Надія - Сторінка 58

Захист цих людей у тому, що неможливо висловити словами, в цьому мокрому обличчі з розтуленим ротом, дивлячись на яке Мануель зрозумів, що це споконвічне обличчя людини, яка за щось розплачується. Ніколи він так виразно не відчував, що доводиться вибирати між перемогою й співчуттям. Нахилившись, Мануель спробував відсунути того, хто обіймав його ногу; той несамовито схопився за неї, опустивши голову, ніби на світі для нього не залишилося нічогісінько, крім цієї ноги, яка не давала йому померти. Мануель мало не впав, дужче сперся на плечі бійця, відчуваючи, що потрібна сила кількох людей, щоб відірвати його. Раптом ополченець опустив руки й так само, як і перший, подивився знизу вгору на Мануеля: він був молодий,рале не такий, як спершу здалося Мануелеві. Він перебував по той бік усього, навіть покірності долі: він мовби все зрозумів — не тільки цього разу, а й навіки-віків. І з байдужою прикрістю, як людина, що перебуває вже за межами життя, мовив:

— Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема? Мануель згадав, що він ще не промовив і слова.

Він ступив кілька кроків, і обидва засуджені залишились позаду.

Густий запах дощу на гілках і листі проковтнув запах сукна й шкіри, що йшов від людей у військовій формі. Мануель не обертався. Він відчував за своєю спиною двох людей на колінах, у багнюці, що невідступно стежили за ним.

Розділ дванадцятий

Спалахнула блискавка й на якусь мить стало ясно, наче вдень. Гарсіа й Скалі помітили її, незважаючи на засвічені в кабінеті лампи, бо вона зблиснула вельми високим полум'ям. Обидва вони підійшли до одного з вікон. Повітря тепер було холодне й підіймався легенький туман, змішуючись з димом сотень охоплених пожежею будинків, що гуготіли мовби під сурдинку. Жодної сирени: проїздили тільки пожежні машини та санітарпі карети.

— Час, коли валькірії підбирають загиблих,— сказав Скалі.

— Здається, піби Мадрід каже цим вогнем Унамуно: "Що може зробити для мене твоя думка, якщо ти не думаєш про мою драму?" Спустимося вниз. Підемо до іншої установи.

Гарсіа щойно розповів Скалі про свою розмову з лікарем Нейбургом. З усіх людей, яких він бачив цього дня й цієї ночі, Скалі був єдиний, на кого ця розповідь справила таке саме враження, як і на нього самого.

— Атака революції інтелігентом, який був колись рево-люцінером,— сказав Скалі,— це завжди означає, що революційна політика визначається з погляду, якщо хочете, її етики. Невже й справді, майоре, ви бажаєте, щоб не було цієї критики?

— Як я можу цього бажати?

— Інтелігенти завжди гадають, що партія — це люди, згуртовані довкола якоїсь ідеї.. Партія ж більше нагадує дійову вдачу, ніж ідею! Для нас з психологічного погляду партія — швидше організація для спільної дії якогось... сузір'я почуттів, часом суперечливих, яке включає в себе убогість — зневагу — апокаліпсис — надію, а коли йдеться про комуністів, то схильність до дії, організованості, працьовитості тощо. Відокремити психологію людини від ідеології його партії — однаково коли б я хотів відокремити психологію перуанців від їхніх релігійних міфів, друже мій!

Скалі взяв кашкет і свій револьвер, крутнув вимикач, і світло загасло. Воно мовби підтримувало вогонь надворі, який враз ринув на них, доносячи запах паленого дерева й наповнюючи кабінет димом пожеж, що просувалися в бік площі Пуерта дель Соль. Над темною кімнатою завис увесь тягар бордового неба. Над центральною телефонною станцією та Гран-Віа пропливали густі, хоч загрібай руками, чорні й темно-червоні купчасті хмари. Кашляючи й чхаючи, хоч дим не дуже погустішав, Скалі знову підійшов до вікна. Горіла земля на вулицях; ні, це жеврів мокрий асфальт під відблисками коротких язиків полум'я. Надворі завила зграя бездомних собак, це завивання було таке нікчемне, сміховинне й розпачливе, що здавалося, ніби на цій сплюндрованій землі наставав кінець світу.

Ліфт ще працював.

Вони зійшли темними під багровим небом вулицями до бульвару Прадо. Там у цілковитій темряві їх огортав брязкіт, що долинав з центральної телефонної станції: Мадрід перев'язував собі рани. Вони пішли в бік інших звуків, схожих на тисячі легесеньких ударів об асфальт.

— Звісно ж, Унамуно уникпе смерті,— сказав Скалі.— Тут доля приготувала для пього той похорон, про який він мріяв ціле своє життя...

Гарсіа думав про кімнату Упамуио в Саламапці.

— Він знайшов тут іншу драму,— сказав він,— і я не певен, що він це зрозумів. Великий інтелігент — людина з комплексами...

ІЗіїї відчув, що з усіх боків щось штовхало його в стегна. Не могло ж тут лежати стільки поранених. Гарсіа мацав руками, намагаючись зрозуміти, що то було. Невже зграя собак? Але ж який запах поля й пороху!

Далі вже неможливо було йти. Тупотіння лап па асфальті було глухі nie й частіше, ніж тупотіння собачих лап.

— Що це таке? — крикнув Скалі, якого вже відділяли від Гарсіа п'ять метрів.— Вівці?

За кілька кроків почулося бекання. Гарсіа, якого кинуло в жар, нарепіті намацав ґудзик свого кишенькового ліхтарика, і світловий сніп ліг на хмару, ненабагато густішу за хмару диму: справді, вівці. Ліхтарик не світив далеко, й Гарсіа не міг побачити, де кінчається отара, що його оточувала. Але бекання чулося то тут, то там на сотнях метрів. І не видно було жодної тіні пастуха.

