав із Саламанки. Гарсіа зустрічався з ним двічі па конгресах у Женеві. Майор не знав, що Нейбург не багато бачив у Саламанці, але він, певне, мав побачення з Мігелем Уна-муно.

Франко щойно зняв великого іспанського поета з посади ректора університету. І Гарсіа знав, що тепер фашизм загрожує цій людині, яка була його захисником.

Розділ дев'ятий

— Ось уже шість тижнів,— сказав лікар,— як він лежить у маленькій кімнатці й читає... Після своєї відставки він сказав: "Я вийду звідси тільки мертвий або засуджений". І ліг у ліжко. Так і лежить. Через два дні після його відставки до університету принесли священну реліквію — Серце Христове.

Нейбург мимохідь розглядав у єдиному в кімнаті дзеркалі своє вузьке поголене обличчя, яке намагалося бути одухотвореним, але здавалося руїною його молодості. На початку розмови Гарсіа дістав із свого гаманця листа.

— Коли я дізнався, що ви приїдете сюди, продивився наше давнє листування. Я знайшов цього його листа, написаного на засланні десять років тому. Ось що він між іпшим писав:

"Нема іншої справедливості, крім істини. Істина, сказав Софокл, сильніша за розум. Так само, як життя сильніше за втіху й страждання. Отже, мій девіз — істина й життя, а не розум і втіха. Жити в істині — навіть якщо ти повинен страждати — краще, ніж розмірковувати у втісі або бути щасливим у розумі..."

Гарсіа поклав листа перед собою на полірований стіл, у якому відбивалося багряне небо.

— Це і є сенс його промови, за яку він отримав відставку,— сказав лікар.— "Можливо, політика висуває свої вимоги, обговорювати тут які ми не станемо. Цей університет повинен бути на службі істини... Мігель Унамуно не може бути талі, де брехня. А щодо звірств червоних, про які нам не перестають твердити, знайте, що найневідоміша жінка 3 народцого ополчення, хоч би вона й була, як кажуть, повія, коли вона воює з рушницею в руках і ризикує життям за те, що вона вибрала, духовно не така нікчемна, як жінки з оголеними руками, які звикли до дотику тонкої білизни й квітів, що третього дня прямо з бенкету пішли дивитися, як розстрілюють марксистів..."

Уміння лікаря наслідувати було всім відоме.

— Я як лікар, любий друже,— провадив він, тепер уже природним голосом,— мушу вам сказати, що в його страху перед смертною карою є щось паталогічне. І те, що йому довелося відповісти саме генералові, який заснував Іноземні легіони, його, певне, вивело з рівноваги. Коли він став захищати культурну єдність Іспанії, посипалися вигуки.

— Які?

— "Смерть Унамуно, смерть інтелігентам!"

— Хто кричав?

— Молоді телепні з університету. Тоді генерал Мільяи Астрай встав і крикнув: "Смерть інтелігентнам, хай живе смерть!"

— Що він, на вашу думку, хотів сказати?

— Безумовно — йдіть до дідька! Що ж до "хай живе смерть", може, це був натяк на протести Унамуно проти розстрілів.

— В Іспанії цей вигук має глибоке коріння: анархісти колись вигукували те саме.

На Гран-Віа, впав снаряд. Пишаючись своєю мужністю, Нейбург ходив сюди-туди по кабінету Гарсіа; на його лисину падав слабкий відблиск багрового неба. З обох боків його голови стовбурчилися чорні кучері. Двадцять років лікар Нейбург (хоча в своїй галузі він був неабиякою величиною) вважав, "що він схожий па абата XVIII століття, правда ж?", і дещо від цього ще залишалося в ньому.

— І тоді,— провадив лікар,— Унамуно дав свою славетну відповідь: "Іспанія без Біскайї і без Каталонії була б країною, схожою на вас, пане генерал: одноокою й однорукою". Ці слова після відомої відповіді генералові Молу: "Перемогти не означає переконати" не могли зійти за комплімент... Увечері він пішов до казино. Його зустріли лайкою. Він повернувся до своєї кімнати й сказав, що більше звідти не вийде.

Гарсіа, хоч і слухав уважпо, не спускав очей із старого листа Унамуно, що лежав на письмовому столі. Вій прочитав уголос:

"Чи прихильники хрестового походу й реваншу відмовляться від намірів по-жандармському прилучити до цивілізації Ріф, що означає позбавити його цивілізації? І чи ми уникнемо цієї честі ката?

Про ту Іспанію я нічого не хочу знати; ще менше про ту Іспанію, яку люди, що зчиняють крик, аби нічого не чути, називають великою Іспанією. Я шукаю притулку в іншій, у моїй Іспанії. І я хотів би мати силу волі ніколи не читати іспанських газет. Це щось страхітливе. Не чути навіть, як, дзвонячи, рветься струна серця. Тільки ринлять блоки маріонеток, вітряків — наших велетів..."

З Гран-Віа долинали крики. На стінах мерехтіла заграва пожежі, як на стелі кімнат мерехтять улітку відблиски залитих сонцем річок.

— "Не чути навіть, як, дзвонячи, рветься струна серця",— повторив Гарсіа, стукаючи люлькою в ніготь великого пальця.— Я хотів би знати, що він думає. Я звідси бачу, як він паплюжить Мільяна Астрая з шляхетним, здивованим і задумливим виглядом, наче сива сова. Та це тільки анекдотичний бік, а є й щось інше.

— Потім у приватній розмові ми багато говорили. Точніше, він багато говорив, а я лише слухав. Він ненавидить Асанью. Він і досі бачить у республіці, і тільки в ній, засіб для федеративної єдності Іспанії; він проти абсолютного федералізму, а також проти насильницької централізації; і тепер він бачить у фашизмі саме таку централізацію.

Через розбиті вікна до кабінету проник міцний запах парфумів і гарива: горіла парфюмерна крамниця.

— Друже мій, він хотів потиснути руку фашизмові, не помічаючи, що фашизм має ще й ноги. Його прихильність до федеративного об'єднання пояснює чимало його суперечностей... Він вірить у перемогу Франко, приймає журналістів і каже їм: "Напишіть, хоч би що сталося: я ніколи не буду з переможцем..."

— Вони, звісно, не наважилися цього зробити. Що він вам сказав про своїх синів?

— Нічого. А що?

Гарсіа задумливо подивився на багровий вечір.

— Усі його сини тут, двоє з них воюють... Не можна припустити, щоб він про це не думав. І йому не часто доводиться розмовляти з людиною, яка може знати обидва табори...

— Після своєї промови він виходив лише раз. Кажуть, у відповідь на те, що він сказав про жінок, його запросили до кімнати з відчиненими вікнами, за якими розстрілювали...

— Я вже чув про це, але не дуже вірю. Ви маєте точні відомості?

— Він про це зі мною не говорив, що цілком природно. Я — тим більше, як ви самі, друже мій, розумієте. Останнім часом його занепокоєння збільшилося, бо він бачить, що в Іспанії дедалі більше процвітає насильство й безглуздя.

Ухильним рухом люльки Гарсіа, здавалося, хотів сказати, що він не дуже серйозно ставиться до таких визначень. Нейбург подивився на годинника й встав.

— Я вважаю, любий Гарсіа, все те, що ми зараз висловлюємо,— надто приблизне. Опозиція Унамуно — це опозиція етичного плану. Наші з ним розмови на цю тему не були прямими, але ми постійно поверталися до неї.

— Звісно, розстріли — це не проблема централізації.

— Коли я покидав його в постелі серед книжок, насупленого й озлобленого, мені здавалося, що я розлучаюся з дев'ятнадцятим століттям...

Проводжаючи лікаря, Гарсіа кивнув йому кінцем люльки на останні рядки листа, якого він тримав у руці:

"Коли я окидаю духовним поглядом мої останні, такі неспокійні, дванадцять років,— з тієї хвилини, коли я відірвався від сумної мрії маленького непоказного кабінету в Сала-манці,— скільки я там мріяв! — це здається мені тепер мрією мрії.

Читати? Я мало читаю, хіба що на морі, яке з кожним днем стає для мене дедалі ближчим другом..."

— Відтоді минуло десять років,— сказав Гарсіа.

Розділ десятий

Коли Шейда нарешті викликали до телефону для розмови з Парижем, десь поблизу знову впав снаряд.