— Зверніть праворуч! — крикнув Гарсіа Скалі. Отари, прогнані боями, пробиралися через Мадрід, щоб

потім податися до Валенсії. Безперечно, пастухи, які тепер крокували військовим строєм, ішли позад отари або паралельними з бульваром вулицями. Однак тепер невидима отара, що заполонила Прадо, ніби в місті більше не було людей, просувалася між пожежищами в нестерпній тиші, і лише подекуди озивалося ледь чутне бекання.

— Ходімо сядемо в машину,— сказав Гарсіа,— так буде краще.

Вони звернули до центру.

— Про що ми вели мову?

— Поміркуйте самі,— сказав Скалі.— В усіх країнах, у всіх партіях інтелігенція має нахил до розкольництва. Адлер виступив проти Фрейда, Сорель — проти Маркса. Інтелігенція забуває, що для партії мати рацію — це пе просто мати здоровий глузд, це чогось домогтися.

— Ті, хто береться критикувати революційну політику, не знають самої суті революції. А ті, хто має революційний досвід, не мають ні таланту Унамуно, ні навіть, дуже часто, засобів, щоб поділитися з іпшими своїми думками...

— Аналіз — велика сила,— мовив Скалі.— Я не вірю в мораль без психології.

Вони не чули гуготіння пожежі. Під її яскраво-червоними й тьмяними, мов остигаюче залізо на ковальському ковадлі, плямами, над якими пропливали клуби диму, що так за-тягли небо, ніби горів увесь Мадрід, часом тишу порушував приглушений тупіт, що здіймався аж до зловісного неба,— тупіт тисяч ратиць, які й далі ступали по Прадо.

— Одначе,— сказав Скалі,— ще довго треба буде знову вчити людей жити...

Йому спав на думку Альвар.

— Це питання не таке вже й просте, друже мій,— це питання цивілізації...

Вони опинилися в тіні одного будинку. Червона цятка запаленої люльки Гарсіа описала криву, ніби він хотів сказати: це нас заведе дуже далеко. Відтоді як Скалі був з Гарсіа, він відчував у ньому якесь занепокоєння, незвичне для такого кремезного майора з відстовбурченими вухами.

— Скажіть, майоре, що доброго, на вашу думку, може зробити людина в житті?

Наблизилося, наче сирена тривоги, дзеленчання санітарної карети, промчало й стихло. Гарсіа розмірковував.

— Перетворити досвід на свідомість, наскільки це мож-ливо, друже мій.

Вони проходили повз кінотеатр, що стояв на розі двох вулиць. Авіаційна бомба розколола його, зруйнувавши до підмурка стіну з боку вужчої вулиці. Служба допомоги нишпорила на руїнах, щось шукаючи з електричними ліхтариками — мабуть, жертв. За майже цілісіньким фасадом зимового вечора задзвонив, так само мрійливо, як він дзвонив колись, дзвінок, ніби кликав людей подивитися на ці пошуки загиблих.

Гарсіа думав про Ернандеса. І перед цією величезною мадрідською пожежею він з тривогою відчував, наскільки людські драми бувають схожі, як вони кружляють у маленькому пекельному колі.

— Революція покликана розв'язати проблеми інтелігенції, а не наші. Наші ж залежать тільки від нас... Цікаво, чого ви тут, у Іспанії?

Скалі зупинився, здивувавшись, що не може цього точно сказати, і, як завжди, коли він над чимось розмірковував, задер угору носа.

— Що ж до мене, то я в цій військовій формі пе тому, що сподіваюсь від народного фронту благороднішого уряду, я падяг її тому, що хочу, аби змінилися умови життя іспанських селян.

Скалі спав на думку аргумент Альвара, і вій скорпстався з нього:

— А що коли вам, щоб визволити їх, треба буде створити державу, яка їх політично поневолить?

— Якщо ніхто пе може бути певен у її майбутній чпсто-ті, то тільки лишається дати волю фашистам... Для мислячої людини революція — свого роду трагедія. Але для такої людини і життя — трагедія. І якщо ця людина розраховує, що революція покладе край його трагедії, то вона помиляється — от і все. Запитання, які ви мепі ставите, я вже чув від капітана Ернандеса, якого ви, мабуть, знали. До речі, він загинув. Нема п'ятдесяти способів боротьби, є тільки один — це спосіб стати переможцем. Ні революція, ні війна не зводяться до того, щоб сподобатися самим собі. Не знаю, який письменник сказав: "Мене переповнюють трупи, наче старе кладовище..." Ось уже чотири місяці всіх нас, Скалі, переповнюють трупи; протягом усього того шляху, що веде від етики до політики. Між кожною людиною, що діє, й умовами її діяльності йде кулачний бій (діяльності, спрямованої на перемогу, а не на втрату того, що ми хочемо врятувати). Це справжня проблема, проблема таланту, якщо так можна сказати, і це не тема для дискусії... Кулачний бій! — повторив Гарсіа, ніби він сказав це своїй люльці.

Скалі згадав, як літак Марчеліно боровся з власним .полум'ям.

— Є війни справедливі,— вів далі Гарсіа,— як, наприклад, наша, але нема справедливих армій. А коли якийсь інтелігент, людина, покликання якої мислити, прийде й скаже нам: "Я покидаю вас, бо ви несправедливі",— то я вважаю це аморальним, мій любий друже! Є політика справедливості, але нема абсолютно справедливої партії.

— Отже, перед нами днері, відчинені для всяких махінацій...

— Двері відчинені для всіх тих, хто хоче їх виламати.